Коли на поміч приходить "Добрий самаритянин"

Звичайно, «Самаритянин» – не рай на Землі для сиріт. І він би не виник без потужних вливань від закордонних благодійників. Але принаймні це приклад, як ростити здорових – і морально, і фізично – дітей. Усе це журналіст «Закарпатки» бачив на власні очі.

Шоковані нашими дитбудинками, європейці задумали у Великій Доброні приватний cиротинець

Не знаю, чи це я один такий темний, чи справді у керівництва «Самаритянина» відмінна християнська скромність, але про заклад особисто чув дуже мало. Хіба зустрічав у списку сиротинців області. Тому коли один із благодійників, депутат Закарпатської облради Михайло Дуран розповів про незвичайне місце, де діти вчаться не лише науці, а й доброті та опановують різні професії, – вирішив побачити все на власні очі.

Мене зустрів ще на в’їзді до закладу керівник та ініціатор створення притулку Ласло Катко (Лоці-бачі, як кажуть вихованки). Він і назвався мені знехотя: мовляв, пишіть не про мене, а про те, що побачили, про дітей – вони тут головні й хазяйнують на рівні з дорослими...

Л. Катко проводить екскурсію і розповідає: «Ми відкрилися наприкінці 1995-го. Голландські благодійні організації ще з кінця 80-х підтримували сиріт та знедолених на пострадянському просторі. Але відчували неефективність: кошти та пакунки часто не потрапляли до діток! Тож, відвідуючи занедбані державні дитячі будинки, висловили бажання посприяти зведенню у Великій Доброні приватного прихистку і передали його під крило реформатської церкви».

Пекарня, теплиці, тварини і навіть рибник із качками!

З того часу заклад перетворився в один із кращих в області. Без допомоги держави тут все поставили на європейський манер. Автономне опалення – твердопаливні котли на дровах та вугіллі, а також 8 сонячних батарей. В автопарку навіть кілька тракторів, комбайн, автобуси. Медичні кабінети обладнані не лише для планових оглядів медсестрами, а й для справжньої терапії від приїжджих лікарів. Навіть стоматкабінет функціонує. Пральна кімната – із «автономною сушкою»: спеціальне скло дозволяє сонячному промінню дуже швидко висушувати речі… «Сюди часто приїжджають наші благодійники, лікарі та волонтери. Тож ми обладнали кімнати готельного типу для гостей, маємо актовий зал, де проходять зустрічі й молитви», – додає директор дитбудинку.

А ось підсобні господарства нагадують мрію кожного ідейного комуніста: поле, де вирощують пшеницю, теплиці (на моркву, буряк, помідори, картоплю, кольрабі, перець, квасолю тощо), пекарня, свійські тварини (кури, свині, корови та коні), пасіка з відмінним медом (скуштував. – Авт.). Усе це забезпечує заклад натурпродуктом на цілий рік. Навіть чималенький став із рибою та качками є! «Ми з самого початку вирішили не лише опікати дівчат, а й привчати до праці, знайомити з реальним життям. Бо юнак чи дівчина після випуску із звичайного дитбудинку часто не готові до реалій. Навіть не знають, звідки їжа береться. Тому, крім турботи та розваг (тут ігровий майданчик, футбольне поле), ми намагаємося знайти індивідуальний підхід до кожного. Комусь до вподоби доглядати за клумбами, інші підсобляють у теплицях, треті – в пекарні. Хтось до худоби тягнеться. Це – неоціненний досвід».

 
Слова директора підтверджуються тоді, коли ходимо головним корпусом. Я попереджав про приїзд лише за кілька годин, але «показових виступів» тут ніхто й не думав влаштовувати. В одній кімнаті триває косметичний ремонт. Навколо майстра кілька 8-9-річок: він показує, як розводити фарбу і білити стіни. В іншому приміщенні трохи старші дівчатка вовтузяться із комп’ютерами та столами. У їдальні та на кухні пораються вже старші, котрі ще нещодавно були вихованками закладу. Глянув у вікно – подвір’я зосереджено мете дівчатко. Виходжу назовні – махає рученятками, посміхається, питає, як мене звати і каже своє ім’я. Видно, що дівчинка не зовсім здорова. Але її щирість справді зворушує. Тим часом інші дітки обступають нашу дівчину-фотографа. Вона по-доброму збита з пантелику, це веселить ще один табунець дівчаток, які підбігли на сміх і гармидер. Навіть у кімнаті для фізично та психічно нездорових діток не так трагічно, як це виглядає зазвичай. Дівчина з другої полички двоярусного ліжка сором’язливо на угорській пробує казати, що гості – приємні молоді люди. 

«Мрію стати зіркою-футболісткою в … Португалії!»

Але все ж найважливіше у «Самаритянині» те, що тут обділеним надають кваліфіковану навчальну, психологічну та медичну допомогу. Дітки закладу доглянуті (до прихистку приймають дівчаток-сиріт та хворих віком 2-12 років), адже на кожні 5-6 дів-чат припадає по одному вихователю. Житловий корпус поділений на 9 кімнат-груп (по 6-8 дівчат) за віком та психологічним розвитком. У кожній кімнаті – санвузол з ванною (для хворих дітей – спеціалізовані ванночки) та всі умови для життя. Ті, хто здатний до навчання у звичайній школі, – вчаться у Доброні: менші їздять туди автобусом, а старші ходять 2 км пішки. Та й це не через економію, а, як пояснює директор, аби знайомитися із зовнішнім світом, знаходити друзів, вчити правила дорожнього руху, зрештою, брати відповідальність за менших «сестричок». До речі,  заклад веде політику «відкритих дверей». «Ми не ізолюємо себе і дітей: наші вихованки відвідують не лише ЗОШ, а й музичну школу, храм, гуртки в селі тощо. І жодного разу за весь цей час ніхто не втік чи не наробив біди. У нас навіть  «неслухнянок» украй мало!»
 
До речі, ті, хто не встигають за однолітками у звичайній школі, вчаться у самому закладі з допомогою педагогів «Доброго самаритянина». Учитися тут заохочують, і якщо хтось має задатки, дитбудинок допомагає у подальшому навчанні. Як гордо каже директор, його дівчата-випускниці й у ПТУ успішно вчаться, і навіть в інститутах.
  
Загалом про вихованок Лоці-бачі може говорити довго. Чимало історій викликають у пана Катко сильні емоції. Пригадує, як до «Самаритянина» дійшла звістка про те, що в одному з сіл неподалік батьки змушують свою доньку років 5-6 жити у хліві, в холоднечі й голоді. «Коли ми приїхали туди, були шоковані. Дитинча спало в кориті в одній дерматиновій курточці на морозі. Довелося відпарювати бідну в гарячій воді разом із курткою! І аж потім знімати одежину, яка просто задубіла й прилипла до її тіла! І такі випадки непоодинокі. У нас багато несиріт в притулку. Важко таке зрозуміти. Але, з іншого боку, це додає сил у моїй роботі – хочеш хоч якось загладити вину безсердечних батьків».

«Шкода, що держава досі розглядає нас як промислове підприємство, – все ж розказує про проблеми закладу його директор. – Зарплати невисокі, економимо, де можемо, але не на дітях. Добре, що є кілька благодійників, котрі розуміють, що ми намагаємося повернути суспільству повноцінних громадян, яким батьки, на жаль, не змогли забезпечити достойне дитинство. Один із таких меценатів – Михайло Дуран, котрий дослухається до наших потреб. Ось я якось в розмові з ним прохопився, що добре було б мати кілька велотренажерів для дітей із проблемами постави – і він невдовзі привіз нам не лише три сучасні тренажери, а й ще багато побутових речей».

...Після побаченого виходжу з будинку розчулений і щиро вражений. На футбольному майданчику зустрчаю двох близнючок з Іршавщини. Одна з них не розлучається із медалькою за успіхи у футболі. Каже, що футбол полюбила саме тут і тепер мріє стати зіркою, граючи за клуб із Португалії. А ось сестра не поділяє таке захоплення: не розуміє цю гру мільйонів, зате має свої плани на майбутнє. Проте ними ділитися не хоче – маленький дівочий секрет...

Теги: сироти, дитбудинок, Добрий самаритянин

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати