Дмитро Кремінь – про "замуровану музику", французів, про себе і про нас

КРЕМІНЬ, КРЕСАЛО, ВОГОНЬ – І В ПЕЧЕРАХ НАШІ ПРАЩУРИ ГРІЛИСЯ, А ПРЕДКИ РОЗВОДИЛИ ЙОГО У КОЛИБАХ

Дмитре Дмитровичу, то ви погоджуєтесь зі своїм прізвищем, ви – справді Кремінь?

– Я не страждаю на манію величі, тому поясню походження свого родового прізвища як філолог. У мого колишнього декана, професора Павла Чучки порівняно недавно вийшла фундаментальна праця – «Українські прізвища Закарпаття». Там є і наше – моє. Виявляється, ще в 1713 році селянин с.Суха Марамороської жупи Данило Кремінь платив податки в коронну казну, тому його ім’я – прізвище збереглося у відповідних списках, а ці списки – в Bibliotecum Ruthenium у Будапешті. Село Суха Іршавського району під полониною Кук (1241 м над рівнем моря) живе і процвітає з тих далеких, понад 300 років тому, часів, і наш рід Кременів – Кремінів-Крімінів – теж. Українська похідна, кремінна основа прізвища – навіч.

Очевидно, недарма видатний поет-есеїст і Шевченківський лауреат Володимир Базилевський свою есею про мене в книзі «Замурована музика» назвав так – «Мінерал поезії». А що значить цей мінерал для людства – хто не знає? Кремінь, кресало, вогонь – і в печерах наші пращури грілися та готували м’ясо вбитого ними мамонта, а предки розводили вогонь у колибах і хижках.

А як людина я теж кремінь – не кожному випало в житті стільки страждань. От і викрешує з мене доля іскри поезії, які комусь допомагають у житті. А хтось і вогонь Прометея використав за методом Герострата. Храми палять…

Закарпатський шмат життя ще й досі відчутний – у віршах, характері. Які моменти та хто із колег пригадується найчастіше?

– Я змалечку малював і писав вірші. Був членом літоб’єднання при редакції районної газети «Нове життя», а керував ним Петро Потушняк, брат уславленого поета, прозаїка, вченого Федора Потушняка. Уроки віршотворення давав мені поет-аматор і фельдшер нашого фельдшерсько-акушерського пункту Іван Сухан. Уроки пленеру, малювання аквареллю – вчитель російської мови та літератури Олег Макушин.

І.Сухану завдячую першою публікацією в «Закарпатській правді» ще в 1965 році, коли я ходив у п’ятий клас, О.Макушин добився, щоб мене перевели в Ужгородську школу-інтернат №2, а там я ходив у знамениту образотворчу студію Золтана Баконі, де малював у колі обдарованих дітей. І це був обласний Палац піонерів. А я з осені 1968 року чую звуки «Полонезу Огінського», який линув із його підвалу, де займалися юні музиканти, і рве мені серце ностальгія за втраченим і пропащим.

А за 22 роки життя на рідній землі спогадів – на томи мемуарів. От засяду – напишу не тільки в поетичній формі. Про свою родину, яскраву і працьовиту, нянька й мамку, братів і сестер: нас у батька-матері (мамка, царство їй небесне, відійшла 2004 р., а батько – справді Кремінь, газдує!) аж п’ятеро. Три брати – Дмитро, Михайло, Іван та сестри Анна, Людмила. Дуже люблю всіх!

А стосовно колег по жанру літератури, то я любив і шанував Івана Чендея та Петра Скунця, Василя Басараба і Фелікса Кривіна, Юрія Керекеша, Юрія Шкробинця, Івана Долгоша, Людмилу Кудрявську. Само собою, моє університетське братство, літстудія УжДУ імені Юрія Гойди – то Василь Густі й Дионизій-Микола Матола, Дмитро Кешеля та Іван Петровцій, нині відомі письменники, хоч і з різними векторами літературного буття.

А як забути поета і критика Володимира Фединишинця, до якого ми ходили як у храм! І читали книги, яких і в університетській бібліотеці не знаходили! Час летить – юні й молоді, а цьогоріч ми стрічаємо ювілейні дати.

НАПОЛЕОНА МИ ПОБАЧИЛИ НА УЖГОРОДСЬКОМУ СТАДІОНІ, І ВІН, ЧОРТЯКА, ГРАВ У ВЕЛИКИЙ ТЕНІС!

Інтернат в Ужгороді – це була дуже знаменита школа. А ще колись ви розповідали, що в дитинстві бачили знаменитого Рода Стайгера, який виконав роль Наполеона і грав у великий теніс на ужгородському стадіоні.

– В якийсь осінній день 1968 року мамка спорядила мені куфер і чорну брезентову ташку – та й поїхав я до Ужгорода в школу-інтернат №2 на вулиці Гагаріна, 36. Але мамка не боялася відпускати мене самого: в такому віці закарпатські діти їздили «на ламаня». Заробітчанами і тепер працюємо в своїй за назвою країні. А я щороку бував у піонерському таборі «Тиса» в селищі Буштино Тячівського району, 1967 року як лауреата міжнародного конкурсу дитячого малюнка мене нагородили путівкою в республіканський піонерський табір «Молода гвардія», де я знову прославився малюнками і віршами… Тож вундеркінд із родини шофера й колгоспниці, людей із середньою освітою, до речі, був не дикуном. І добрі люди, і талановиті діти-ровесники мене любили.

Романтика дитячих літ… А в Ужгородській школі-інтернаті №2 я вчився з восьмого по десятий класи. Був комсоргом школи в 10-му. Виставлявся в Палаці піонерів, їздив на пленер на канікулах. А ще нас возили в Середнє, на зйомки фільму «Ватерлоо» Сергія Бондарчука. Ну, ким? Статистами! Ти француз, лежи, бо тебе вбило ядром… Отаке кіно! Потому по всьому Ужгороду з балконів інтелігенції стирчали манекени в мундирах армій, які громили Наполеона. А самого Наполеона Бонапарта І ми з другом Ернестом Білеєм побачили на ужгородському стадіоні, і він, чортяка, грав у великий теніс! Усі ми знали про настільний, а тут Бонапарт лупить ракеткою по великому м’ячу! Так що є в мене про це вірш «Ватерлоо», дуже дорогий для мене. Перекладений на деякі мови.

Ви ж, як художник, оформлювали навіть книги колег. А якими вам запам’яталися Семан, Бедзір? Наскільки близьким вам був Федір Манайло?

– Все це ностальгія: давно вже я не беру в руки пензель і навіть перо. Що було з дитячих років – те пропало в архіві Василя Тегзи, нині покійного майстра живопису і засновника музею в рідному селі. Та й музею вже нема, здається. Щось казав про мої дитячі роботи мій друг із студії З.Баконія Михайло Сирохман, прекрасний художник і педагог – він ілюстрував у 2011 році мою поетичну книгу-білінгва «Осінні афини», яка вийшла в перекладі Валерії Юричкової у серії Тетяни Ліхтей «Між Карпатами і Татрами». Це точно. А що стосується дружби з художниками, то я шанував бунтарів із андеграунду. Написав поезії-реквієми – «Останній вечір у Манайла» (книга «Бурштиновий журавель»,1987) та «Автопортрет-1975» (кн. «Пектораль», 1997; Шевченківська премія, 1999) – про Ференца Семана. Ще є «Хоральна меса Ференцу Семану» в кн. «Літній час» (2007)», «Скіфське золото» (2008) та «Замурована музика» (2011, всеукраїнська літературна премія імені В. Свідзінського). Є щось і про Павла Бедзіра, проте це кількома рядками не оповіси. І ставлення в мене до них і тепер – шанобливе. Його не змінило багато що, навіть прикре прощаю мертвим…

ТУТ БИЛИ ГОРЬКОГО І ЦЬКУВАЛИ ДАЛЯ, ТУТ ПРОСЯЯВ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ…

Як ви взагалі сприйняли такий перепад – від щільного Закарпаття до степової Миколаївщини? Новий край – його історію, його сучасний рух – ви, здається, сприйняли дуже природно. Чи це тільки так здається збоку?

– Всі хочуть слави і долі великих, аби тільки не йти на дуель, на заслання, на ешафот і під кулю чекіста чи гестапівця… Який сенс говорити нині про те, що було після 1975 року? Я відкрив собі інший материк і людей, котрі мене полюбили. А що таке Миколаїв літературний – відкрийте популярний сайт litnik.org – його читають у всьому світі, і лише дехто в Ужгороді. Побачите, який світ широкий, і все Україна, і все Земля. За чотири роки після закінчення вузу в Ужгороді я став членом Спілки письменників СРСР, живучи в Казанці. Стільки доносів, як у місті моєї шкільної та університетської юності, в степовому краї, закритому місті корабелів на мене ніхто не написав. Але що робити? Так уже складається доля в поетів у минулому й нині. Тож моя літературна біографія – це поетичний хронограф мого серця і серця моєї землі, де б я не жив. Але про це написано в моїх поезіях, і в цьому жанрі – найяскравіше.

У вашому житті було багато гарних зустрічей з відомими людьми, як от з Володимиром Івасюком. Хто з них вас найбільше приголомшив?

– Я більше знався з Михайлом Івасюком – відомим письменником, аніж із його знаменитим сином. Але було колись у Львові – мене познайомив з автором «Червоної рути» поет Грицько (Григорій) Чубай, батько знаменитого нині рокера Тараса Чубая. Грицькове самвидавниче «П’ятикнижжя» ми читали як поетичну Біблію. Особливо поему «Вертеп»…

Ви далекі від ілюзій, коли говорите про не таку далеку політичну минувшину України. Як запальним хлопцям, які кричали про незалежність, згодом

Дуже добре дали під аршин:
Від центрального комітету
До бюджетного комітету,
I прославились на планету
Табунами халявних машин.

То звідки ці риси в українців? Бо минуле було голодним на красиве і корисне?

– Скажу коротко. В усіх народів є те, чим ганьблять нас. Але держава не може бути такою, як у нас: одним – усе, а решті – … Тому треба почати жити за буквою закону, а не дерибану. Але ми як почали дерибан із себе, так уже додерибанились до краю. Далі – буде далі…

А ще ловлю вас на закарпатській рисі: «Але й крові нам не треба, хлопче».

— Лише наш вічний трудівник і тримає на своїх руках оту пещену сволоту, яка розвелася в більшій кількості, як найбільші полчища сарани, чуми і холери. Та будемо стояти за себе!

Якось егоїстично розпитую вас про нас, закарпатців. А чим живе зараз Миколаївщина?

– Чим живе Миколаївщина? Та різним. Одна зібрала врожай – майже 2 млн. тонн. Інша будує кораблі. Третя – вбиває і ґвалтує, як Оксану Макар або Ірину Крашкову ґвалтували в Миколаєві чи Врадіївці. Є Миколаївщина мого сина-докторанта-депутата Тараса та його соратників і Миколаївщина мистецька, є Миколаївщина літературна, про сайт я вам уже повідомив і хотів би, аби на нього зайшли мої племінниці із села Суха: в моїх сестер і їх дітей та внуків уже є інтернет! А взагалі це неповторна земля, і сюжетів тут – море! Тут били Горького і цькували Даля, Андрій Головко написав свій «Бур’ян», а Леонід Юхвід – «Весілля в Малинівці», тут народився Павло Глазовий і просяяв Микола Вінграновський, але тут став – із юного поета – класиком української поезії ваш земляк. І це головне за всі мої літа, осяяння, злети, страждання і народження нових поетичних візій. Іскор од великого каменя – КРЕМЕНЯ. Амінь.

Ви дуже добре почуваєте себе у Фейсбуці. Не вважаєте це зайвою тратою часу?

– Зовсім ні.

А час такий, що довелося багато близьких людей розгубити по дорозі. За ким найбільше жалкуєте?

— За мамкою, царство їй небесне…

Мар’яна Нейметі