Іван Ілько: «Суть у тому, яким світом ти ся годуєш»

До того ж останнім часом усе частіше згадується тандем Івана та Михайла Ільків – батька і сина. Михайло – художник, дизайнер, директор креативної агенції «StairsforDesign», член правління благодійного фонду «Мистецький арсенал». І батько, який рішуче обстоює патріотичні засади закарпатського малярства. 14-літнім вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Згодом – студент Ленінградської академії мистецтв. Але зірки вгорі над хлопцем порадилися між собою і вирішили, що йому краще додому. Там все буде по-справжньому: і малярство, і труднощі, і робота, і сяйво радості, яке залишається після неї. Тим більше, що на той час тут була така школа живопису, якій могли позаздрити у столицях.

Іване Івановичу, здається, це ви самі створили таке резюме власної творчості – світ, що минув?

– Суть якраз у тому, яким світом ти ся годуєш, де підсвідомість бере для себе поживу. Бо коли б митці жили однією тільки свідомістю, о, стільки би було геніїв, що страх! Так, щодо майстерності, ремесла – тут свідомість важлива. Але якщо підсвідомість потрапляє в інше середовище, вона блокується. Картина в такого художника може бути кольорово грамотна, високопрофесійна, з правильним композиційним вирішенням. Але суті нема.

Бо мистецтво – це така паскудна річ, що ти не знаєш, розцвіте воно десь у в’язниці чи десь у горах. Май красивого прикладу нема, як поет Петро Мідянка із Широкого Лугу. В нелегких умовах зростав його талант. І то велике щастя, що він із своїх гір не вирвався, бо ми б не мали того явища, яке маємо зараз. Бо ті кілька його рядків бабахкають у саме серце. А візьмімо художника Антона Шепу. Він тут мав бути, на цій землі, а поїхав у Київ.

Ви малювали поряд з Манайлом, Контратовичем, Коцкою, Бокшаєм. Але найчастіше згадуєте Шепу.

– З Шепою в нас була найбільша близькість у розумінні мистецтва. Бокшай, наприклад, не дуже схвалював мої посилення контуру, несподівані ракурси – то десь гору підняти, то драматизувати ситуацію. Бокшай говорив так: Бог створив світ, я його ліпшим не намалюю.

А з Шепою в нас внутрішня спорідненість була велика. Ми обходили разом гори, починаючи із Коломиї до Ужка – цілих шість років. Я йому дуже зобов’язаний. Одна справа, коли малюєш сам, а друга, коли поруч з тобою майстер. Який, може, не так тонко відчував Карпати, бо він долинянин. Але в поглядах на мистецтво він був мені дуже близьким.

Але мистецтво не часто дає гроші на прожиток. Вам якось вдавалося це поєднувати. І не відійти від малярства. Яким дивом?

— Моє щастя було в тому, що я був селянський хлоп. Що кожну роботу я сприймав як обов’язок, а якщо з’являлися душевні пориви, дуже сокотив тоті моменти. Я робив тиждень, місяць те, що давало гроші на життя. А потому йшов у гори малювати.

А ще художнику, думаю, в житті потрібен однодумець. Наприклад, були імпресіоністи, які віддалися малюванню цілковито. Не мали навіть особистого життя. І така істина має право бути. Але інший приклад – Рембрандт, який без Саскії ніколи б не піднявся на свою висоту. Жінка має бути або ворогом, суперечити у будь-якому питанні, або однодумцем. Бо митець — він завжди диктатор. І найперше до себе. Інакше не виходить.

То сьогодні Ерделі, Бокшай – символи закарпатського малярства. Але патріархальний, врівноважений Бокшай і імпульсивний, несподіваний Ерделі були дуже різними людьми. В нинішньому суспільстві вони б мали багато причин гризтися між собою.

— Тут справа в порядності – до своєї роботи, до колег. Поетові не треба бути порядним до оточення. Йому треба бути дуже чесним до свого таланту. Блискучий приклад – Кремницька. Майстриня, яку недооцінили ще й зараз. І роботи її десь порозтринькувалися. Так, були в неї великі матеріальні труднощі. Але якось так влаштовано, що художнику зовні не дуже можна допомогти. І Христу допомагав Симеон нести хрест. Але на якусь мить. І тому, якщо тобі Бог дав талант, неси цей хрест і, будь ласка, не нарікай.

