Яке прізвище, така й адреса, або Клани хустського Липовця

І все­-таки одна особливість робить Липовець по­своєму унікальним серед решти закарпатських, а можливо, й українських сіл і містечок. Уже сотні років сімейні династії цього села проживають на окремій території, традиційно поселяючись «родич біля родича». Причини й особливості цієї генеалогічної компактності з’ясовуємо у самих липівчан.

— Усі Бляшинці поселилися у верхній частині села, праворуч від них — Гернишії, на околиці живуть Головки, ближче до центру — Томищі, Щадеї, Губалі, – розкриває секрети місцевої географії історик Василь Бляшинець. — Кожен родинний клан має свою окрему територію... Якщо шукаєте когось із наших, то назва вулиці, номер будинку вам не допоможе. Хати тут розкидані одна від одної і на п’ятсот метрів, і навіть на кілометр. А прізвище – вже цінний орієнтир.

ВАСИЛЬ ЦИЛЯ ЮРИ МИТРОВОГО. ЯК ТРЕБА ШУКАТИ ЛИПОВЕЦЬКОГО ЖИТЕЛЯ?

— Хоча й тут є свої нюанси, — пояснює Іван Губаль, голова села. — Наприклад, недалеко одне від одного можуть проживати абсолютні тезки — люди, імена, прізвища і навіть по батькові яких повністю збігаються. Тому, коли є потреба уточнити, хто саме вам потрібен, доводиться згадувати і його діда чи навіть прадіда. А тут уже починається: Іван Анці Ільки Лукового, Маріка Циля Івана Губальового, Василь Циля Юри Митрового.

Чи відрізняються сімейні клани одне від одного за своїми рисами, особливостями характеру?

— Думаю, що так. За Гернишіїв кажуть, що вони можуть за себе постояти, мають незалежний характер. Або Головки — дуже тримаються разом. Якщо у когось біда або треба терміново допомогти по господарству, сіно зібрати перед грозою, вся родина моментально, без зайвого слова іде на поміч. А причина у тому, що сім’я з самого початку поселилася у найвіддаленіший гірський куток села, де родичі могли сподіватися лише один на одного. Так звичайна географія вплинула на характер цілого родинного клану.

Що стало причиною такої «генеалогічної компактності»?

— Більшість липівчан – переселенці з довколишніх сіл. На місці нинішнього поселення раніше знаходилися пасовища, ліси... Поступово їх заселяли скотарі... Оскільки земля була «нічия», кожен старався взяти собі якомога більше. Відповідно родичі, діти першого поселенця залишалися жити на його землях. Людей було мало, їм треба було триматися одне за одного — такою була перша умова виживання серед гірських лісів.

Це в свою чергу стало причиною химерного розташування вулиць. Часто від вулиці до будинку, де «прописаний» липовецький житель, треба добре пройтися...

Місця вдосталь, а тому діти й сьогодні селяться біля своїх батьків.

А як у Липовці ставляться до незнайомців? Чи батьки дозволяють дітям виїжджати із села?

— Я приїхала сюди з Владивостока, за чоловіком, — ділиться спогадами нинішня липівчанка Олена Гернишій. — Чоловік служив у армії в Росії… У Липівці мене зустріли привітно, але звикали до мене дуже довго. Зараз нема такої розмежованості, як раніше... До незнайомців тут ставляться гостинно, проте, щоб перейти від статусу «чужий» до статусу «свій», вам знадобиться багато часу.

У ЛИПіВЦІ ТУРИСТАМ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО МИКОЛАЮ БОЖУК І ПЕРШИХ ЗАРОБІТЧАН

Крім унікальної родинної географії, Липовець може похвалитися значною кількістю туристів. До «тупикового села» приїжджають мандрівники з усієї України, Угорщини, Росії, Польщі, Німеччини, Словаччини. Деякі з них залишаються гостювати у місцевих, а відтак незмінно називають село «куточком раю». А липівчани розважають мандрівників цікавими історіями із життя поселення.

Наприклад, «першою учителькою» усього Липівця стала сама Миколая Божук. У 20­х роках відома поетка була направлена до сусідньої Липчі на своє перше учителювання. Проте, на численні прохання місцевих жителів, оселилася вона все ж у Липівці, у місцевій народній школі Юрія Бляшинця. Стенд, присвячений М.Божук, є і в липовецькому музеї, який називається «У гостях у мого  діда». Упорядник музею Василь Гернешій розповів, що липівчани запам’ятали Миколаю Божук як дуже інтелігентну і добру вчительку:

«Ніколи не було чути, щоб вона на когось кричала чи поводилася грубо. Це була справжня інтелігентка. Люди приходили до неї навіть увечері, уночі... Миколая Божук для усіх знаходила час і терпіння».

Сама поетка теж дуже тепло пише про своє учителювання: «Липовець – це в очах мого народу честь. Які добрі та чесні тут люди. А які чесні, чемні, слухняні, охочі й здібні до навчання їхні діти – мої учні! А яка чудова тут природа... Кращого раю мені не треба».

Розповідають туристам і про перших липовецьких заробітчан, які за виручені долари закупили кілька гектарів землі для заселення.

Один із них — Юрій Щадей. На старості липівчанин любив згадувати, як їхав на великій «шіфі» через «велику воду». Тоді він не знав, що «шіфою» був пароплав, а «великою водою» — Атлантичний океан. Сам Щадей працював у штаті Вірджинія, доглядав худобу — словом, був справжнім американським ковбоєм. Повернувшись додому, Юрій Щадей, окрім землі, купив великого дзвона для місцевої церкви...

Серед унікальних експонатів музею «У гостях у мого діда» (старовинного одягу, ікон, фотографій, предметів побуту) привертає увагу порівняно велика боністична колекція старовинних паперових купюр – у ній зібрані паперові гроші всіх держав, де шукали кращого життя липовецькі заробітчани.

ЛИПОВЕЦЬКІ ЖІНКИ ВЗИМКУ НОСЯТЬ АВТОМОБІЛІ НА РУКАХ

— Пишете книгу про село? — розпитує мене один з місцевих жителів Іван Дубляк. Чоловік укладає плитку на сходах, як потім з’ясувалося, свого магазину. Рухи липівчанина швидкі, автоматичні, вочевидь, дається взнаки багаторічна практика.

— Село тупикове, далі дороги нема, лише гори. За ними вже починається Іршавщина: Довге, Боржавське… Взимку на дорогах повно снігу, тиждень не можна з села виїхати. Чоловіки по заробітках, тому машини по засніжених дорогах тягнуть жінки. Впряжуться по 10—16 і тягнуть. Або переносять, як мою «Ауді»… Несуть на руках…

І скільки жінок потрібно, щоб понести «Ауді»? — не дуже вірю я.

— Дивлячись, які жінки, — у свою чергу жартує пан Іван. – Якщо худі, то треба й десять, а якщо годні, сильні — то двох–трьох доста…

Кажуть, що тутешні люди працьовиті, скромні…

— Що працьовиті, то правда. Самі собі вибрали таке місце – мусили розраховувати лише на себе... Та й нині ситуація не дуже змінилася… А чи добрі? Так, як всюди… Якщо до тебе добре ставляться, то й ти добрий, а якщо плюють в душу, ясно, що не будеш і далі посміхатися. Люди напуджені, забиті… «Ану, обережно, не стань!» — мій співрозмовник раптом кричить до жінки, яка йде в магазин. Та швидко відсахується, щоб не зіпсувати майстрові роботу. — Чи видите, які напуджені? — жартує пан Іван. – Нараз тікають.

То що, на вашу думку, мала б зробити для села «ідеальна» влада?

— Хоча б садок організувати… Клуб для молоді, бо в селі нема відповідного приміщення. Діти їздять у Липчу, в Хуст на танці, хто знає, як їх зустрінуть у чужому селі, що з ними трапиться в дорозі… І звичайно, наші вулиці – на них можна організовувати справжні гірські ралі… Погляньте, моя машина за один заїзд брудна по саме скло…

Христина Горват

Теги: Липовець, клан

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати