Як ужгородський журналіст проходив тести для тих, хто хоче стати міліціонером

«Всі хочуть, але не всі можуть…»

Сплативши певну суму за те, що мене оглядатимуть у поліклініці УМВС у Закарпатській області, йду по свою медичну картку. На порозі кабінету зустрічає літня жінка. Оглядає з ніг до голови, кидає злісний погляд зі словами: «Чого треба?!». Відповідаю, що хотів би пройти медкомісію. «Всі хочуть, але не всі можуть», — відповідає старенька… Йду далі. Найлегше було здавати аналізи. Привітна жіночка втішила мене, що запише результат у картку без матеріалів, тобто без самих аналізів. Інших лікарів довелося обходити близько двох місяців! Окремі з них приходили на роботу раз на тиждень на 2-3 години або взагалі не приходили протягом тижня-двох, як, наприклад, хірург чи дерматолог.

Під час медогляду спіткнувся на психіатрі. Отримавши досить легенькі завдання з малюночками та логічними вправами, за 10 хвилин здав роботу і став чекати співбесіди з лікарем. Молода жінка у білому халаті подивилася на мою справу і здивувалася: журналіст вирішив стати міліціонером? Попросила розповісти про себе і про причину зміни професії… Відтак з наростаючою швидкістю почала задавати мені математичні завдання. У результаті повідомила, що моя робота написана слабенько і рахувати я не вмію... Лише з поваги до моїх колег-журналістів у погонах, котрих вона знає, поставила відмітку у медичній справі.

Очікуючи другий місяць на дерматолога, я зайшов до головного лікаря поліклініки і попросив його якось викликати свого колегу на роботу. Керівник сказав, що сам мене огляне і поставить відмітку. Оглядаючи, почав бурмотіти про якісь білі плями на тілі й на лиці, а потім радісно зауважив: «Та ви хворі, дорогенький!». Я за все життя жодного разу не мав на шкірі ніяких плям, не було їх і тепер, тому став сперечатися з лікарем. У відповідь чоловік попросив мене залишити у нього свою медичну картку і йти чекати результату. Чекати довелося півдня, поки не зателефонував знайомому підполковнику із міліцейської прес-служби і не попросив його посприяти. Головний лікар одразу мене викликав, віддав мені заповнену медичну довідку і сказав, що мені просто пощастило зі знайомими...

Та найбільшим бар’єром на шляху у міліцію став відділ психологічного вивчення ГУМВС України у Закарпатській області. Заходжу складати тести. На 360 часто безглуздих і однакових питань у двох анкетах я відповів досить швидко. Під кінець молода працівниця цього відділу підійшла до мене і, нахилившись над моєю головою своїм чималим бюстом, запитала: «Правда, що ви трохи в собі не впевнені?». Я промовчав. Відтак зайшов звільнений лейтенант закарпатської міліції і для поновлення на роботі теж став писати схожі тести. Я мало не впав зі стільця, коли він запитав своїх колег: «А що писати тут, де написано: «Чому ви вирішили стати працівником міліції?».

Журналіст – у міліцію? Неадекватна людина...

Побачивши, що я досить швидко впорався з тестом, мені дали додаткові завдання. Висновок зробили лише через місяць. З нього випливало приблизно таке: я цілком неадекватна людина, здатна до нападів агресії, з низьким рівнем інтелекту і розвитку, тобто у міліції мені шукати немає чого... Я вирішив скласти ті ж тести вдруге. Молодий хлопчина – заступник начальника відділу, почитав відповіді і сказав, що я написав не те, що думаю. Тому треба складати ще раз. Так я ходив складати психологічні тести близько трьох місяців поспіль! Перед останнім візитом знаючі люди підказали мені: аби результат був одразу хорошим, потрібно 50 євро. Інакше можна складти тести з такими ж результатами хоч і півроку... Я не став шукати гроші, лише повідомив потенційним колегам, що піду до начальника обласного управління міліції і розповім йому про упереджене ставлення до мене. Очевидно, ці слова донесли до вух «спеціалістів», бо за кілька днів у моїй справі було записано, що я готовий до служби в міліції.

Фізкультпривіт!

Паралельно з медкомісією та тестами психологічного вивчення я вдосконалював свою фізичну форму, адже нормативи для потенційних міліціонерів виявилися досить високими. Отже, вісім разів підтягування на перекладині, біг 100 метрів за 14 секунд, біг на кілометр... Виконуючи ці нормативи після двох місяців тренувань, я задумався, як їх щороку складають працівники закарпатської міліції із зайвою вагою…

Виконавши більш ніж половину поставлених завдань, довелося місяць шукати лейтенанта з відділу кадрів, - аби випитати у нього, чи мене вже поставили в чергу на курси. Завершальною стадією випробувань перед курсами було стажування в Ужгородському міськвідділі міліції. Тут нам видали кілька запитань про юридичні засади діяльності міліції і одразу — копії відповідей. Оце мало бути і все стажування. Однак, послухавши, як у тому ж міськвідділі старші дільничні інспектори спілкуються з підлеглими (гірше, ніж із худобою), мені розхотілося йти в міліцію. Та той же лейтенант з відділу кадрів, за десятим разом взявши трубку, повідомив, аби я не поспішав зі стажуванням. Бо до кінця року мене у черзі на офіцерські курси немає... Так і завершилася історія про те, як я хотів стати міліціонером.

Анекдоти до теми

Міліцейська хвиля: “28-й, ти поруч з Кабміном? Забери там від парадного голих “кровосисьок” з плакатами! Я сказав — 28-й! Решта двадцять патрулів негайно поверніться на планове патрулювання!”...

Учора в райвідділ міліції доставили громадянина Петрука. Він в усьому зізнався. У чому конкретно – працівники міліції вирішать завтра.

– Алло, це міліція?
– Так, міліція.
– Я щойно вбила свого чоловіка.
– А я тут причому?

Теги: міліція, журналіст, тест, норматив

12 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати