In memoriam: Ігор Студеняк

Ігор Студеняк. Для когось – професор, доктор наук, проректор. Для мене – давній і близький друг, якого добре знали і мої батьки, і мої діти. Ми познайомились 1 вересня 1967 року. Не кожну дату знайомства навіть з близькими друзями людина фіксує так точно. Але це був мій перший день у першому класі у першій школі. Туди мене привели батьки, вони ж мали забрати мене після уроків. Оскільки уроки закінчилися раніше, ніж очікувалось, Ігор запропонував, що відведе мене додому. Так почалася дружба. Однокласники у школі, однокурсники в університеті, потім – колеги. Але головне – друзі.

Зараз пам'ять вихоплює з минулого якісь розрізнені епізоди. Як грали в юності у футбол, баскетбол  і настільний теніс. Як приємно мені було бачити його прізвище на таблиці рекордсменів школи з легкої атлетики (стрибки в довжину). Як разом готувалися до екзаменів. Як намагались допомагати один одному під час навчання в університеті й в аспірантурі. Як знаходили в науковій роботі не тільки спільні інтереси, а й спільних друзів на довгі роки. Як багато допомагав Ігор своїм аспірантам. Як виростали й стали дорослими наші діти. Як Ігор пишався новим сучасним обладнанням для досліджень, яке університетові вдалося придбати і запустити у новоствореному центрі колективного користування. Як обговорювали російську агресію і коронавірус. Як  планували спільну наукову доповідь на листопад, не знаючи, що разом її так і не зробимо.

У нас із Ігорем багато спільних друзів. В Ужгороді, в області, в Києві, за кордоном. Втрата друга стала трагедією для всіх. І для колективу університету, для колег, аспірантів, студентів, випускників. Та найбільшим болем стало це для його дружини Вікторії, для дітей Олесі й Віктора, для онуків, для родини, яку він щиро любив і проблемами якої глибоко переймався.

Чомусь засів у пам'яті ще один епізод. Коли в лабораторії  на вулиці Капітульній святкували Ігореве 40-річчя, Іван Соколюк (його вже теж, на жаль, немає) сказав: "Сорок років – це коли перед тобою відкриваються всі двері...". Якось непомітно збігло понад двадцять років. Ігор, здавалося б, такий самий життєрадісний і енергійний, як і тоді. І хто б міг припустити, що раптом, за якісь три тижні, усі ті двері закриються назавжди.

Теги: Студеняк, коронавірус