Герой і нашого часу. Антонін Біров шкодує тільки, що не встиг зробити всього задуманого

У людей старших душа особливо ранима. Та ще тоді, коли оглядаєш пройдений шлях, а там твоя змарнована праця. Багатолітня — 32 роки Антонін Олександрович очолював колгосп, який згодом було реорганізовано в агрофірму. «Та залишилося те, що досі душу гріє», — заглиблюється в спогади мій співрозмовник.

Голову колгоспу ніколи не поглинали суто виробничо-господарські справи. Він виділявся з-поміж колег своєю глибокою духовністю і одержимістю до історії рідного села, до мистецьких талантів людей свого краю. Антонін Біров, будучи керівником петрівського господарства, не тільки подає ініціативу, але й сам активно береться за створення Затисянського музейного комплексу. Картинну галерею вирішили розмістити в порожньому особняку  Ендре Дьордя (свого часу він був міністром сільського господарства Угорщини), а територію колишнього маєтку графа Фогораші відвели під сільський скансен. Експонатами музею просто неба стали власне графський будинок, а також дві хати — бідного селянина і середняка та сільська школа з житлом для вчителя. Розмова про це досі зігріває душу  Антоніну Олександровичу, бо зберіг, найперше, для майбутнього історію свого села. Як-не-як, археологічні дані  свідчать, що територія сучасного Пийтерфолво була заселена у період неоліту. А ще юні покоління мають змогу долучатися до великого мистецтва — в картинній галереї на двох її поверхах виставлено не одну сотню живописних робіт художників (тут і Кашшай, і Коцка, і Микита, і Медвецькі, чимало місцевих митців), одну залу віддають під тимчасові виставки, презентації.

Затисянський музейний комп­лекс продовжує слугувати духовним осердям. При від­ві­дан­ні краєзнавчого музею, попри його цікаві експозиції, погляд підказує, що і тут, і в іншому місці, і те, і се потрібно ремонтувати. «Коштів не вистачає, — каже директор комплексу Беата Пердук. — Хоча ситуація покращилася, відколи музейні установи взяла на свій баланс Пийтерфолівська сільська рада. Сільський голова Валентин Товт вникає в суть справи, але хіба всього за рік зробиш багато?».

Разом з Антоніном Олександровичем слухали пані Беату, а мені подумалось: «Чи під силу одному сільському бюджету і картинна галерея, і музей просто неба? Вони запросто могли б стати філією, скажімо, Закарпатського краєзнавчого музею»… «Був би в нас колгосп-агрофірма, не довелося б ламати собі голову такими проблемами», — висловив свій погляд на ситуацію Антонін Біров. До слова, а де місцевий бізнес?

Колесо його долі

Антонін Олександрович живе в якихось 200—300 метрах від ще одного свого дітища — сільського парку відпочинку та спортивного комплексу. Тут зосереджені всі об’єкти, потрібні для здорового відпочинку й фізичного розвитку. Точніше, так було колись («у епоху Бірова», як, буває, говорять місцеві). З усього тільки «чортове колесо» крутиться, нагадуючи про добрі часи… Тепер з його найвищої точки-круговерті видно хіба що сільські довгобуди, безлюдні авто- і тракторний парки. Поруч з колесом (чи ще колись запрацюють) різні атракціони, розважальні майданчики, напівзруйнований фонтан (а тоді у ньому вода вигравала під музичний супровід).

Антонін Біров згадує і про фізкультурно-спортивне життя у селі. База стадіону дозволяла проводити серйозні змагання, зокрема в Петрові (то вже сьогодні Пийтерфолво) проходила всеукраїнська спартакіада фізкультурно-спортивного товариства «Колос». А місцева жіноча команда пробилася у фінал всесоюзної першості з хокею, що проходив в Алма-Аті. Досі Антонін Олександрович згадує цікаву історію. Їхні дівчата на  тому фіналі виграли в литовок і завоювали бронзові медалі. Але після матчу суперниці подають протест до організаторів турніру, мотивуючи його тим, що за команду петрівок виступали гравці, які розмовляли іноземною мовою. Петрово після цього стало ще більш відомим у цілому Союзі.

Колесо долі Антоніна Бірова розкручує його, хвала Богу, вже 85-й рік. Проте й сьогодні в Пийтерфолво (про Петрово і селянам, і гостям у центрі села своєю попередньою назвою нагадує вивіска на автобусній зупинці — перекошена, застаріла і від часу поржавіла) ця постать сприймається як герой. Себто герой і нашого часу. З ним здалеку вітаються односельці. І не тільки старші люди. Як мовиться, він досі на виду, на його думку зважають. А досвіду у відомого нашого земляка вистачило б ще на одне велике і активне життя. Еміл Попович, працюючи у свій час заступником голови Іршавського райвиконкому, часто навідувався в Петрово: де краще можна було запозичити конкретики з вирішення питань розвитку культури, освіти і спорту на селі, як не в Антоніна Бірова? Вже потім і на посаді мера Ужгорода посадовцю згодилися засвоєні практичні уроки петрівського героя.

Так жили — «так живемо»…

У Пийтерфолво можна день згаяти і не все встигнеш оглянути: від картинної галереї і музею просто неба, тенісних кортів, спорткомплексу, «чортового колеса» (досі єдиного на Закарпатті) і… до занедбаних авто- і тракторного парків, так і недобудованої поліклініки (її на той час сучасний проект голова агрофірми привіз із Санкт-Петербурга). Петрівці вкладали в соціально-культурну сферу чималі прибутки від виробництва — приміром, у 1989 році чистий прибуток колгоспу-агрофірми становив 3636 тисяч карбованців. Силами господарства за більше як 10 років було збудовано дві середні й стільки ж восьмирічних шкіл, в яких навчалося понад тисячу учнів. Колишній аграрій Закарпаття Павло Федикович згадує: «Антонін Біров підходив комплексно до розвитку виробництва, соцкультсфери. У селах забезпечив майже стовідсоткову зайнятість людей у підсобних виробництвах». Справді, мало в якому райцентрі настільки розвинено діяла промисловість. Які ж виробництва зараз мають односельці Антоніна Бірова? «Дуже непросто сьогодні розвивати свій бізнес, — бідкається підприємець Степан Ілляш. — Нам би повернути до керма Бірова…».

Михайло Попович. Фото автора