Друга половина 80-х в історії СРСР запам’яталася тим, що безневинна, на перший погляд, погоня за віртуальними цифрами подекуди оберталася великими людськими драмами. Як ось ця з Андрієм Шобеєм із с.Вільхівці, що на Тячівщині. Минули роки й десятиліття, проте гірке відлуння пережитого й досі не вляглося в його душі.
Він, випускник Харківського політеху, енергетик за фахом, що працював начальником паросилового господарства Тересвянського ДОКу, мав неабиякий авторитет серед заводчан як справжній ентузіаст, раціоналізатор, грамотний спеціаліст. Та велика біда іноді приходить непомітно. І Андрій Васильович, напевно, й зараз проклинає той день, коли на підприємство завітав «вербувальник» з Полтавщини, який збирав бригаду на «скирдовку». Гроші зайвими не бувають, тож і він, і ще четверо доківців швидко погодилися. На місці в бригаду влилося ще стільки ж жінок із сусідніх сіл. Трудилися під керівництвом А.Шобея на совість: усього за місяць з гаком впоралися з понад трьома тисячами гектарів. Працюючи під палючим сонцем по 16 годин на день, без вихідних, виконували по 4—5 норм щоденно. Тож голова колгоспу пообіцяв запросити їх і наступного року. В договорі була обумовлена й оплата: по 5 крб. кожному за укладку соломи на гектарі. Після завершення робіт їм обіцяли ще й по 500 кг зерна кожному.
Проте життя внесло корективи: врожай зернових був настільки великим, що колгоспної техніки виявилося замало й голова запросив підмогу з Криму. Проте жатки прибулих машин були налаштовані на високий зріз, і з комбайнів на поля сипалася солом’яна січка. Укладати її в скирди було значно важчою працею. Тож, аби стимулювати бригаду, керівник господарства пообіцяв винагородити їхню працю й трьома центнерами соняшникового насіння. Подібна натуроплата була в той час цілком узаконеним й дуже поширеним явищем. Зрозуміло, що насіння призначалося не для того, аби члени бригади коротали в такий спосіб довгі вечори, а як грошовий еквівалент.
Андрій Шобей почав шукати ринок збуту. Після листування з кількома міськкоопторгами отримав втішну відповідь з Хабаровська: привозьте, заплатимо по 2 крб. за кілограм. Взимку, оформивши на себе довіреність усіх членів бригади й узявши довідку-підтвердження з колгоспу «Зоря комунізму» про те, що насіння чесно зароблене, бригадир відправив його залізницею в Хабаровськ. Сам же прибув туди літаком. Та ще не встиг оформити документи купівлі-продажу, як був затриманий працівниками ОБХСС. Вони порушили проти нього кримінальну справу за спекуляцію. Проте на третій день в ізолятор до А.Шобея навідався сам прокурор Кіровського району Ю.Самойлович. Ознайомившись з паперами, зробив висновок, що ніякого складу злочину в діях закарпатця немає, і розпорядився його звільнити.
— Що ж мені робити з насінням? – запитав його Андрій Васильович.
— Робіть те, що й хотіли. Продавайте, – була відповідь.
Так Андрій Шобей і зробив. А повернувшись на Закарпаття, роздав членам колишньої бригади по 400 крб.
Проте, виявилося, це був не кінець, а лишень зачин невеселої історії з соняшником. Бо в цей час до Хабаровської обласної прокуратури надійшла копія договору скирдувальницької бригади з правлінням колгоспу.
Пункт про натуроплату соняшником там був відсутній: усна домовленість про це виникла в розпал кампанії. І почалося... В село Лохвиця на Полтавщину та на Тячівщину з Кіровського РВВС командирували слідчого С.Шумілкіна та інспектора ОБХСС В.Чугунова. Вони швиденько опитали голову колгоспу, бухгалтера, кількох місцевих членів бригади й «зварганили» висновок: Андрій Шобей – переступив через закон, він – спекулянт. Хоча насправді справа ця вимагала від них куди ретельнішої роботи. Бо з 16 днів, проведених у відрядженні, на Полтавщині й Закарпатті слідчі провели тільки 6. Решту – чомусь у Києві та на Івано-Франківщині, хоча ніяких службових справ у хабаровських криміналістів там не було.
♦ «Дорогий» соняшник...
Провівши за чотири дні досудове розстеження, вони передали справу до суду. Суд також був швидким, без свідків. Він визнав А.Шобея винним у спекуляції у великих розмірах й засудив до чотирьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією майна.
Коли чотири охоронці з карабінами просто в залі суду одягли йому наручники, Андрія Васильовича ніби вдарило струмом. Навіть у камері-«відстійнику», куди його привели, ще до кінця не усвідомлював, що відбувається. Проте довелося звикати до свого нового становища.
І він швидко зрозумів: шансів вирватися із зони на волю в нього ніяких. Ці 3 роки виснажливої праці й щоденного марширування в супроводі конвоїрів та їхніх лютих собак (каже, якби котрась вирвалася, то розірвала б, напевно, на шматки) були для нього цілою вічністю. Лишень четвертий, рік «хімії», приніс значне полегшення. А.Шобей офіційно влаштувався в колонії електромонтером і, практично, був сам собі хазяїн, якщо не зважати на обов’язкову щоденну «відмітку» в комендатурі. Грав у шахи, відвідував клуб. Окрім т.зв. основної роботи, працював ще й на сусідньому алюмінієвому заводі, зведеному японцями. Його масштаби були вражаючі. По суті, це було справжнє містечко 12х12 км, де він виявися дуже потрібною людиною. Забігаючи наперед, скажемо, що після звільнення Андрія Васильовича ніяк не хотіли звідси відпускати. Навіть підшукали роботу для дружини – в заводській лабораторії. Проте вона не хотіла про це навіть чути: з горя й переживань за чоловіка схудла на 18 кілограмів.
Якогось дня закарпатцеві зателефонував адвокат: у крайовому суді слухатиметься подібна справа. Варто прийти і йому на засідання. І справді, вирішувалася доля трьох вірменів, які заробили в колгоспі яблука за пільговими цінами, а збули їх дорожче, за офіційними комісійними.
Увійшовши до зали, Андрій Шобей побачив у першому ряду свого адвоката і знайомого вже кореспондента «Известий» Б.Рєзніка, до якого раніше звертався за допомогою.
Наприкінці слухань прокурор винесла свій вердикт: підсудні вчинили економічний злочин і заслуговують покарання у вигляді позбавлення волі. Проте адвокат обвинувачуваних заперечив, зіславшись на бюлетень Верховного Суду, де натуроплата за виконану роботу, отримана на пільгових умовах, кваліфікувалася не є як предмет спекуляції при її перепродажу. Аргумент виявився вагомим, тож, вийшовши з дорадчої кімнати, суддя виголосив зовсім інший вирок, визнавши підсудних… невинними. Попри свій поважний вік, торгівці яблуками кулею вилетіли з приміщення (поки суд не передумав), поперевертавши на своєму шляху всі лавки і стільці.
Через кілька днів знову пролунав дзвінок від адвоката: власкор «Известий» Б.Рєзнік просив прийти на розмову.
— Може, кави? – спитав.
— Не хочу нічого, тільки на волю, – відказав Андрій Васильович.
— Будемо над цим працювати. Лишень ви, шановний, маєте щодня мені телефонувати про те, як у вас справи. Так тривало з 12 квітня до кінця вересня.
Під Новий рік Шобей вирішив привітати Бориса Рєзніка зі святом і почув у голосі співрозмовника обнадійливі нотки:
— Є гарні новини. Начальник юстиції Хабаровського краю подав протест на рішення суду по вашій справі. Тепер колесо почне крутитися в інший бік. Я з цього приводу теж почав готувати матеріал для «Известий». Він дасть поштовх для розвитку подій на вашу користь. Ви зможете прочитати статтю у бібліотеці колонії. А я, щоб мене не тероризували дзвінками «невдоволені», виїжджаю у Новосибірськ.
Через кілька днів Андрію Шобею зателефонувала дружина Рєзніка. Переляканим, тремтливим голосом сповістила, що телефон у домі не вмовкає від погроз «ображених» чоловіком-власкором правоохоронців. Отже, матеріал побачив світ. Почав шукати газету, проте її вже ніде не було. Краєм вуха ловив репліки жвавих обговорень статті, що велися в людних місцях, зокрема біля газетних кіосків. Нарешті зізнався кіоскерці, що стаття про нього, тож газета вкрай потрібна.
— Я вам принесу з дому, – пообіцяла вона.
Переступивши поріг комендатури, одразу відчув до себе «особливе» ставлення.
— Де був? Хто дозволив? – посипалися запитання днювальних. – Тебе вже тут шукають, – повідомили. – Завтра чекає в себе заступник прокурора краю.
Тієї ночі Андрій Васильович не спав. А підійшовши наступного дня до потрібних дверей, побачив знайоме прізвище Юрія Самойловича. Саме він спочатку не побачив у діях А.Шобея складу злочину, а згодом, через три роки (!) таки видав ордер на його арешт.
— Ви знаєте, який матеріал з’явився в «Известиях» по вашій справі? – спитав неголосно. – Тепер з Москви виїжджає в Хабаровськ прокурорська бригада. І як мені тепер утриматися в моєму кріслі?
— Я до вас претензій не маю, – відповів Шобей.
Адвокат неабияк хвилювався за свого підопічного. Боявся, що спрацює принцип: нема людини – нема проблеми. Тож радив бути вкрай обережним, не ходити одному на роботу й з роботи, заходити на територію першим й вивертати кишені, щоб, бува, не «виявили» в них згодом наркотиків.
То був тиждень суцільного страху, знав: будь-якої миті з ним може трапитися біда.
Врешті Шобею повідомили: він вільний, може їхати додому. Проте страх не відпускав, незримою тінню переслідував його дорогою до вокзалу…
— Білети на Київ є? – спитав у касі.
— Ні, немає.
— А в Новосибірськ?
— Так.
— Тоді давайте.
Йому, власне, було все одно, куди їхати. Тільки б чимшвидше покинути цю чужу, непривітну землю, де йому випало стільки незаслуженої кривди й де, відчував, все ще чатувала небезпека.
Навздогін йому на Тячівщину вже летіла депеша: вирок Кіровського районного нарсуду Хабаровська відмінено. Посадові особи, винні в неякісному розстеженні справи, притягнуті до суворої дисциплінарної і партійної відповідальності. Проте втрачених літ Андрію Васильовичу ніхто не повернув. Йому виплатили гроші за всі роки перебування в колонії, виходячи із середньостатистичного заробітку, й за них він купив собі автомобіль. Проте тягар пережитого не полегшав від цього на душі. Нині справа А.В.Шобея чекає своєї черги в Страсбурзькому суді. Адже існує ще й поняття моральної компенсації.
Тішить одне. Те, що сталося з ним, могло повторитися в долях багатьох йому подібних, хто опинився в тенетах незрозумілих законів, на лаві «найгуманнішого і найсправедливішого» суду в світі. Проте істина, врешті, восторжествувала, й це стало серйозним уроком для вершителів правосуддя.
…Минуле не дає спокою Андрію Шобею. Біль тяжких образ і принижень, через які довелося пройти, хочеться виповісти світові, аби нагадати ще раз: людина не повинна бути іграшкою в руках правосуддя й усіх тих, хто наділений владою та повноваженнями.
Тому нині виношує задум написати книгу про свої гіркі поневіряння в лабіринтах тоталітарної радянської системи. Якщо йому судилося збутися, то називатиметься книга «В імперії страху». З цим А.Шобей визначився однозначно…
Ганна МАКАРЕНКО