Володимир Фединишинець: "Тісно мені в кімнаті, тісно в чотирьох стінах"

Десь у Фединишинцевій книжці є ще молодий, але вже тривожний вірш: «Здоров, інфаркте! Як давно не бачились? Давай-но твою лапу потрясу». Але у квартирі суворої дев’ятиповерхівки цього дня серце мусило забути про хвороби, а згадувати. Як, приміром, у Фединишинця на вулиці Павлова збиралася молодь. Літературна та довколалітературна. Паламарчук, Кремінь, Густі, Матола… Була там романтика літературної роботи. Всі мріяли щось таке написати. Виділося, дай, Боже, щось видати, і воно буде геніальним!

А от художник Павло Бідзіля намалював портрет нинішнього ювіляра. І вийшов він у нього – ну, майже як Франко. Направду, цімбори Фединишинця кажуть, що замолоду він був схожий на Каменяра.

А взагалі автора «Сексуалітету» малювали ще Антон Ковач, Павло Бедзір. Павло отак – погар паленки зап’є кавою, а другою рукою малює. Причому, будь-чим – тим, що під рукою. Василь Густі каже, що його портрет художник накидав просто недопалком на серветці. А ще пригадалося таке (для багатьох сучасників це чомусь неважливо). Кілька наших письменників були дуже гарними художниками. Карабелеш, Долгош, Ладижець, Басараб та навіть Густі.

Згадували, як провели той день, коли народився Михайло. Аякже, за децою, з літературними цімборами. Юрій Шип жартує, що кіть би Михайло не загойкав: «Ідіть сюди!», спантеличений батько й забув би навідатися до пологового. Сину було кілька годин, а вже всі знали, що він Михайло.

Шафи з книгами. Вікно на кількатисячну «Побєду». Рукописи. Тут минав час, який народжував книжки, друзів, недругів, може, й образи, може, й гнів та любов. Але тоді, кажуть письменники, років у 25—30 людина давала серйозну літературу. Можливо, це була й вершина – так зробили Чендей, Скунць, Мейгеш.

Сьогодні Володимир Фединишинець каже, що йому вдалося пережити і батька, і діда, які до сімдесятки не дотягнули. Мабуть, тому, що спить під дідовими образами, який дякував у селі. А ще письменник не написав роман про Духновича. Так, є варіанти, начерки. Він завжди готував себе до прози. І ще над цим попрацює. Лем би здоров’я! А колись літератор заприсягався: «Не помру, доки не напишу бестселера «Старий і гори». Тому жити йому ще й жити! До речі, найліпший свій прозовий твір написав у 28.

Ну, а тепер трохи про Фединишинця – його ж вустами. У різні роки він говорив ось таке.

ПРО СВОЄ НАРОДЖЕННЯ – СИНОВІ: «ТВІЙ ДІДО ЗАТИС ТВОЮ БАБКУ МОЛОДЕНЬКОЮ»

Саме в дідівській хижці, недільного дня (я навіть за вічним календарем вирахував, що 9 травня 1943 року було неділею), о пів на першу за місцевим часом, тобто вполудне, я легко явився на світ, бо мамі, коли мене народила, було 17 років, татові – майже 30. Тато, тобто твій дідо, затис маму, тобто твою бабку, молоденькою. Отже, я дитя любові. І всякі побічні ознаки (наприклад, рябі нігті, перчинка на зап’ясті правої руки тощо) вказували, що буду щасливим у житті.

ПРО ТРЬОХ ПИСЬМЕННИКІВ: «НУ ХОЧ БИ ОДНЕ БУЛО БАГАТИМ!»

У мене в сім’ї три письменники. Просто це забагато, коли в сім’ї три письменники. Це три різні світи, як їх узгодити? Кожен зі своїми амбіціями, величчю, а вірші підсмажити не можна. Хоч би одне було багатим.

Дружина пише прекрасну жіночу лірику. Це син намагається мене редагувати, а я опираюся. Бо мій Михайло має щось від Михайла Коцюбинського, який, як відомо, був витонченим стилістом, потів над кожним словом, фразою, а я орієнтуюся на нібито розхристаного Достоєвського, якого знає світ. А Коцюбинського – ніхто, бо стилістика губиться при перекладі на іншу мову.

ПРО ДОНБАС: «МИ З ДРУЖИНОЮ ПОТРАПИЛИ В КЛАС ДО ДРІБНИХ ХУЛІГАНІВ»

Після закінчення університету я рік пропрацював за направленням на Донбасі. Більше не зміг. Адже був вирваний із корінням із центру Європи і кинутий у край, де зовсім інша ментальність, інші пріоритети. Тоді зрозумів, що школа – не моє. Хоч і вмів «приборкувати» школярів,– довелося цьому швидко навчитися, коли ми з дружиною потрапили в клас до дрібних хуліганів.

А тоді пройшов медкомісію, яка завдяки доброму галичанину визначила, що Донеччина йде не на користь моєму здоров’ю. Зрештою, я справді звик до чистого гірського повітря, а не до вугільного пороху. Видатний український поет Володимир Сосюра дуже гарно змалював Донбас у своїх піснях. Та зблизька цей край діяв на мене гнітюче.

ПРО ГРАФОМАНІЮ: «А ФРАНКА ЗЕМЛЯЧКИ НАЗИВАЛИ ХРОМКОМ»

Сподіваюся, це не натяк на мене? Великої хиби не бачу в багатописанні чи, приміром, у багатомалюванні. З того всього мусить щось рано чи пізно викрутитися. Треба обережно давати оцінку комусь. Бо це прерогатива часу. Пригадуєте, Івана Франка – генія – маститі землячки називали Хромком, а доля поміняла їх ролями. Іван Франко залишився скелею, а самоуявні земляки – хромками.

ПРО ТЕ, ЩО У СЛОВ’ЯНСЬКОМУ СВІТІ МАЙЖЕ НЕМАЄ «ЧИСТИХ» ПИСЬМЕННИКІВ

Така доля багатьох сло­в’янських письменників, вони мусять закидати на свої плечі і торбу політичної роботи, і будь-якої просвітницької. У слов’янському світі майже немає «чистих» письменників. Це зумовлено національним відродженицьким характером. Слов’янські народи пізно набували державність. А письменники ж — люди емоційні, вони не можуть стояти осторонь, коли вирішується доля землі, народу.

І – НАРЕШТІ – ПРО ЦЕ

Письменники схожі на бичків, яких випустили з цирку, і вони кудись біжать, самі не знаючи куди. Через якийсь час, я думаю, вгамуються. Як би письменники зараз не воювали одне з одним, а залишаться в майбутньому тільки їхні художні тексти.

Мар'яна Нейметі