Євангеліє від Сергія

Якщо вже Сергій Ратушняк сам зачепив біблійну тематику, є сенс її продовжити. Зокрема, щоби нагадати йому, що період перебування в опозиції до діючої влади – завжди легший. Справжні проблеми починаються лише тоді, коли тобі на плечі звалюється важкий хрест відповідальності за власні дії і вчинки, а в чоло починають впиватися гострі тернові колючки розданих, але невиконаних обіцянок. І приходить чітке усвідомлення того, що на завершення цієї важкої хресної дороги на тебе чекає і сама процедура розп’яття.

Втім, насамперед варто пам’ятати, що опозиційним і гнаним Сергій Ратушняк завжди був лише на сторінках його власних видань – „РІО”, „Трибуни” і „Моєї новинки”. Саме вони, часом з власної ініціативи, не рідко ж – прямою мовою Сергія Миколайовича, з фарисейською запопадливістю чіпляли до його голови німб страждальця за справедливість і народні інтереси. Тоді як сам Ратушняк у вічному, як сам світ, виборі між Божим і кесаревим вічно обирав кесареве. Тобто, якщо пригадати відповідний біблійний сюжет, – цілком конкретну грошову одиницю і зображеного на ній можновладця. Саме тому під завісу роботи Верховної Ради IV скликання у нього не виявилося конкурентів серед колег-депутатів по „перебіжництву” з фракції у фракцію. І завжди ці фракції були провладними. Менш, аніж двомісячне перебування в опозиційній тоді „Нашій Україні” до уваги можна не брати – в силу короткотерміновості цього „акту”, який, до того ж, Сергій Миколайович сам охарактеризував як помилку.

Перед парламентськими виборами Ратушняк звично зробив ставку на владу. Цього разу – на владу Литвина. А тому, коли в своєму „недільному” „євангелії” він починає „возноситися” звичним для себе шляхом топтання по своєму недавньому шефові – стає і смішно і гидко водночас. Бо з пам’яті ще не встигли вивітритися як його власні нещодавні пафоси на адресу „народного” спікера, так і тотальне оспівування бренду „МИ” зі сторінок вже згаданих Ратушнякових ЗМІ. Нині Литвин Ратушнякові не потрібен: він вже не є тією владою, до якої повсякчас так старанно тулиться Сергій Миколайович. Ратушняк використав його (вкотре невдало), і незабаром викине як непотріб. Точно так, як викинув свого часу Лазаренка. Як кидав інших. І це вже лише питання часу: коли з колишнього Ратушнякового ресторану „Жеглов” знімуть вивіску Народного блоку Литвина. І замінять на іншу.

Вознісшись у своїй внутрішній „богоподібності”, відірвавшись при цьому від „народного” грунту Ратушняк одразу ж почав шукати іншу землю під ногами. Бо самозреченість і байдужість до всього матеріального у його випадку – це лише гра „на публіку”. Реальні ж гріхи і цілком заземлені бажання Сергія Миколайовича тягнуть його до низу, на грішну землю. Новою землею „обітованною” для Ратушняка мав стати БЮТ – партія зі ще ненадщербленим опозиційним іміджем і, що важливо, цілком реальними, з огляду на результати виборів, владними перспективами. І не варто навіть сумніватися, попри категоричну заяву в.о. голови обласного БЮТу Андрія Сербайла, чи вів Ратушняк переговори в цьому напрямку. Однозначно спроби мали місце: як на рівні області – з Олександром Кеменяшем, так і на київських горизонтах. Принаймні, сам Ратушняк у вищезгаданому інтерв’ю наголосив на цьому аж двічі. І надія у вигляді маленького бютівського сердечка справді, було, забилася в грудях „опозиціонера” від влади. Але, судячи з песимістичної тональності того ж таки інтерв’ю в „Неділі”, надія ця вмерла, так і не перерісши в щось реальне, велике і величне, що могло б на новий політичний період протримати падшого ангела ужгородської політики в режимі задекларованого вознесіння, а не просто підвішеному стані.

Наразі ж (власними, зауважмо, стараннями) Ратушняк завис на усіх політичних рівнях – державному, обласному і навіть ужгородському. Мінімальна кількість „штиків”, на які він може опиратися в обласній і міській радах, не дає можливості розраховувати на щось серйозне. Дорога вгору для нього може відновитися лише за якихось надзвичайних і наразі непрогнозованих подій. Дорога вниз вже почалася.

Те, що нове мерство Сергія Ратушняка не буде такаким феєричним як перше, ми вже констатували раніше: в Ужгороді вже все продано, і, як в часи першого „приходу” Сергія Миколайовича, лідером за темпами приватизації комунального майна місто над Ужем вже не буде. А значить, ремонтувати ужгородські дороги і міняти заіржавілі труби – нема за що. Показово, що перше сесійне засідання Ужгородської міськради V скликання, окрім урочистостей по врученню посвідчень новим депутатам, було позначене прийняттям ініційованого мером рішення про отримання короткотермінових позичок для виплати зарплати ужгородським бюджетникам. Ужгородська скарбниця – порожня. І навряд чи порожніша, аніж в бутність мером Погорєлова. Але якщо раніше Ратушняк критикував Погорєлова, то тепер, як чинного мера, критикуватимуть його. І підстав для критики, виходячи з реального стану міського господарства, буде більш аніж достатньо. Деякі з них випродукує і сам Ратушняк. Відключення централізованого опалення в ужгородських квартирах в холодну весняну пору – яскравий тому приклад. Таких „помилок” виборці не прощають. Тим більше, що у відключених від тепла „панельках”, „хрущовках” і гуртожитках проживає левова частка Ратушнякового електорату.

Схоже, після того, як відгриміли останні поствиборчі феєрверки, чітке розуміння реального стану справ поступово почало повертатися до тих, хто в блискові цих салютів „ломанув”, було, стелитися під Ратушнякову перемогу. Аби з’ясувати справжню кількість депутатів міськради, безоглядно готових підпорядкуватися його паперово-газетній харизмі, новий мер навмисно включив до порядку денного першого засідання новообраної міськради питання про „реприватизацію” басейну „Спартак”. У підсумку тих, хто безоглядно вийшов на приватну Ратушнякову барикаду, виявилося аж семеро. Із 50-ти депутатів міськради. І всі – з його приватної „народної” фракції.

Цим сімом тепер не позаздриш: постійно, без розбору підтримувати всі без винятку ініціативи „шефа” – недостойно, а не голосувати – проблемно. І така моральна дилема – не єдина. Бо один раз, вслід за Ратушняковими політичними метаннями, декому з них уже довелося міняти партквитки Партії Регіонів на „народні”. А хто знає, у який маргінальний політичний закуток понесе їх „вознесеного” партайгеноссе нині? завтра?

Вищезгадане голосування по „Спартаку” засвідчилой інший, справді добрий для Ужгорода факт: ужгородський БЮТ, всупереч Ратушняковому бажанню і приватній ініціативі кількох гарячих бютівських голів, стати кишеньковою фракцією політично незаземленого і неврівноваженого мера наразі не поспішає. А тому є шанс, що виконавча і представницька влада в Ужгороді не зіллються в одну в нестримному прагненні безконтрольного „дерибану” міського майна і ресурсів. Як це вже було у недавній історії обласного центру. Зрештою, це вже й неможливо – Ужгород вже не той, яким був ще півтора роки тому, і навіть не такий, яким він був ще до виборів 26 березня. І Ратушняк про це знає. А тому таким благим, яким він був на першій сесії міськради, його не бачили вже давно: ні крику, ні пресингу, ні, навіть тобі, оспіваної харизми. Нічого.

Це в „Неділі”, знову ж таки на публіку, по інерції, серед загальної втоми, ще прозвучали кілька страшилок: до депутатів – „розжену” і хто „не буде мене підтримувати – повідомлятиму ужгородцям їхні прізвища”, і, вже звично, до Балоги – „якщо захоче мені заважати – пущу кров”. Але звучали вони вже зовсім не страшно. Бо міським депутатам „розпустити” Ратушняка значно легше, ніж йому - їх. А Балозі з висоти київських пагорбів Ратушнякові страшилки – як дитячі хлопавки.

Не варто сумніватися, що нову спробу своєї політичної реанімації Ратушняк, як це було завжди, знову робитиме шляхом пошуку крайніх. Тобто тих, хто, начебто, заважає йому – розумному і хорошому – творити добро для улюблених ужгородців і загалом всіх закарпатців. Зрештою, той, хто має очі, вже побачив, що свій новий сезон полювання на „відьом” Сергій Ратушняк уже розпочав. Принаймні, з тої ж таки „Неділі” стає недвозначно зрозуміло, що в програші Народного блоку в Україні винен сам Литвин, який не послухав мудрих порад Сергія Миколайовича; у провалі „народників” на Закарпатті винен не сам Ратушняк, а „людина Зарубинського” пан Герей, обіцянкам котрого, на відміну від Ратушнякових, в „народних” верхах чомусь вірили; у майбутніх негараздах в Ужгороді, апріорі, вже винні міські депутати, які на час виходу інтерв’ю ще навіть не встигли зібратися на свою першу сесію; у відключенні в Ужгороді тепла і гарячого водопостачання – взагалі якісь міфічні недруги. І, звичайно, Віктор Балога – цей давній винуватець усіх Ратушнякових негараздів. Словом усі – „ і мертві, і живі, і ненароджені” земляки Сергія Миколайовича „в Україні і не Україні”.

А Сергій Миколайович, висить над усім цим, тріпочучи крильцями, зі скорботним виглядом, як сказав сам, „брата Христа”.

А що ще йому залишається?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати