Одне місто двох країн. Закарпатські журналісти побували на батьківщині творця угорської літературної мови

Дорога від Ужгорода до угорського містечка Шаторальяуйгей зайняла 2,5 години. На переході Чоп—Загонь затрималися всього на кілька хвилин. Далі були сільські дороги, коли подумалося, що вони «погані не лише в Україні». Так ми дісталися сучасного охайного містечка з вузенькими вуличками. Двері на старовинній, але доглянутій будівлі, яка тепер служить за приміщення міськради, відчинив для гостей її секретар Ференц Ружогеді. Через будівлю виходимо в місто, на їхнє Корзо, з пам’ятником уже згадуваному основоположнику угорської літературної мови Ференцу Козінці, фонтаном, монументом видатному угорському державному діячеві, прем’єр-міністру і правителю-президенту Угорщини в період Угорської революції 1848—1849 Лайошу Кршуту та гарною римо-католицькою церквою. Якийсь дідок нас дуже запрошував подивитися її всередині, але потрібно було поспішати за групою. Тут на площі є невелика сцена, на якій вечорами, розповіла завідувачка відділу мерії Марія Штумпф, влаштовують світлові шоу із фонтанами. Помічаємо, що на балконі будівлі міськради аж п’ять різних прапорів. Угорські колеги пояснюють — це стяги міста, області, унії, Угорщини, а також секельський. Щодо останнього, то його присутність пояснюється тим, що влада Шаторальяуйгей активно підтримує угорців Румунії.

Раніше це місто було центром комітату Земплін (неофіційно так вважається і нині). Але після Першої світової війни змінилися кордони. Нині одна частина Шаторальяуйгея належить Угорщині, а інша… Словаччині. Секретар міськради Ференц Ружогеді з цього приводу зауважив: «Кордон, як правило, розділяв людей, але сьогодні ми думаємо інакше – саме кордон може зближувати. Тому прагнемо підтримувати стосунки з людьми, які волею обставин опинилися по той бік кордону – не тільки з угорцями. Сподіваюся, що ця зустріч стане стимулом до співпраці ще й із Закарпаттям».

Відтак нам демонстрували фільм про принади міста, студенти читали вірші про «багатогранність і красу мови». Краєзнавець Аранка Вейгшеней-Фозекош із таким захопленням розповідала про угорську мову, що склалося враження, ніби тут культ Козінці та мови. «Ференц Козінці, як засновник сучасної угорської мови, розумів, що просвітництво не може тривати латинською, тому модернізував угорську. Він закликав вчитися від селян, черпати слова із живої народної мови. Вся історія Угорщини та угорців демонструє, як ми цінуємо свою мову. Намагаємося плекати багатство, отримане від Козінці», — каже пані Аранка. До слова, Козінці певний період життя провів у в’язниці Мукачівського замку за спів­працю з якобінцями…

♦ Будівля міськради

Після відвідин кабінету мера, де є раритетні  меблі (шафи, стіл і стільці), ми поїхали на місце, де Шаторальяуйгей ділиться на дві частини. Про це красномовно нині свідчить невеличка табличка на прикордонному мості «М/ SR». На угорському боці є пам’ятник – камінь із намальованою територією міста із позначкою, де воно поділене. А на мосту – дорожній вказівник вже словацького Новего мєста, яке розташоване по той бік кордону. Пункту пропуску тут нема, як і прикордонників із митниками. А от по воді під мостом щороку в один і той же день діти запускають паперові кораблики. Така жартівлива традиція виникла через пункт «розділяє судноплавна річка» прописаний у Тріанонському договорі (1920 р.). Насправді ж тут потічок.

Обов’язково завітайте в єдиний у світі музей мови

Тримаємо курс на музей національної угорської мови, який розташований в місцині, яку йменують Сийпголом. Сільська вуличка із напіврозваленими приміщеннями, а навпроти – авангардна модерна будівля музею, частина якого збудована з матеріалу, схожого на одеський ракушняк, інша — із чорного скла. Його директор розповідає, що у світі є різні музеї, але присвячених саме мові нема. Тому їхній заклад унікальний. Тим паче, що саме тут останні 25 років життя провів Ференц Козінці, де й похований.

♦ Єдиний у світі музей мови

Модерна будівля всередині вражає не менше. На першому поверсі одразу звертаєш увагу на різнокольорові стіни з угорськими словами і висловами, які нині вживаються у різних мовах. Знайшли і «закарпатські» (kárpátaljai Magyar nyelv) — серус, оболок, алдомаш. І навіть лайливі слова, яким відведено цілий стенд (Káronkodások)! На другому поверсі — аудіо- і відеостенди, які змінюються час від часу. А ще — книги, телефони, навіть маленька парта невідомої доби. Іноземному туристу тут доведеться важкувато, бо жодного перекладу з угорської. Ми запитали англійською службовця, скільки коштує вхід у музей. Так-сяк зрозуміли — 600 форинтів (орієнтовно 24 гривні). До речі, тут спеціальний апарат може вам на пам’ять видати монету із зображенням меморіалу чи музею. Треба вкинути 200 із гаком форинтів. Знайшли й кав’ярню у музеї, яка позначена не традиційним словом kávézó («кава» угорською – kávé), а більш давнім варіантом – Feketeleves, що у перекладі означає «чорний левеш».

Лісовий бобслей — це круто!

Далі нас попередили, що доведеться лізти вгору. Для цієї справи представниця мерії перевдяглася у спортивний костюм. Як виявилося згодом, нас привезли у Zemplén Kalandpark (Земплінський парк пригод), який розташований на лісових схилах. Придбавши квитки на гірськолижні витяги, їдемо споглядати панораму (довжина 1333 м). Добрі 30 хвилин піднімалися вгору, а далі ще пішки на оглядову вежу, звідки видно все місто і гори. На зворотному шляху вийшли на півдорозі. Тут — траса для літніх лиж – гора покрита зеленим шаром спеціальної сітки із гуми. Ще є тюбінг (спуск на надувних кругах) і найпопулярніший bobpalya (бобслей). Відрізняється від спортивного тим, що тут на сидінні є ручні гальма. На шаленій швидкості ти повинен проїхати серпантинами 2275 м. Дехто відмовляється, але вирішила спробувати (інакше читачу не розповіси про враження). Цей засіб пересування призначений для двох, для кожного тут передбачені ремені безпеки. Ну що, поїхали-и-и-и-и. Це — бомба! У певні моменти думаєш, що тебе разом із сидінням вирве з колії і викине у ліс. Але час від часу пригальмовуєш і щасливо дістаєшся фінішу, де дізнаєшся, що тебе…

♦ Адреналіновий боб

фотографувала під час їзди прихована камера. На спеціальному апараті вже внизу знаходиш своє перекошене обличчя і якщо хочеш мати його на пам’ять, то кажеш у касі номер кадру, і за 570 форинтів отримуєш миттєве фото. Хочу ще! Така розвага коштує 700 форинтів за один спуск і 2800 — за п’ять. Тривалість їзди 2 хвилини з хвостиком. Не наїздишся…
До речі, працівниця розповіла, що кожні десять днів до них приходять інспектори перевіряти атракціони. Причому роблять це в дуже оригінальний спосіб – сідають у боб і їдуть вниз… без гальм.

Тут навіть є чотириповерхові винні підвали

Угорщина славиться токайськими винами. І хоч ми не у Токаї, але саме з цієї місцини бере початок угорське виноробство. Представники мерії на дегустацію у винні підвали родини Сіладі з нами не йдуть, тому прощаються. На невеликій території поблизу дороги кілька підвалів. Всього — 11,5 км підвалів. Вже всередині на нас чекає стіл із фужерами та вино. На стінах — благородна цвіль, +10о за Цельсієм. Ласло Сіладі розповідає, що це так званий унгварський ряд підвалів. Період розквіту тутешнього виноробства припадає на 1700 рік, за Ференца Ракоці. Кажуть, що тут жив навіть Григорій Сковорода, який був дипломатом при російському царі Петрові І і доставляв токайські вина для нього. Цікавий факт – Угорська держава покриває 50 відсотків витрат винороба. Тут не існує поняття ліцензії на продаж власних вин. Є так звана контрамарка, яка коштує копійки.

♦ У винних підвалах родини Сіладі

Ми продегустували 3 види вина, які родина робить сама. Було незвично, бо зазвичай на дегустаціях наливають не більше 30 мл, а тут — повний фужер. І не було традиційних соломки чи сиру. Першим запропонували мускат сухий, що для Закарпаття незвично (у нас мускат переважно напівсолодкий). Далі — напівсолодке вино з ароматом липи та бренд Угорщини — з асу (aszu). Це — виноград, який достигає до стану родзинок на кущі. Через специфічний токайський клімат родзинка покривається цвіллю. Зривають вручну не гроно, а кожну родзинку. Аромат словами не описати. Пляшка вина коштує 1500 форинтів (трохи більше 50 гривень).

На завершення нам ще показали чотириповерховий винний підвал. На одному поверсі — дегустаційний зал, спускаєшся нижче по східцях — стелажі з винами і бутлями, далі – зал із винними бочками… Ендре Саліпскі резюмував, що саме в такий спосіб – побачити на власні очі Угорщину — найлегше навести мости для співпраці між двома країнами.

Оксана Штефаньо