Закарпатець знайомить українців зі скарбами світової літератури

— Справді, 14 листопада я вперше показав друкований результат своєї напруженої праці, яка забрала у мене практично всю літню відпустку. Зате вийшла гарна, цікава і потрібна книжка, за яку мені будуть вдячні шанувальники творчості цих геніальних французьких митців.

Щодо мети моєї перекладацької роботи, яка хоч і забирає в мене багато часу і, напевно, здоров’я, але приносить задоволення для душі, то мені згадуються слова відомого українського інтелектуала і громадського діяча М.Драгоманова, сказані ще у ХІХ ст.: «Я мушу признати, що знання західноєвропейських мов дуже мало поширене серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто з них, навіть із тих, хто вчиться на філологічному факультеті, читає книжки, наприклад, французькі або німецькі...».

Таким чином, поки знання іноземних мов не стане звичною якістю кожного українця (шкода, але це, вочевидь, відбудеться вже не за мого життя…), я як перекладач вважатиму своїм завданням сприяти фаховими перекладами доступу моїх співвітчизників, передусім молодих людей, до скарбів світової художньої творчості, адже перекладна література є важливим чинником формування духовності української нації, пізнання інших народів через їхні культури.

Ваша попередня книжка «Обурюйтесь!» — політичний маніфест, розрахований на масового читача. Він закликає до активного несприйняття несправедливості в суспільному житті, до формування індивідуальної життєвої позиції. Книжка, яку ви видали тепер, також на суспільну тематику. Чому саме такі твори берете для перекладу?

— Бо, на моє переконання, вони дуже потрібні у наш час усе більшого сповзання до бездуховності, у час світової кризи – і не лише економічної, а передусім кризи духовності, яку переживає світове суспільство. Згадуються слова відомого французького інтелектуала, міністра культури в уряді де Голля Анрі Мальро. Напередодні нового тисячоліття він проголосив такий імператив: «XXI століття або буде століттям духовності, або його зовсім не буде». Проблема духовності, пошуку шляхів і способів протистояння впливу бездуховного прагматизму техногенної цивілізації належить сьогодні до найбільш злободенних проблем, що стоять перед людством. Соціальна нестабільність, руйнівні війни, духовне зубожіння, падіння моралі — ось прикмети нинішньої світової кризи духовності. Потрібна науково обґрунтована програма виходу з неї, поки вона не стала нездоланною, однак вона наявна не в усіх країнах, в Україні вона також відсутня. Все ж духовні цінності, які пройшли жорстку перевірку в соціальних катаклізмах ХХ ст., здобувають дедалі більше визнання серед широкого загалу, все більше людей тягнеться розумом і душею до найвищих національних і вселюдських цінностей, які сприяють гуманістичній суспільній трансформації.

На яку аудиторію розрахована книжка, яка щойно побачила світ?

— Передусім на інтелектуально підготовлених  учнів-старшокласників і студентів, які вивчають світову літературу та суспільні дисципліни, вчителів і викладачів, які їх викладають, молодих вчених, на всіх, хто прагне сформувати свою моральну особистість, адже процес засвоєння знань проходить не лише шляхом наукового осмислення дійсності, а й через ретельне вивчення великої культурної спадщини українського народу та інших народів світу.

Автор філософського трактату «Сартр і насильство пригноблених», який увійшов до книжки, Ж.-П.Бару, приводить тезу Сартра з його «Зошитів з вивчення моралі» , згідно з якою історія людства досягне своєї мети, коли їй на зміну прийде ера моралі («початок життя людей одних для інших»!)…

— Саме так. У цій праці, а також у діалогах зі своїм помічником Бенні Леві, старий вже видатний філософ ратує за дійсну мораль, яку людству належить створити, щоб жити за її принципами, за «єдність свідомостей», що є його «історичною метою». Іншими словами, Сартр твердить, що історія знайде своє втілення не в політичній царині, а внаслідок пришестя моралі у «єдність свідомостей» людей. Бару зазначає, що в Сартровій гуманістичній концепції моральності, розробленій вже на схилі життя, не лише не відводиться місця суспільному насильству, яке він, проте, допускав у 70-ті рр. як засіб політичної боротьби (зокрема, боротьби народу, який виборює своє національне визволення), більше того, Сартр наголошує, що «радикалізм заводить у глухий кут», а тому його потрібно засудити як «найбільш злочинну дію».

Поняття «насильство/ненасильство», яке присутнє у назві книжки, є, отже, ключовим усього твору?

— Маєте рацію. Філософські есе про Сартра і Камю поєднані темою ставлення обох мислителів до проблеми суспільного насильства. Це ставлення, попри те, що вони спочатку були однодумцями, не було однаковим, між ними були розбіжності в її трактуванні, як були вони також у ставленні до питання абсурду, у визначенні позиції щодо цієї реальності буття тощо. Сартр захоплювався до Другої світової війни і під час неї авторитарним соціалізмом (сталінізмом), а під час війни в Алжирі підтримував насильницькі дії Фронту національного визволення, який здійснював замахи на французьких вояків і цивільних французів; схвалював він також дії палестинських бойовиків, що вдавалися до терористичних замахів проти ізраїльтян. Аргументував це тим, що «нещасним пригнобленим», які не володіють сучасною зброєю, не мають таких могутніх союзників, як США, не залишається нічого іншого, як підривати бомбу в натовпі чи на ринку. Проте в останні роки свого життя філософ змінив погляди, і від виправдання тероризму перейшов до його повного заперечення, так само, як заперечував він «революційне насильство».

Щодо Камю, то і він заперечував революції, за допомогою яких повсталі прагнуть стихійно знайти вихід зі свого «сізіфового становища». Він вважав ілюзорною надію, що революція може стати виходом із ситуації, якою вона викликана. На відміну від Сартра Камю ніколи не підтримував жодну форму тероризму, бо вважав, що «світ насильством змінити не можна». «Бунтівна людина» для Камю – синонім терориста.

Камю звинувачував Сартра і його однодумців у тому, що вони спокусилися «емоційною привабливістю» насильства та екстремізму, критикував за намагання поєднати гуманізм, демократизм та лівий екстремізм; закликав до поміркованості, толерантності, ненасильницького вирішення проблем.

Що нового дізнається читач про життя і творчість видатних письменників, лауреатів Нобелівської премії з літератури і геніальних мислителів-гуманістів?

— Багато що. Гадаю, навіть ті, хто вважає себе великими знавцями творчості Камю, відкриють для себе з дослідження Лу Марена нові факти його життя і творчості, які раніше або проходили повз увагу французьких літературознавців, або ж, як стверджує автор, навмисно замовчувались «інтелектуалами — прислужниками французької влади», котрі намагалися зробити з нього «бравого солдата західної демократії», радикального антикомуніста, замаскувати у його політичних поглядах правду про нього і про значення його філософії для сучасних громадських рухів. За словами автора, Камю ніколи не був захисником демократії буржуазного зразка як форми класового панування буржуазії над трудящими, він був соціалістом-немарксистом, що виступав проти цезаризму (тобто політичного режиму, за якого авторитарна влада організована за псевдодемократичними принципами), він був соціалістом-лібертаріанцем.

Опрацювавши численні документальні джерела, Лу Марен висвітлює тісні зв’язки, які склалися між Камю та тогочасним анархістським рухом і відчутно позначилися на його філософських та політичних поглядах. Камю намагався знайти альтернативу більшовизму і шукав її у традиції немарксистського соціалізму й анархізму, представники якого виступають за повне звільнення людини і заперечують будь-яке її гноблення. У пошуках відповіді на питання про межі бунту Камю звертався до анархістської філософської спадщини (Прудон, Бакунін, Кропоткін та ін.). Марен розповідає про тісні зв’язки Камю з лібертаріанськими організаціями різних країн, про його участь у демонстраціях анархістів проти репресій у франкістській Іспанії, проти придушення демократичних свобод в країнах так званого соціалістичного табору, на захист народних повстань (1953 р. у Східному Берліні, 1956 р. – в Познані й Будапешті). Він активно дописував до французьких, іспанських, американських, італійських, німецьких анархістських періодичних видань. Прихильність Камю до лібертаріанства проявилася і в п’єсі «Бунт в Астурії» (1936 р.), у якій йдеться про повстання анархістів у 1934 році під час Громадянської війни в Іспанії…

