Іштван Гичко вийшов з закарпатської школи живопису, так і не потрапивши до неї

Та Іштван – не кравець, він художник, який понад десять років живе і працює у Франції і за цей час устиг розвинути власне обдарування до рівня мистецтва. А народився і виріс у Виноградові,  де століттями місцевий соціум живиться з різних культурних джерел – русинсько-верховинських, угорських, російських, українських, єврейських і ще багатьох інших.

Коли взялася переглядати роботи Іштвана на його персональному сайті, здалося мені, що обов’язково знайду в нього ностальгійні роботи з синіми горами. Таких не виявилося. Вразили сюжети цілковито іншого крою – небуденні, приголомшливо своєрідні, цілковито авторські, не запозичені ні за технікою виконання, ні за засобами зображення тих відправних смислових домінант – «життя», «любов», «віра», «слава», «влада», «смерть», які кочують від одного справжнього митця до наступного — того, який обов’язково ступає крок у крок за попереднім. І це немов пароль, за яким упізнаєш художника.

Якщо спробувати якомога коротше охарактеризувати тематику робіт Іштвана Гичка, то, мабуть, найвиразнішим буде вислів: «Самотність одержимої життям людини у світі, що руйнується».

Скільки там характерів і станів! Людина, що скинула маску беземоційності. Людина, що проростає металево-сірим у просторі, який наповнений дрібними кубиками та ще якимись геометричними тілами. Людина, яка лежить, піддаючи себе розкладанню й поглинанню. Людина, яка щойно з купелі, цнотливо обгорнута простирадлом, — і б’ється в товсте скло, яке обрисами нагадує хмарочоси мегаполіса. Людина у підрамнику, з геометричними неоковирностями позаду й розп’яттям митця попереду. І Той, що йде по воді, як по тверді… Останній образ, утім, символізує радше Того, хто виринає з чистих струменів, народжується з нуртуючого джерела, щоби вознестися над ним. А ще є людина, яка захищає, людина, якій болить, людина, яка тліє зсередини, людина, захоплена зненацька, людина, яка дотикається до прозорої оболонки власної сутності, людина, яка жонглює кубиками, людина, прошпилена безліччю голок, людина скорботна, людина-пазл, людина – злиток з напівкоштовного каміння, людина-лють, людина-радість, люди утилізовані, черепи металевих людей… Та є й людина-любов… Принаймні я її побачила серед робіт, які на сайті в Іштвана не мають назв.

Про враження від абстрактних полотен Гичка спочатку не мала наміру розповідати. З тієї причини, що абстракцію в живописі сприймаю на рівні візуальних відчуттів – ріже чи не ріже очі, і не завжди розумію її, хоч і вважаю цікавим видом мистецтва – прикладною теорією творчості, філософією на полотні чи в скульптурі. Втім, про засади й призначення абстракціонізму, мову форм і кольорів можна прочитати в творах засновника цього напрямку - Василя Кандінського. Зрештою, з абстракцією маємо справу і на звичному, побутовому рівні – це, наприклад,  художні шпалери, якими бувають обклеєні наші помешкання, аби створювати відповідну атмосферу. Але серед коцкастих полотен Іштвана надибала ті, які немов прорвалися з кольорового хаосу кутів і різних станів – плаского та об’ємного, тривимірного. Численні перші в доробку художника можуть, на мою думку, символізувати суцільність дроблення й здрібнення нашого світу. А ось одну з робіт іншого ряду, виділеного мною, я б назвала поетичною абстракцією. На ній проглядають обриси велетенського міста з висотними будинками, над якими… летять вікна. Так, саме вікна, які немов відірвалися з належних їм місць і ринули освоювати, як мінімум, атмосферу, як максимум — Всесвіт. Однак слід зазначити, що своєрідність мого бачення аж ніяк не перекреслює інших можливих прочитань цієї роботи.

Або ще одне полотно, де в масиві нашарувань і перетікань фарб тут і там проглядають… гребінці. Так-так, оті звичайні, якими ми розчісуємо свої шевелюри. Тут гребінці неначе пробують «зачесати» реальність. А вона, ця реальність – бурхлива, розхристана, весела, немов дитячий майданчик у сонячний день. І якщо приглянутися уважно до роботи, то можна помітити серед героїв абстракції обриси казкових героїв – кумедних малих чоловічків з рожевими щоками, бантиками, капелюхами на зразок того, який носив Незнайка, чи романтичну юнку в чорно-білому вбранні, яка читає книжку, що лежить у неї на колінах. Я далека від того, що всіх цих персонажів Іштван навмисне «витягав» з какофонії барв. Мабуть, лише я їх побачила. Та оскільки таки побачила, роблю висновок, що призначення своє – вести діалог з глядачем — картина виконала.

Над пейзажами художник, чомусь так здається, працював не на пленерах. І це не є хибою. Адже, за великим рахунком, пейзаж – це не механістичне відтворення елементів, з яких складається обраний для полотна краєвид, куточок природи, сегмент міста чи морська панорама. Пейзажі Іштвана радше нагадують спомин про спілкування з природою, тими її миттєвостями, які тривають кілька хвилин, однак вкарбовуються в сітківку ока назавжди: золоте марево над каньйонами, туман з моря, що огортає пасмом берег з далекою-далекою перспективою, лазурове море з червоним обрієм, блакитна течія, що протинає зеленаву масу хвиль, самоцвітні гострі скелі з сонячними брижами на кришталевій поверхні моря… Яскраві насичені кольори на пейзажах Гичка видають душевні поривання художника – повернути природу до стану її гармонійної відкритості щодо людини і рівноваги в стосунках. А рівновага тримається на тонкій, невидимій звичайному оку нитці, і Гичку вдається кольором відобразити непомітність перетікання станів і настроїв людської душі, яка веде діалог з пейзажем. Однак чи заслуговує людина на рівноправну розмову з природою, власним єством? Чи здатна природа чути нас? Чи спроможна людина витримати випробування, яким її піддає природа загалом і людська натура зокрема? Палицею не заженеш хвилю цунамі назад, в океан. Тут доречно розповісти  про ще один сюжет  у пейзажному доробку Гичка – гори й море, обтягнуті чорною сіткою. Ця робота вражає промовистою символікою, бо пейзаж оживлений – крутосхили художник виписав кольором живої плоті, ультрамарин води немов би залитий нафтовою плівкою. І тільки небо залишається блакитним і далеким, та зблизька й воно вже покраяне блідою сітковиною. Так світ чимдалі дробиться й занапащується людством, яке в гонитві за новими «цивілізаційними» благами нищить середовище свого існування, осередок власного життя.  І не випадково, мабуть, що на зміну більш-менш детально промальованим пейзажам приходять роботи, які можна умовно назвати пейзажною абстракцією художника. В них – дух Творця, що протистоїть стихії, осмислюючи її в зародку.

Тема самотності людини особливо потужно розкрита в графіці Іштвана Гичка. Сплетені людські тіла ніколи не повернуті в роботах художника обличчями одне до одного. Ці квазі-організми з безліччю рук і ніг рухаються іноді в одному напрямку, частіше – врізнобіч, нагадують одночасно і вітряки, з якими ставав на бій сервантесівський Дон Кіхот, і людину-Вітровія у «золотому перетині» Леонардо да Вінчі, і нагромадження застиглої в безнадії пасивності, і згустки відчайдушної напруги, яка ось-ось розірве усі мислимі й немислимі пута. На рисунках вгадуються й інші стани всякчасної людської потуги: спроби сягнути захмарного, віддатися спокусі, дістатися мети навіть у неприродний спосіб, але й жертовність, і зусилля, спрямовані на допомогу тому, хто прагне до руху. Пристрасті, якими наповнені людські піраміди Іштвана Гичка, — класичні, хрестоматійні. Тут мимоволі пригадується цикл офортів Гойї «Капрічос». Задум у нашого земляка подібний, тільки втілює він його інакше, обігруючи пластику, динаміку і рельєфність людських тіл. Ідея, втім, не нова. В норвезькому Осло є парк скульп­тур Густава Вігеланда, які об’єднані стрижневою композицією під назвою «Моноліт». Виконана вона у формі обеліска з суцільного каменя, на якому вирізьблені людські постаті, що тримають одне одного, піднімаючись угору. Робота символізує колообіг життя, при цьому норвезький скульптор робить акцент на духовних досягненнях людини, які ведуть її до спасіння. У Іштвана Гичка задум дещо відрізняється, його графічні роботи з переплетеними, заплутаними й переплутаними людьми радше нагадують нам про те, що людина завжди перебуває у вирі пристрастей, завжди шукає ту соломинку, яка допоможе їй вибратися з безодні відчуження.

В графіці Гичко випробовує різні техніки: тонкий штрих решіткою, тонування сітчастим візерунком, деякі інші, які мені – неспеціалісту — не «розкусити». В живопису Іштван також застосовує різні прийоми накладання фарб на полотно. Та, власне, глядачеві полотен усі ці професійні тонкощі ні до чого. Краще заглибитися в чорно-білу й кольорову магію мистецького відображення людських почуттів і поривань.

Ірина Мадрига

Теги: художник, Іштван Гичко

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати