Етелла Чуприк. Без права грати, як усі

Уродженка Виноградова, випускниця Ужгородського музичного училища, вихованка легендарної Мар’яни Валковської, вона з консерваторських років мешкає у Львові. Там зустріла свою долю, створила сім’ю, займається концертною і викладацькою роботою. А з 2011 року Етелла Чуприк стала солісткою Закарпатської філармонії.

Лауреат міжнародних конкурсів, відома піаністка, яка з гастролями об’їздила цілий світ — багатьом ваша кар’єра може здатися запаморочливою.

— Запаморочливою є кар’єра у тих, хто дуже старається чогось досягти або себе вивищити. А людині, яка проживає у синтезі краси звуків, усе одно, коли, де і що діється.

Так, я пам’ятаю Етеллу Чуприк, випускницю Ужгородського музичного училища, яка ще не навчалася в консерваторії на той час, але грала скрізь, де їй траплявся інструмент, сміливо імпровізувала і вражала своїм нестримним темпераментом. Чи думала тоді та дівчинка Етелла, що колись стане такою відомою?

— Я з дитинства, з трьох років, коли почала грати, чітко знала, хто я є. І добре розуміла, що не належу собі! Я грала всюди, бо грається для людей. Якщо людина тішиться від себе в чотирьох стінах, то вона не є митцем! Митець має чистити душі, роздавати людям радість і щастя у звуках, дарувати любов маціпусіньким дітям до рояля, до нашої фортепіанної системи. Найкращої! Тому що ми не потребуємо нікого, ми звучимо, як цілий оркестр, і нас абсолютно вистачає на всі великі сцени. Дійсно, рояль є королем музичних інструментів! І я вважаю себе однією з найщасливіших людей у світі, бо у важкі моменти життя я сідала і працювала над великими творами, і тоді завжди було сонце наді мною.

Не можу не спитати: як це все-таки починати свою кар’єру з трьох років? Чия це була ідея?

— Поруч із нашим помешканням був спортзал. І коли мені було два з половиною роки, я крізь відчинені двері побачила там піаніно «з білими зубами». Я зайшла, натиснула басову клавішу – злякалася і втекла. То було моє перше враження від інструмента. А оскільки мій дідо був чудовий скрипаль, один із найкращих на Закарпатті, то скомандував, шо треба купити піаніно. І коли його придбали, мої старші брати вчилися грати на ньому, а я тільки спостерігала. Але одного дня мама забула зачинити інструмент, і я грала все, що чула від братів. Тоді мама попросила чеха-вчителя, щоб він займався і зі мною, хоча він переконував, що для такої крихітки це ще зарано. Але якщо братів треба було заганяти до інструмента, то я проводила багато часу за ним, бо мені було цікаво. Фактично, у п’ять років я вже грала на різних урочистостях у нас у Виноградові: «Вальс» Шопена, різні оперети. А потім з’явилася моя фантастична вчителька Юдіта Гергель, яка мене формувала і заклала фундамент мого музичного виховання.

Отже, ви виростали у справжній музичній родині?

— Так. З маминого боку всі були музикантами.

А ви, виходить, акумулювали в собі таланти всієї родини. Адже нікому з ваших рідних не вдалося зробити собі таке ім’я і мати щастя грати по всьому світу, як вам.

— Мені здається, що все залежить від батьків. Нас було десятеро дітей. Мама всім усе дозволяла, а я була сьома, і мені було багато що заборонено. Дозволялося тільки грати і вчитися. І оте її дуже суворе ставлення до мене сформувало в мені здатність до великої роботи.

Ви не відчували через це певного насилля над собою?

— Насилля не було. Мама, дивлячись на мої старання, казала: «В «Дитячому світі» є для тебе дуже гарна сукенка. Ми тобі її сьогодні купимо». Мені не шкодували грошей на вдяганки. А ще мама брала машину, їхала в Хуст, Берегово (всюди тоді були комісійні магазини) і скуповувала для мене інструменти. Я мала шість (!) роялів у хаті, тобто був стимул.

Чимало теплих слів і навіть сольну програму ви присвятили незабутній Мар’яні Валковській.

— Мар’яна Валковська, Мері-нийні – моя друга мама, яку я завжди називала «момуці». Вона була стрижнем мого життя після Юдіти Гейзівни Гергель. Саме Мар’яна Валковська додала мені сили і відваги, розправила мої крила, щоб я могла літати. «Ти не маєш права грати, як усі», — переконувала вона мене.

Колись саме тут, у філармонії, ви починали свою творчу кар’єру.

— Я стала солісткою камерного оркестру філармонії одразу по закінченні музичного училища. І була дуже щаслива, що граю тут. Адже тутешній рояль є одним із кращих, які мають концертні зали України. Про це свідчать всі принади його звучності, і мене завжди тягнуло сюди. А у Львівській філармонії я працювала в часи Тадея Едера, який мене студенткою першого курсу завантажив сповна — я грала по 14 концертів щомісяця. І отримувала оклад та винагороду за кожен виступ. Ми з ним чудово розумілися.

Якою була ваша перша перемога?

— П’ятнадцятирічною я здобула першу премію на обласному конкурсі. Потім перемогла на конкурсі ім. М.Лисенка в Києві. Особливу радість мені приніс Міжнародний конкурс ім. С.Рахманінова. Потрапити до шістки кращих з-поміж сотень піаністів та отримати звання лауреата в Москві — то не могло бути просто так. Там був весь Радянський Союз. А вже на Міжнародному конкурсі піаністів ім. Ліста у Будапешті відчула: треба або літати, або взагалі не грати! У 1994 році мені присудили золоту медаль і приз Володимира Горовіца на фестивалі Регіни та Володимира Горовіців. У тому ж році отримала звання заслуженої артистки України і стала головою Асоціації піаністів Львова та віце-президентом Всеукраїнської асоціації. Тоді я зрозуміла, що зі мною все гаразд. Але я ніколи не маю спокою, бо вважаю, що публіці треба себе віддавати сповна. І я постійно працюю над собою. У мене завжди багато задумів, і їх реалізація – це моя найбільша нагорода.

Ваша працездатність просто вражає. Ви завжди ставите перед собою надскладні завдання! Адже серед океану фортепіанної музики є й така, за яку далеко не кожен піаніст береться. Це ви так себе випробовуєте щоразу?

— Є люди, які не належать самі собі. Я кожного дня отримую інформацію, що маю робити. Так живу усе життя і тішуся, бо чим більше ти від себе вимагаєш, тим більше можеш досягти. Мені не лаври потрібні, не визнання. Мені треба знати, чи там, нагорі, я віддаю борги.

А окрім музики, ще щось цікавить?

— О-о-о, я щаслива людина. Вже шостий рік не випускаю пензля з рук, малюю ікони. Часто роблю це ночами або вдосвіта. А на 8-му ранку відчуваю велику радість. Мене ніхто не вчив малювати. Ніколи. Просто не маю можливості вночі грати. Для мене музика – це є моє природне існування, моє життя, моя радість, моє багатство. І через те, що не хочу шуміти вночі, я знайшла альтернативу – малярство. Воно додає до музики кольорів.

Коли ж ви відпочиваєте?

— Я встигаю відпочивати. У мене є молодший синочок, надзвичайно талановитий хлопчик. Танцює брейк-данс, все про музику знає, але не грає. Тобто створений для життя (посміхається). І я завжди вечори присвячую своїм домашнім: готую їм щось смачненьке, розмовляємо. Кожна вечеря у нас — свято. І йдемо раненько спати, бо наступного дня знову багато справ.

Ну, а старший ваш син уже виступав на ужгородській сцені.

— Так. Він теж піаніст, мій учень. Його дружина – так само моя учениця. Вони виглядають, як брат і сестра. І я вже маю онучку Софійку.

То у вас уже справжня династія!

— Ви знаєте, я і не уявляю собі інших людей у своїм домі, тому що зі мною можна говорити тільки про музику, про релігію і про любов.

Часто трапляється, що творчим людям вдається реалізувати себе в професії, але не щастить в особистому житті. Ви побили всі рекорди, все зуміли, все встигли.

— Мій чоловік свого часу був одним із найкращих піаністів у консерваторії, учень Олега Криштальського (народного артиста України, професора, завідувача кафедри спеціального фортепіано Львівської музичної академії ім. М.Лисенка). До того ж дуже вродливий молодий чоловік, блакитноокий блондин, зі священницької родини. Мама Ростика – донька греко-католицького священика. Ми познайомилися в грудні, а вже в березні я була в їхній хаті. У червні ми грали весілля, а за півроку готувалися до появи нашого первістка.

Ось так гармонійно все склалося.

— Все гармонійно. Ми живемо прекрасно, бо в кожного є улюблена справа. Ростик знає, що я народжена для музики, а не для звичайного сімейного життя. Це далеко не кожен зрозуміє. Він щоранку слухає мою гру, збираючись на роботу. Він обрав собі таке життя, яке хотів. І мені так комфортно, бо в мене стільки роботи, що я не маю часу на буденні справи. І мені вони нецікаві. Я хочу грати, маю багато студентів, працюю з ними день у день.

Нині ви мешкаєте у Львові?

— У Львові я маю чудову хату, подаровану владою: у центрі міста, поряд з консерваторією та філармонією. Хотілося б мати також помешкання в Ужгороді. Але мені ніякої розкоші не треба. Я хочу бути там, де народилася, де наша мова, наша забава, наші анекдоти. Я бачила багато всього, але нема країни, де би я прагнула залишитися. Тільки вдома.

Викладацька робота, концерти, часті переїзди — чи не відчуваєте втоми від такого напруженого ритму життя?

— Є люди, які не вписуються в загальні рамки. А є такі, що втомлюються. Я до них не належу. Сонце або світить, або ні.

Ви себе вважаєте щасливою жінкою. А про що мріється?

— Мені багато про що мріється. Я хочу передати гарну естафету своїм студентам, щоб вони також могли потім добре навчати діток. Мрію поставити на ноги своїх сина та невістку, щоб вони були щасливі й концертували, як і я, хоч до ста років. А ще мрію жити тут, на набережній Ужа, малювати картини та роздавати їх людям. Я дуже люблю Львів, але душа моя належить Ужгороду, Закарпаттю.

Але ви за той час встигли стати правдивою львівською пані, з характерною вимовою.

— Так мій же ж чоловік із галицької інтелігенції, то куди я мала подітися?! А галицький нарід мене дуже любить. Моя вчителька Марія Крих-Угляр дуже тішиться, що я досі йду до неї за порадою.

У вас фантастична здатність до імпровізації. Це ще одна грань вашого таланту.

— Я весь час імпровізую, бо коли хочеться звернутися до Бога, то мені легше зробити це через музику. Звук – це живе явище. Він може передати більше, ніж слово. Крім того, барва нашого інструмента – роялю – це дійсно неперевершене багатство, різнокольорова мозаїка, здатна промовляти до Бога. Кожного разу, коли я граю в Україні і бачу, що до зали привозять навіть людей у візочках, то завжди закінчую концерти імпровізацією до Бога, щоб людям послати добро.

А ви не пробували записати цю музику, видати?

— А хто ж це зіграє? То колосальна робота, величезна фактура. Я можу тільки на компакт-диски записати і роздати людям. А писати – то не є моя справа, тому що вище за Баха, Моцарта, Бетховена ніхто не став і по сьогоднішній день, хоча пройшло кількасот літ. Бах займає в моїй душі таке ж місце, як Рахманінов і Ференц Ліст. Страшенно люблю цих геніїв і ще довго буду розкодовувати їхню музику.

Мені б ще хотілося звернутися до закарпатських діток. Бо вони – це поле талантів. І було б добре, якби кожна маленька людина подумала, що вона може. Незважаючи на те, чи є перспектива, чи нема. Бо тут, на наших теренах, є правдиві дари, інакший менталітет, інакше сонце, спокійніші люди. А спокій – це для мистецтва.

А можливо, наш секрет у тім, що тут змішано багато етнічних особливостей і ця суміш дає такий результат?

— Богу дякувати, що є така суміш, що ми можемо розмовляти різними мовами і розумітися. А якщо й чуємо незнайому мову, то здогадуємося інтуїтивно, про що йдеться. Ми є інші люди. І я тим пишаюся. Я належу своєму народу, і саме цей нарід зробив мене такою, яка я є на сьогодні. Успіх має бути там, нагорі, щоб давалося ще більше можливостей працювати. А тут треба творити, роздавати – і більш нічого.

6 та 7 листопада Етелла Чуприк зробила нам черговий музичний подарунок: впродовж двох вечорів у великій залі обласної філармонії піаністка зіграла всі 48 прелюдій та фуг Й.-С.Баха, відомих як «Добре темперований клавір». Це надзвичайно трудомістка і велетенська за об’ємом програма, за яку насмілюються взятися хіба що лічені піаністи. Наша землячка вражала не лише ідеальною технікою, самобутньою виконавською манерою, а й феноменальною пам’яттю, адже гратиме без нот два томи музики!

Таїсія Грись