У передмові до книги, що має назву «За об’єднання Сартра і Камю», яку, до слова, Ж.-П.Бару присвятив вам, він переконує читача, що настав час зруйнувати той «Берлінський мур», який упродовж десятиліть зводили між ними знавці й прихильники їхньої творчості, а також їхні недруги. А чому ж змурували той мур, чим викликане це намагання роз’єднати геніальних мислителів?

— Як не прикро, але довгий час, а напевно, ще й зараз, у сере­довищі французьких інтелектуалів спостерігається дивне позиціювання себе відносно одного із цих геніальних митців, внаслідок чого й склалися «табори» сартристів і прихильників Камю. Їхні представники применшують заслуги таланту проводиря протилежного табору, оцінюють їх критично, перекручують факти.Так, шанувальники творчості Камю називають Сартра «чистим інтелектуалом», відірваним від життя «кабінетним» філософом, нездатним на консенсус у спірних питаннях, котрий до того ж стимулює свій мозок, щоб краще писати, пігулками. Навіть у таборі сартристів існувала окрема групка прибічників Сартра на чолі з Сімоною де Бовуар (Бару їх називає «патентованими» сартристами), котра заявляла, що володіє виключним правом давати оцінку творчості Сартра, тлумачити його думки з тих чи інших питань тощо, одне слово, лише себе вважала справжнім охоронцем його художньої і філософської спадщини. Але й там немає одностайності в оцінці особистості й доробку свого кумира: одні вважають його «філософом свободи» у класичному розумінні, інші вихваляють як «філософа соціального бунту», ще інші вбачають у ньому «філософа свідомості».

Ж.-П.Бару, близький друг і соратник Сартра, переконаний, що в ХХІ ст. і Сартр, і Камю нам дуже потрібні — з тим спільним, що притаманне обом, і навіть з тим, що їх роз’єднує. Замість вишукувати розбіжності і роз’єднувати мислителів, слід якнайшвидше їх возз’єднати на зло ханжам з обох таборів. Їхня творчість, що несе в собі високі духовні і художні цінності, вельми прислужиться людству ХХІ ст., зайнятому розробкою нових світоглядних цінностей і орієнтирів, зокрема тієї моральності, тієї «єдності свідомостей», до якої вони, кожен по-своєму, закликали.

Яким був процес творення книги?

— Цього разу перекладати було важче, бо мав справу з філософськими текстами, а це вимагає глибоких філософських знань, зокрема філософії екзистенціалізму, яку я, якщо чесно, від часу складання кандидатського іспиту з філософії (ще в радянські часи), забув, тож довелося знову засісти за підручники з філософії, різні довідники, енциклопедії і відновлювати в пам’яті забуте. На щастя, є в Ужгороді філософи, до яких можна було звернутися, коли виникав якийсь сумнів, та й мій друг Жан-П’єр Бару завжди був готовий пояснити ті чи інші французькі реалії і філософські поняття текстів.

А чи легко було її видати?

— Таке рідко зі мною трапляється, але на цей раз мій пошук меценатів виявився успішним. Знайшлися в Ужгороді небайдужі, високодуховні люди, шанувальники французької культури, які підтримали мій проект, і я їм щиро вдячний за допомогу.

Традиційне запитання про творчі плани…

— А як же творча людина може жити без них? Звісно, що вони є, і один із них вже набирає конкретних обрисів наступної книжки.

Знову щось серйозно-інтелектуальне?

— Ні. Цього разу це буде повість, але вчергове збираюся відкрити українському читачеві невідоме йому ім’я. Це прозаїк, член Гонкурівської академії; як і Ж.-Л.Годо, чию книгу поезій «Магнітне поле» я випустив у 2009 році, він жив і творив наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в краї Пуату-Шарант.

Іван Сідун