«Я завжди прошу сина, аби не забував, звідки він родом», — каже батько відомого скрипаля

Ваша родина збирається разом не так часто. Це саме один із тих щасливих випадків, коли син приїхав додому.

— Справді, ми рідко бачимося із сином, — пояснює А.Штефко. — Так сталося, що він ще маленьким хлопчиком поїхав навчатися за кордон.

Ви, як сім’я музикантів, хотіли, щоб син також обрав цю стежину?

— Відверто кажучи, ми цього не планували. Все вирішив випадок. Дружина саме працювала в Ужгородській музичній школі №2 (теперішня школа мистецтв), і їй для навантаження не вистачало одного учня. Скаржиться мені, мовляв, ніхто не хоче йти на ту скрипку. А я порадив бодай тимчасово записати в її клас нашого сина, поки когось іншого не знайдемо. Йому саме виповнилося 7 років. Такий жвавий хлопчик був, любив поспівати, побринькати на піаніно. Але ми не мали на меті виховувати з нього музиканта. Думали – досить двох артистів у родині, що живуть музикою з ранку до ночі, без вихідних, у частих від’їздах. Тож малий бігав до музичної школи, щось ліпив, малював, але скрипки до рук не брав. Зайшов до мами в клас, послухав, як інші займаються, та й чкурнув геть. Однак прийшов час академконцерту: треба показувати, чого учень навчився. Що з ним робити, звільняти? Кажу, дамо йому інструмент в руки, хай щось пробує. Пояснив дитині, що скрипка – це королева музики. Показав, як тримати її в руках, поводив раз, другий ручкою смичок. Дивлюся, а за третім разом він уже сам пробує. Знаєте, будь-який інструмент опанувати не так легко. Легше, до прикладу, починати на фортепіано. На скрипці значно складніше, бо треба одночасно однією рукою тримати інструмент, пальчиком притискати струну, а іншою рукою водити смичком і добувати звук. Це важко дітям дається. Минає півроку-рік, перш ніж вони засвоять ази, а потім уже все вирівнюється. А Михайлику так легко це пішло!

Певно, він з цим народився!

— Знаєте, я дуже довго не визнавав у ньому талант. Дружина казала: «Ти нікого не критикуєш, окрім власного сина». Але мені здається, що я тоді вибрав правильний напрямок у його вихованні як скрипаля...

Михайло у неповні тринадцять років полишив рідну домівку. Як дався йому той перехід із батьківського гнізда одразу до Будапешта?

 — Це були такі незаплановані, спонтанні події! Якось ми з дружиною і сином поїхали до Будапешта — в гості до колеги. Гуляли містом, ввечері поверталися втомленими, з купою свіжих вражень. Грошей було обмаль, тож на громадський транспорт не дуже витрачалися, ходили здебільшого пішки. Цікавили нас не крамниці, а архітектура, заклади мистецтва. Побували в оперному театрі. Зайшли до музичної академії – університету ім. Ф.Ліста. Назустріч вийшла жіночка, поцікавилася, звідки ми. Сказали, що з Ужгорода, музиканти, етнічні угорці. «А цей хлопчик також грає на скрипці? – спитала вона. – То надішліть нам його записи». Ми записали з ним якийсь матеріал, вислали до Будапешта – і забули про це. Потім був конкурс у Словаччині, де Михайла почув Йосиф Копельман. Його вразило, що наш син грав у 12 років таку ж програму за складністю, як студентка четвертого курсу музичного училища. Він одразу дав мені свою візитку і запропонував привезти сина на його консультації до Братиславського університету. До слова, родина Копельманів дуже відома й авторитетна в музичних колах. Брат Йосифа до виїзду в Америку впродовж багатьох років був першою скрипкою у відомому квартеті Бородіна. Але по приїзді додому ми отримали запрошення з Будапешта. Думали, що веземо сина туди на консультацію, а виявилося – на вступні іспити. Комісія складалася десь із восьми людей. А наш хлопчик спокійно зняв курточку, вийняв маленьку, майже як циганську скрипочку і зіграв свою програму. Члени комісії перезирнулися і попросили зачекати. Виходить дівчина-секретар і дає нам чек. Я занепокоївся — що сталося, може, дитина щось розбила, пошкодила? А в нас не так багато з собою грошей. Та нічого, думаю, на зворотну дорогу вистачить. Насправді сина прийняли до класу винятково здібних дітей Будапештської академії, і з вересня почалося навчання.

Були проблеми в юридичній площині – дитину не можна залишати в такому віці без опіки в чужій державі. Це питання важко вирішувалося, на рівні міністра освіти Угорщини та юриста академії. Навчальний заклад оплатив синові житло (а це дуже суттєва сума) і допоміг знайти жінку-опікуна. Так Михайлові вдалося там залишитися. Звичайно, було дуже важко спочатку. Дитина в чужій країні, без батьків. Ми хвилювалися, часто телефонували йому, підбадьорювали. Але він дуже любив музику і був сумлінним у навчанні. Навпаки, його господиня скаржилася, що він грає годинами без упину.

До розмови долучається мама Ми­хайла, Алла Штефко:

— На перших курсах академії Михайло визнав, що наш вибір був правильним. На той час він вже зрозумів, що музика – це його покликання.

Кумедною зараз виглядає історія про той випадок, що привів вас до музики у дитинстві. Однак здається, що ви просто народилися зі скрипкою в руках, — звертаюся до Михайла.

— Щоб стати музикантом, недостатньо мати лише талант. Слід докласти ду-у-у-же багато зусиль.

До речі, чи всі випускники академії згодом залишаються у професії?

— Завжди є винятки. Але думаю, що всі, хто навчався зі мною в академії, серйозно ставляться до музики, професії і є моїми колегами.

Виходить, ви перебували в стінах цього закладу від 13 років і аж до здобуття диплома про вищу освіту?

— Так. Я мав за щастя бути в добрих руках від початку і до кінця.

Академія, фактично, стала вашим другим домом?

— В принципі, і першим також.

А пам’ятаєте свій приїзд у Будапешт? Інша держава, нове середовище. Мова хоча й знайома, однак і відмінності очевидні.

— Контраст був дуже разючим. Місто велике, люди інакші, важко було знайти місце, де було б затишно. Найсерйознішим випробуванням було усвідомлення того, що батьки дуже далеко і не в змозі підтримати мене у цей важкий період.

Михайле, попри багаторічне проживання в іншій державі ви чудово розмовляєте українською. Спілкуєтеся зі співвітчизниками в Угорщині? Чи поза її межами, адже багато гастролюєте?

— Досить рідко є змога бачитися з українцями. І не так вільно, на жаль, говорю українською. Я завжди радий зустрічі із земляками. Іноді буваю на концертах української громади в Будапешті. А також часто зустрічаю співвітчизників поза Угорщиною: просто на вулицях Відня в Австрії, в Люксембургу, в оркестрах багатьох європейських держав.

Нині ви мешкаєте в Будапешті й реалізовуєте свій музичний талант як керівник струнного квартету.

— Так. Моя улюблена форма музикування – саме зі струнним квартетом. Чотирьом добрим музикантам, з власним баченням і яскравою індивідуальністю доводиться вчитися прислухатися одне до одного і доходити згоди. Це дуже цікавий досвід. Я випробував себе не лише як лідер, а також в ролі другої скрипки та альта. І зрозумів, наскільки важливими є ніжні, делікатні стосунки між колегами. Будь-де треба віддавати себе сповна. Як в акторів є більші й менші ролі, так і в музикантів є різні функції залежно від того, виконує він соло чи грає у складі квартету, камерного ансамблю, симфонічного оркестру тощо.

Для участі в ювілейному концерті І.Мартона ви приїхали не один, а з подругою, віолончелісткою Наташею Серванскі-Каває (Великобританія)…

— Схоже на те, що це майбутня мамина невістка.

Алло, а ви вже готові прийняти у вашу сім’ю нову людину?

— Цілком готова. Мені подобається ця дівчина: вона дуже серйозна, вихована, елегантна, всебічно розвинута. Знає кілька іноземних мов – англійську, французьку, японську. Я намагаюся і Мішу до цього спонукати, адже вони багато гастролюють, і для них знання мов — просто необхідність.

Знаю, ваше творче життя яскраве і насичене. Попереду — поїздка до Люксембургу, де гратимете із симфонічним оркестром «Бруно Вальтер». Диригент – відомий скрипаль, який навчався у самого Ойстраха. А два роки тому ваш колектив здобув премію на міжнародному конкурсі струнних квартетів за найкраще виконання твору Ендре Серванського — композитора XX ст., близького до Бейли Бартока. Уміння дружити, приходити на допомогу, будувати спільні проекти – це теж необхідна складова успіху? — цікавлюся у Михайла Штефка.

— Я в дружніх стосунках із прекрасним віолончелістом Іштваном Вардої – лауреатом Міжнародного конкурсу ім. П.І.Чайковського. Він був поруч з перших днів мого перебування у Будапешті, підтримав у той важкий період. І досі залишається найближчим другом. У нас є спільні проекти. Намагаємося розширити нашу гастрольну географію, збагатити репертуар цікавими для публіки програмами. Він чудовий віолончеліст, однак зараз дуже захопився диригентською справою. Сподіваюся, у майбутньому ми зробимо щось спільно: він диригуватиме, я гратиму на скрипці. Або навпаки, ще не знаю. Була змога з нашим квартетом поїхати на навчання у Мадрид до дуже хорошого музиканта Гюнтера Піхлера, керівника знаменитого «Бамберг-квартету» — одного із найстаріших, легендарних колективів. Навчання розраховане на два роки, що дало б унікальну можливість багато чого перейняти від цієї людини. Однак прийняти це запрошення не змогли — надто важко на такий довгий час узгодити плани одразу чотирьох осіб.

Михайле, багато добрих скрипалів дещо віддаляються від академічної класичної музики і перетворюються на популярних виконавців, зірок шоу-бізнесу. Чи бачите ви себе в такому амплуа?

— Поки що я це сприймаю лише як мінімальну альтернативу. Є гарні популярні програми, зроблені зі смаком. Але шоу-бізнес трохи нівелює статус виконавця.

Примушує музиканта спускатися до рівня широких мас, щоб збільшити свою аудиторію?

— Саме так.

Чи знайомі ви з Едвіном Мартоном – також вихідцем із Закарпаття, знаним скрипалем? (Е.Мартон, 1974 р.н., народився у селищі Вилок Виноградівського району, угорський композитор і скрипаль, лауреат премії «Еммі». Також випускник Будапештської музичної академії ім. Ф.Ліста. Справжнє ім’я — Лайош Едвін Чюрі. — Авт.).

— Так, знайомий. І була нагода попрацювати з ним разом. Він дуже скромний, приємний.

До речі, це саме те, про що ми говорили. Едвін виступає з відомими фігуристами. Разом із Є.Плющенком та Дімою Біланом взяв участь у «Євробаченні-2008». Виконує популярні шлягери, саундтреки до кінофільмів. Тобто є яскравим прикладом музиканта у шоу-бізнесі.

— Мені було дуже цікаво працювати з ним над спільними проектами. Але загалом наші творчі шляхи поки що різні.

Як відомо, за численні перемоги у міжнародних конкурсах угорський уряд надав можливість Едвіну Мартону грати на унікальній скрипці Страдіварі 1698 року. Розумію, наскільки важливо для кожного музиканта мати добрий інструмент. На чому граєте ви, Михайле?

— Я отримав гарний подарунок у спадок від своїх батьків. Це — унікальний майстровий інструмент кінця XVIII ст. (майстерня Йозефа Рідла). Дуже ціную можливість грати на такій скрипці. Це вкрай важливо для музиканта – знайти і мати в себе той інструмент, який може повністю злитися з виконавцем. Я також випробував кілька інструментів нашого закарпатського скрипкового майстра Сергія Голубокого. Зокрема, з одним із них виступав після закінчення академії, в тому числі і в Ужгороді. Можна було б поцікавитися, чому я не граю на ньому зараз. Це дуже делікатне питання, і справа зовсім не тому, що він мені не подобається. З часом міняється і виконавець, і інструмент.

Алла Штефко: — До того ж одна справа – грати Прокоф’єва, і зовсім інша — Моцарта. Є інструменти більш звучні, а є делікатні, темброві, камерні. Відтак музикантові треба мати дві-три скрипки.

Михайло: — Думаю, кожному виконавцеві кортить випробувати багато різних інструментів. Це суто професійний інтерес.

Сакраментальне запитання: чи забезпечує вам ваша творчість достаток і впевненість у завтрашньому дні?

— Важко досягти того рівня, щоб почуватися забезпеченим, спокійним. В усякому разі, мені про це ще рано думати. Я постійно працюю над собою і ставлю перед собою завдання, щоб ніколи не зупинятися на досягнутому.

Таїсія Грись