Юрій Павлович був знаною людиною на Міжгірщині, якщо не її гордістю. Відомим став завдяки своєму таланту, який яскраво і потужно виразився у царині прекрасного — різьбярстві. Його творчий доробок, а це передусім тематичні тарелі, — невід’ємна частина української культури.
Родом митець з Чинадійова. Після закінчення Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва тривалий час працював на Івано-Франківщині, відтак переселився у Міжгір’я. Він майстер народної творчості України, лауреат мистецької премії ім. Данила Щербаківського та володар інших престижних нагород. До речі, чимало класичних виробів майстра закупили іноземці, один із них є у колекції короля Швеції Карла ХVІ Густава. Пишатися б глибинці таким майстром, але нещодавно пан Юрій несподівано переїхав до Рахова. А “завербували” художника у гуцульський край місцева влада та бізнесмени. Перші надали квартиру з євроремонтом і меблями, а другі вже цього року в самісінькому серці райцентру розпочнуть зводити окремішній музей для виставки творів Ю.Павловича (нині вони тимчасово експонуються у районному Будинку культури).
— Я вдячний суспільно-культурному товариству “Гуцульщина”, особисто заслуженому журналісту України Олександру Маслянику за вагому підтримку, бо створення музею – це була моя найзаповітніша у житті мрія, — зізнається 70-річний майстер.
Як не прикро, але такої творчої опори на Міжгірщині він не відчув, незважаючи на намагання, щоб його здобуток став всенародним надбанням. Між іншим, Юрію Павловичу один з відомих депутатів Верховної Ради України паралельно пропонував місце для постійної виставки своїх творів на його батьківщині – у Мукачеві, в замку «Паланок», але різбяр відмовився. Тоді також обіцяли житло, навіть ще більшої площі. Однак мальовничі гори – то колиска творчості Павловича.
Не зумів реалізувати свій подібний задум і, на жаль, уже покійний самородок-розтоківчанин Андрій Воробець. Народний умілець до останнього подиху життя у макетах зображував дерев’яні церкви Закарпаття, надіючись, що його оригінальні шедеври розмістяться у нарешті створеному музеї рідного краю. Певною втіхою виявилося хіба лиш те, що невеличку частку унікальних модельних дерев’яних святинь придбала сусідня з його селом турбаза “Аратта”, а інші помандрували-розгубилися котрі куди.
Обдаровані люди, які творять не тільки заради власної репутації, але й популяризації того чи іншого виду мистецтва, більше того – розвивають історичну спадщину духовної культури нації, безумовно, повинні заслуговувати на серйозну увагу. Таланти треба активно плекати, а не легковажно втрачати. Але…
Вже сім років у районі діє засноване громадське об’єднання Спілки художників Міжгірщини “Карпатські кольори”, яким керує синевирець Василь Шиндра. В осередок входять як дипломовані спеціалісти, скажімо, Володимир Глеба, Іван Вегеш, Михайло Покорба, Михайло Кінч, Іван Бізоня, так і аматори – сільський лікар з Новоселиці Любомир Запотічний, ветеран освіти з Ізок Василь Сенько… Згуртування здібних місцевих митців лиш підняло рівень їхнього визнання, не кажучи, що помітно активізувало діяльність – частіше беруть участь у пленерах, виставках. Але щодо останнього заходу, то існує суттєва проблема. Як правило, для публічного показу картин доводиться виїжджати в Ужгород, Львів… Адже у рідних пенатах до цього часу нема картинної галереї. Парадокс! Людей з мистецьким хистом під боком можна нарахувати з кілька десятків, до того ж і Міжгірщина за ринкових умов пріоритетним напрямком розвитку визначила туристичну індустрію, яка має бути зорієнтована, зокрема, і на змістовне дозвілля. Та ба, сприятливому для туризму регіону закладів культури не вистачає. Тривалий час висить замок на районному Будинку культури, де в один період місцеві чиновники все-таки спромоглися виділити крихітне приміщення під зал для виставки-продажу предметів мистецтва. Законсервували РБК в очікуванні його докорінної реконструкції, на яку покладають великі надії і працівники районної бібліотеки для дорослих, під однією стріхою якого обслуговували абонентів. Тим часом у просторій двоповерховій будівлі, що поруч із селищною радою, вільно хазяїнує вітер, бо вікна розбиті…
— Живописом займаємося не тільки для свого задоволення, а щоб його оглядали та оцінювали інші, — каже міжгірський художник Віктор Смерековський, якого і після виходу на пенсію не залишає мрія про верховинський “ермітаж”.
Відкриття мистецької галереї вже давно на часі. Вона знадобилася б як художникам, різьбярам, так, приміром, майстриням-рукодільницям для демонстрації вишитих рушників – традиційного художнього промислу, яким з покоління в покоління займаються трудолюбиві жінки-горянки. Не кажучи, що в подібному закладі мав би можливість показати себе у ділі місцевий професійний ліцей, який готує вишивальниць, виробників художніх виробів з дерева. Навіть була б нагода влаштовувати фотовиставки.
Але поки що все тримається на ентузіастах. Для прикладу, пилипецький підприємець Юрій Бедринець у власному сільському готельно-торговому комплексі експонує полотна художника Василя Сенька з сусідніх Ізок. А колишній нардеп Станіслав Аржевітін, який народився і ріс у Колочаві, у селі над Тереблею 6 років тому заснував скансен “Старе село”: сивої давнини осідок поселився у сучасному населеному пункті. Серед приватних музеїв України він, до речі, визнаний одним з кращих. Сюди щодня приходить безліч подорожуючих з усіх-усюд, висловлюючи глибоку вдячність ініціатору за побачену романтичну старожитність.
Безперечно, чим більше матиме Міжгірщина закладів культурного значення, тим масовіше її будуть відвідувати вітчизняні та закордонні туристи. Поступове поповнення духовними храмами – це підвищення іміджу глибинки і, звісно, додаткові прибутки. Тож треба приймати ділові рішення, щоб і районна казна багатіла, і тутешні таланти не бідніли.
Василь Пилипчинець