«Пошук­-Захід» не бере грошей за свою роботу

Пане Олександре, що, власне, наштовхнуло вас стати пошуковцем?

— До цього мене підштовхнула історія моєї родини. Так, у 40-х роках, під час війни, було репресовано мого діда, шваба за походженням, Франца Штайнера, що мешкав в Ужгороді. Репресувавши, діда відіслали у Караганду в Казахстан. З тих пір ніхто із моєї родини не отримав  жодної звістки про нього. Тільки у 1947 році бабці повідомили, що дід помер на території одного з концтаборів. Звісно, ніхто з рідних упродовж багатьох десятиліть навіть не здогадувався, де може бути похований Франц Штайнер. На початку 90-х років, коли дідуся посмертно реабілітували, я вирішив зайнятися пошуками його могили. В архівах СБУ мені надали листи, які дідусь надсилав додому і які не доходили до бабці, зупиняючись в інстанціях КДБ. В листах він писав, як любить свою родину (а вдома у нього лишилися дружина і четверо дітей), дуже сподівався і вірив, що скоро повернеться, і просив, щоб чекали його. За адресою на конвертах я почав пошуки місця, де він перебував. Так зв’язався із пошуковою організацією Казахстану, висилав запити у ті міста… Одне слово, шукав могилу дідуся добрий десяток років, але так і не знайшов. Однак ця тема мене дуже зацікавила, я зрозумів, що це моє, і почав листуватися з пошуковцями інших країн. Бачив, що чимало людей шукають не лише засуджених до концтаборів родичів, але й воїнів, які безвісти зникли як на Першій, так і на Другій світових війнах. Тож за якийсь час згуртував навколо себе однодумців.

Ваші однодумці, очевидно, як і ви – історики за фахом?

— Ні. Всі ми – абсолютно різні люди, різних професій. Нас об’єднує єдине – пошукова діяльність. Я сам історик за освітою, але деякий час працював у службі таксі, зараз є директором магазину. Мої однодумці – скульптори, історики, робітники, водії… Організація «Пошук-Захід» була створена у 2011 році, тоді ми пройшли підготовку, стажування, кваліфікацію, отримали дозволи на пошукові роботи.

До вас часто звертаються родичі зниклих воїнів?

— Постійно хтось телефонує. От, наприклад, нещодавно до нас звернулася жінка з Красноярського краю Росії, яка перед тим намагалася самотужки віднайти могилу свого дядька на території Воловецького району. Однак її пошуки не дали результату. Жінка розповіла, що шукала прізвище родича на меморіалі у Волівці, але теж безрезультатно. Зараз ми вже знайшли всі документи по її дядьку і з’ясували, що він був похований біля церкви у селі Канора Воловецького району. З’ясувалося також,  що за радянських часів, коли відбувалося перепоховання, працівники військкомату, очевидно, забули перепоховати рештки саме з тієї братської могили або ж забули внести цю могилу до реєстру.

А перед тим було ще одне звернення з Росії. Люди розповіли, що їхній родич похований десь поблизу Ужгорода. З’ясувалося, що його прізвище записане на меморіалі міста Чоп і зазначено, що солдат похований у селі Мінеральне. Але у Мінеральному цю могилу не знайшли. Згодом зрозуміли, що під час перепоховання прізвище цього воїна, як і його військове звання, було написане з помилкою.

Дзвонили нам і з Сибіру. Але тут трішки інший випадок. Росіяни повідомили прізвище громадянина колишньої Чехословаччини, похованого в Сибіру наприкінці Першої світової війни. Просили відшукати у Чехії родичів загиблого солдата. Зараз займаємося пошуком.

Ви шукаєте тільки солдатів військового періоду чи, можливо, й інших, зниклих кілька десятків років тому, людей?

— До нас зверталися і з такими проханнями. До прикладу, один закарпатець просив розшукати діда, який зник у міжвоєнний період. За його словами, дід був доволі вченою людиною, однак його засудили і коли перевозили до в’язниці, він безслідно зник. Однак у таких випадках ми навіть не обіцяємо, що зможемо допомогти. Хоча, звісно, надсилаємо запити до різних структур.

Хто фінансує пошуки?

— Ми не беремо грошей за свою роботу. Працюємо на ентузіазмі. Більше того, всі пошукові роботи державою теж не оплачуються. Кожного з нас об’єднує, очевидно, спільна ідея. Крім того, нерідко, коли виїжджаємо на вахту, члени громадської організації беруть відпустки за власний рахунок на основній роботі. Тобто працюємо здебільшого як волонтери. Проте наша організація входить до обласної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій і нині ми спільно з обласною радою розробляємо обласну програму, яка передбачатиме залучення коштів на пошукові роботи як з державного, так і з обласного бюджетів.  

Пригадую, восени ви брали участь у вилучені рештків солдатів, знайдених в урочищі Менчелик поблизу селища Ясіня Рахівського району…

— Так, тоді було знайдено три так звані санітарні могили, в яких лежали кістки 16 солдатів. На жаль, коли ми відкрили могилу, стало зрозуміло, що там попрацювали мародери. Тільки на деяких рештках лишилися шматки шинелей, одна ложка, деякі боєприпаси та п’ять католицьких натільних іконок. Завдяки цьому, а також за інформацією архівів вдалося з’ясувати, що ці солдати були, вірогідно, зі Львівщини, оскільки в той час проводився добір воїнів до армійських лав. На жаль, нам не вдалося їх ідентифікувати, оскільки у могилі майже не було речей, за якими можна було б з’ясувати, що це за люди. На меморіалі в Ясіня нині поховано 498 солдатів, ще близько двох десятків воїнів лежать у селі Чорна Тиса та в Рахові. А всього, за останніми нашими даними, на території району зникло безвісти 1982 людей.

Ваша організація брала участь й у відтворенні військового кладовища часів Першої світової війни…

— Правильніше буде сказати не у відтворенні, а в пошуку інформації про солдатів, похованих на кладовищі, яке розташоване поблизу обласного кардіологічного диспансеру в Ужгороді. Ми зверталися до архівів Чехії, з’ясували інформацію по кожному з воїнів: прізвище, місце народження, місце служби, звання, номер могили та кадастровий номер ряду цвинтаря. З’ясували, що там спочивають солдати із 14 країн: Боснії і Герцеговини, Франції, Росії, Угорщини, Австрії, Німеччини та інших. Однак досі не надходили які-небудь запити від їхніх родичів. Наразі відтворення кладовища, щоправда, призупинено до вирішення питання на рівні МЗС.

Пане Олександре, де ще, крім Закарпаття, ви працювали?

— Коли проходив стажування, їздили на вахту до Росії. Там ми працювали поблизу Санкт-Петербурга. Біля містечка Любань – у лісах, на болотах – ми шукали солдатів, які загинули  під час боїв у 1941 та 1943 роках. За три тижні знайшли рештки 173 людей. Проте там поховано дуже багато воїнів – тисячі. Тому наші російські колеги працюють у цій місцевості щороку.

Що вас найбільше вразило під час пошукових робіт?

— Щоразу, коли піднімаємо із землі рештки людей, звертаю увагу на кульові поранення на кістках: на черепі, ногах, руках. Важко усвідомити, якими мали бути страждання тих людей і в яких муках вони помирали.

Сніжана Русин