Олексій Корсун: "Батько їх падлюками називав, а для мами вони були бандюганами і дітовбивцями..."

Польський вчений, доктор права Рафал Лемкін (1900—1959), який є автором терміну “геноцид”, вважав Голодомор 1932—1933 років в Україні “класичним прикладом радянського геноциду”. Він називав Голодомор “наймасштабнішим і найдовшим експериментом русифікації, а саме – винищення української нації”. За словами самого українського партійного лідера Станіслава Косіора, вітчизняне селянство було принесене в жертву, щоб викоренити український націоналізм як “головну загрозу” комунізму. Олексій Корсун — відомий на Закарпатті історик-дослідник, керівник редакційно-видавничої групи редколегії Закарпатської обласної книги “Реабілітовані історією”, доля його батьків, які були козацького роду і дивом вижили 1933-го, – класичний приклад геноциду селян Харківської області. Олексій Корсун народився 11 червня 1936 року в селі Олександрівка (хутір Липова Балка Валківського району, який зник під мороком примусової колективізації та Великого Голоду). 32 роки мешкає на Закарпатті. Читачі, можливо, уперше дізнаються про трагічні обставини, які спіткали його батьків та родину.

Згідно з результатами дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні 2013 року, більшість українців (66%) погоджуються з твердженням, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом українського народу,натомість не погодились з твердженням 22% респондентів. Не визначились з цього питання 12% опитаних.

Слід відзначити, що за останні чотири роки зафіксовано найбільший відсоток респондентів, які вважають Голодомор геноцидом. Зокрема, згідно з результатами досліджень «Рейтингу», у 2010 р. цей відсоток становив 61%, 2011-го – 58%, 2012-го – 59%, а вже 2013-го – 66%.

При цьому кількість противників визнання Голодомору геноцидом протягом 2010—2013 років зменшилася з 25 до 22 відсотків.

Тезу про геноцид поділяють понад 80% мешканців Заходу, Центру та Півночі, а також більше половини респондентів на Сході та близько 40% – на Півдні та Донбасі. Ріст показника відбувся у всіх регіонах, крім Півдня.

Мешканці сіл більше згодні з тезою про Голодомор-геноцид, аніж мешканці міст (79% проти 60%).

► Аудиторія дослідження: населення України віком від 18 років і старші. Вибіркова сукупність: 2000 респондентів. Метод дослідження: особисте формалізоване інтерв’ю згідно з опитувальником (face to face). Помилка репрезентативності дослідження (з ймовірністю 0,95).

Терміни проведення дослідження: 26 вересня – 6 жовтня 2013 р.

Олексію Михайловичу, коли дізналися про голод 1933-го, який забрав життя мільйонів людей?

– У 1945 році. Пам’ятаю, тітка Надька – наша сусідка, напекла хліба, розклала його, щоб охолонув. І одну із цих хлібин я з’їв. Не вбачаючи у цьому ніякої провини, відразу зізнався. Вона мовчки довго дивилася на мене, а потім, звертаючись до моєї мами, запитала: “Ганно! Невже ця дитина відчуває голод, що за один раз з’їла цілу хлібину?”. В той вечір я й дізнався про голод як смертельне явище. Розпитував маму, чи може він прийти в наше село. “Не приведи Господи, синку. Ніколи не говори про голод, може, він і обмине нашу родину”. Тоді ж я дізнався вперше, що в мами вже були діти, які померли в голод 1933 року.

Це було на початку весни 1945 року, як це я розумію сьогодні, бо тоді ще не орієнтувався в роках, наша сім’я проживала у щойно збудованій хаті нашої сусідки Надії Хоменко. Село Олександрівка попало в перелік сіл на Харківщині як повністю знищене під час Другої світової війни відступаючими німцями. З двохсот хат в селі залишилося лише три. То після повернення у вересні 1943 року з евакуації (з нашого села мешканці дійшли до міста Карлівка Полтавської області) люди побачили лише згарища і пустку. Погоріло все, навіть сади. Довелось нашій сім’ї жити спочатку в сараї Катерини Клименко, а потім – у тітки Надьки.

Харківська область, звідки ви родом, посеред інших була чи не найбільше уражена голодом. Коли вам стало відомо про це?

– Про голод 1933 року, навіть стосовно моїх рідних, мушу сказати, що не все знаю й сьогодні. Для прикладу, лише у травні цього року, перебуваючи в Харкові, вперше побачив Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні, Харківська область, обсягом 1020 сторінок, в якій наведені близько 30 тисяч коротких установних даних на осіб, які померли у 1933 р. від голоду. Тоді як на Харківщині, у межах тодішньої області, померло близько 2 млн. 420 тис. осіб. І що образливо для мене, свідчення про мій рідний Валківський район, де вимирали окремі села і хутори, в цій книзі взагалі відсутні. Чому нема — відповідь очікувана: “...упорядкування цього видання йшло поспішно, з’явились фінансові і матеріальні труднощі, втрачалась зацікавленість з боку “вищих” відповідальних осіб. Підготовка видання затягувалася від початку, з районів інформація подавалася неохоче...”. Втім, надворі вже був 2008 рік. Питання національної пам’яті, вочевидь, ставали не такими вже й актуальними. Але й такої книги разом з моторошного змісту спогадами окремих очевидців цієї трагедії, розміщених на 50 сторінках, буде достатньо, щоб уявити весь жах Голодомору, аби лише кожен українець, навіть не читаючи, потримав її в руках.

♦ Жертви голоду на вулиці Харкова. 1933 р. (Фото інж. А.ВІНЕРБЕРГЕРА.)

Або ж той факт, що з архівною кримінальною справою на мого діда (по мамі) Лісконога Федота Івановича, 1874 р. н., довелось ознайомитися тільки у 2010 році. Він був засуджений Особливою Нарадою при колегії Головного політичного управління (ГПУ) УРСР у квітні 1931 р. за ст. 54 п. 10 Карного кодексу УРСР “з висилкою у Північний край” як такий, що “систематично проводив антирадянську роботу і злісно не виконував заходи радянської влади на селі”. На єдиному допиті, проведеному слідчим, Федот Іванович заявив: «До революції я займався сільським господарством, маючи 12 десятин землі, після революції займався також сільським господарством, маючи 7,5 десятин землі. У 1931 р. на мене накладений податок у сумі 400 рублів, за несплату якого було продане моє майно. Антирадянську роботу я не проводив”. І не додав до протоколу допитів більше ні слова. Обкладений в “експертному порядку» «при 5-ти їдцях» підвищеним податком, він, як розкуркулений одноосібник, регулярно сплачував, допоки вистачало сил. Починаючи з 1928 року його добре облаштоване господарство: всі необхідні сільськогосподарські машини — кінноприводна молотарка, кінна косарка, дві віялки, сортувальна установка, сіялка, плуги, борони, рала, віз і повозка, двоє коней та інше майно – “розпродувалось” за несплату податків. Тож у 1931 році, коли не було змоги виплатити 4-й черговий податок, він був заарештований і засуджений органами держбезпеки з ярликом “до радянської влади мав саме вороже відношення”. Ці слова, як характеристика мого діда, наведені у довідці сільської ради, що лягла у його кримінальну справу. Так визначили голова і секретар цієї сільради.

♦ Тіла людей, які помирали від голоду, лежали всюди — під хатами, посеред вулиці.

Голод асоціюється з мародерством, людоїдством, смертю, цвинтарем... Які явища мають місце у вашій пам’яті, хто розповідав про це?

– Коли йде мова про голод 1933-го, значущим тут є роз’єднання та ліквідація сім’ї, основи існування родини і самого роду. Запитайте по селах чи то в містах членів родин, що постраждали від голоду, хто їхні діди, якого вони роду або ж чи покажуть вони родинні фотокартки, якісь родинні пам’ятні речі, документи? На жаль, по своєму селу знаю, це буде хтось один. За межею війни 1941-го, в глибинах часу, рідко хто нині знає правду про колективізацію, той же голод 1933-го. Уникаючи цілком реальної небезпеки, люди самі свідомо нищили, ховали від дітей будь-які документи, фотокартки своїх рідних, які мали відношення до царської служби, перебування в арміях Петлюри чи то «батька» Нестора Махна. Хоча про останнього добре пам’ятали в наших краях, якого особисто бачила моя мама, бо той у громадянську війну деякий час перебував у їхній хаті на постої. Мама старалась мені тихо розповідати про того ж Нестора Івановича, хоча й не було нікого в хаті, попереджуючи: “Не говори, синок, нікому. Будь від гріха подальше. Хтось не так зрозуміє. Бог зна, що придумає. А тобі відповідати. Про це ж в слух не говорять”.

♦ У 2007 році О.Корсун встановив пам’ятник братам і сестрам, маминому першому чоловікові, які померли з голоду навесні 1933-го.
 

Сьогодні жертв Голодомору 1933-го вже ніхто не оплакує, рідко хто про них згадує. Родинний зв’язок у багатьох сім’ях обірвався у той голодний рік, бо вимирали сім’ями, а живі роз’їжджалися світ за очі. Звісно, в останні роки дещо змінилось. У моєму селі Олександрівка на двох могилах вказано, що в них поховані ті, хто помер у 1933 році. Інколи приїжджають незнайомі люди, кладуть квіти у старій частині кладовища і роз’їжджаються. Майже так само і я себе веду. На “проводи” навесні приїжджаю у село Лісконогівка, де колись жила велика родина мого діда Федота, потім іду в сусіднє село Минківку на центральне кладовище. Там 2007 року встановлений мною з дозволу сільської ради пам’ятник чотирьом маминим діткам — Олексію, 14 років від роду, Анастасії – 11 років, Василю – приблизно 8 років, Любові – 4 роки, та маминому першому чоловікові Корнілу Божку, 1889 р.н., які померли навесні 1933-го. Трагедія маминої сім’ї мені добре відома з розповідей самої мами і від моєї двоюрідної сестри Марії Резнік (Волошин), яка до дрібниць пам’ятає, де і як жила та помирала мамина сім’я. Її розповідь у квітні того ж 2007-го записала на моє прохання її донька – Світлана Бойко (Резнік).

Моя мама – Лісконог Ганна Федотівна, 1898 р. н., вийшла заміж у 1918 році за мешканця сусіднього села Божківка, коли той повернувся з Першої світової війни. На його хуторі всі були родичами за прізвищем Божко, а саме село йменувалося Божківка. Мамина сім’я жила дружно, була заможною. До того ж її чоловік був кравцем і від свого ремесла мав додатковий заробіток. Десь у 1927–1928 рр. їх сім’ю розкуркулили. Господарство разом з землею “усуспільнили” в місцевий колгосп, сім’ю обклали підвищеними податками, як одноосібну, сплатити які не було змоги.

Вже з осені 1932 року сільська влада почала силою відбирати “додаткові” зернові надлишки, хоча землі в господарстві вже не було кілька років, і вирощувати це зерно взагалі не було де. У лютому-березні 1933 р. місцеві “ударники” забрали все з двору до зернини – більше відра жита, оклунок квасолі та картоплю. Спочатку сім’ї допомагали родичі чоловіка, потім зі снігу, а навесні – з багнюки у дворі вибирали розсипані “ударниками” і затоптані зерна жита, квасолі. Деякий час варили жолуді, залишки буряків, першу траву, а в останні дні пили лише теплу воду. Діти у перші дні просили їсти, потім опухли, сиділи мовчки, не плакали, а десь у квітні одне за одним померли. Мама закінчувала розповідь словами: “А разом з дітками померла і я. Жаб, мишей, як це робили сусіди, ми не їли. Можливо, якби їли, хтось би й вижив. Хоча сусіди теж усі померли...”.

Маму врятувала її кума – тітка Марфа, дружина сина діда Федота – Ілька, маминого брата, що теж голодувала, котра тоді прийшла просити їсти. Але застала на маминому подвір’ї лише мертвих – усіх чотирьох її дітей, чоловіка і свекруху. Стягла їх до погреба, щоб собаки, а можливо, і голодні люди не їли. Серед мертвих тітка Марфа знайшла й напівживу мою маму, яку возиком вивезла до своєї хати.

Ірина Гармасій

■ Закінчення інтерв’ю Олексія Корсуна читайте в наступному суботньому номері «Новин Закарпаття»