Але й долі наших корифеїв приголомшують. Бокшаєві – всі звання та титули, сталий матеріальний добробут, іншому – коли не вигнання, то цькування.

— Так, система, щоб показати себе у доброму світлі, давала Бокшаєві все. І це попри те, що він займався сакральним живописом. Але то дуже страшні часи були. Тоді людей просто могли розстріляти, ламати через коліно. Бокшай пробував щось сказати в захист Ерделі, коли його почали цькувати. Але художник, який отримав гран-прі в Парижі, не міг бути визнаним у Києві. Це ніби визнати свою поразку перед загниваючим капіталізмом.

Ерделі сказали: або робимо тобі персональну виставку, або даємо заслуженого. Художник відповів, що в Європі ніде такого звання нема, зробіть мені персональну. Але йому не дали зробити виставку в Києві, тільки у Львові, бо боялися.

Коли Ерделі вигнали з училища, йому стало зовсім сутужно. Бо зароблені там гроші були єдиним джерелом існування. Можна було хліб, оселедця купити. І тоді голова облспоживспілки взяв над ним опіку, давав йому машину, в санаторії влаштовував. Не побоявся допомогти космополіту.

Але Ерделі мав ще й багато недоброзичливців, заздрісників. Елегантна постава, європейські манери. Та вже одного цього було доста. Ерделі мав досконале тіло, він просто по-чесному ставився до свого зовнішнього прояву. Уявіть Ерделі в куфайці! Це було б неправдиво, нещиро…

Ви були близькі з Манайлом. Чи не надто опоетизовані сьогодні його стосунки з Параджановим?

— Манайло був наремний у роботі, але поступливий. Мож казати так: ми з ним стояли на одній дошці. Не дуже широка дошка, деколи нам затісно було. Деколи я йому заважав. Але в мене завжди була до нього глибока синівська поштивість. Батько теж деколи сина відлупить, але пробачає і любить. Десь такі взаємини були і в нас. Він переймався мною. Я навіть ще тепер не усвідомлюю всього того, що він для мене зробив. Ерделі для мене залишився як візуальний образ. Та й я всього три роки з ним бачився. З Бокшаєм – то зовсім інший світ. А з Манайлом нас єднала ота велика любов до всього народного, справжнього.

Параджанов взяв від Манайла ідеї, суть. Він взагалі почав думати над фільмом «Тіні забутих предків» після персональної виставки Федора Манайла в Києві. Там був багатий образний світ, там був кінематографічний світ новітньої хвилі. І Параджанов це зрозумів одразу. А взагалі фільм – збіг дуже щасливих обставин. Це й неперевершений оператор Ільєнко, який на льоту ловив ідеї. В архітектоніці стрічки також Якутович ніби продовжив Манайла. І, звичайно, Іван Миколайчук – постать, без якої цей фільм неможливо навіть уявити. Ну і, само собою, фабула Коцюбинського – цього ніяк не можна відкидати. Ось так Манайло відійшов на другий план. Залишилися Ільєнко, Миколайчук. Але у світі кіно таке часто буває.

Які роки найбільше вас змінили?

— Найбільш драматичний момент – хвороба дружини. Я поїхав у Братиславу до відомого професора, взяв із собою усі аналізи жінки. І лікар мені сказав, що дружина помре. Навіть сказав приблизно коли. Помилився тільки на місяць. Як я звідти приїхав, сам не знаю. Ще два рази колесо підводило в дорозі. А коли повернувся додому, намагався навіть вигляду не подати, що в мене погані новини.

Взагалі я перебув кілька важких періодів. Найперший – то Тячів. Коли ледве пережив голодну і холодну зиму. І можу я тепер вдавати із себе героя, якщо це зовсім не так. Деколи по зовсім тоненькій планочці проходив. І думаю собі: чому не звалився, чому не спився? Напевно, тому, що зі мною завжди був дід. Навіть після того, як він помер, я з ним подумки радився. І це працювало.

Я і в дитинстві, і до цього часу нічого не боявся. Бо було відчуття сили. І воно знову ж від того, що був упевнений: я не сам. Я знаю, що не у всіх так буває. Але мене справді це завжди живило.

Марина Боднар

Теги: Ілько, художник

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати