Український Париж

Розмаїття мостів через Сену і мальовничі схили Монмартру, похмурі стіни Консьєржері і барви Люксембурзького саду, фонтани площі Згоди (Concorde) і парку Марко Поло, повні художніх скарбів зали Лувра й Орсе, багатомовний гомін туристів на фоні мелодійного французького прононсу жвавих і енергійних парижан з різними відтінками кольору шкіри – усе це заворожує тебе, коли ти потрапляєш до цього міста вперше, і задля цих відчуттів ти через рік чи два, чи десять знов повертаєшся до Парижа. А коли зважити на наше навіть поверхове знайомство з французькою історією (Жакерія, Жанна д'Арк, взяття Бастилії, мушкетери короля і гвардійці кардинала Рішельє) та культурою (романи Віктора Гюґо і Жоржа Сіменона, пейзажі Клода Моне й Каміля Пісарро, оркестр Поля Моріа, спів Джо Дассена, Патрисії Каас і Мілен Фарме, фільми з участю Алена Делона, Жана Маре та Луї де Фюнеса, фотографії Нотр-Дам і Ейфелевої вежі), то вже зовсім не дивно, що у французькій столиці ти, простий український турист, не почуваєшся чужим.

Париж – не тільки французька столиця, а й одна зі світових столиць. Це видно не лише з постійної присутності тисяч іноземців на його вулицях і площах, а й з об'єктів матеріальної культури, безпосередньо створених іноземцями (діаспорою) чи задля іноземців. Польський храм Успіння Богородиці (Wniebowzięcia Sw. Maryi Panny) й американська церква, пам'ятники вірменському композиторові Комітасу та британському прем'єрові Вінстону Черчіллю з викарбуваним його знаменитим "We shall never surrender", аж дві статуї Свободи (подібні до американської), музей мистецтва народів Азії, Африки, Азії та Америки на набережній Бранлі – таких прикладів, напевне, можна знайти не один десяток. Наші сусіди угорці, для прикладу, мають у Парижі Угорський інститут (Institut Hongrois), на лавочці біля якого сидить, підперши голову руками, бронзова мадам у капелюшку. На відміну від міст багатьох інших країн, де пам'ятники після себе залишили теперішні чи колишні завойовники, у Парижі храми, пам'ятники та культурні центри – здебільшого результат діяльності громад емігрантів, які здавна осідали у цьому багатоголосому місті.

Польська церква.

Пам'ятник Черчіллю: We shall never surrender.

Угорський інститут.

Не стали винятком і наші брати по нації. Щоб відчути причетність Парижа до українського життя, треба пройти по бульвару Сен-Жермен, де неподалік від площі Квебек і знаменитої церкви Сен-Жермен-де-Пре стоїть українська церква святого Володимира.       Фасад церкви виходить не на бульвар, а на бічну вулицю Святих Отців (Rue des Saints Pères). На подвір'ї церкви (з боку бульвару) – бюст Тараса Шевченка, при вході – табличка французькою мовою "Square Taras Chevtchenko".

Церква святого Володимира.

Сквер Тараса Шевченка. Вигляд з бульвару Сен-Жермен.

Бюст Шевченка на подвір'ї церкви святого Володимира.

Якщо зайти у церкву всередину (найпростіше це зробити у неділю чи церковне свято), побачимо, крім звичного церковного інтер'єру, ще й меморіальну дошку з написом "Симон Петлюра, Головний Отаман Українських збройних сил, важко ранений – на вулиці Расіна в Парижі – ворогом української державности – був перенесений до лічниці "Шаріте", в склад якої входила оця церква і тут помер 25 травня 1926 року". Ось такі повороти української історії – задумано в Москві на Лубянці, завершено в Парижі на бульварі Сен-Жермен.

Меморіальна дошка у церкві святого Володимира.

Постать Симона Петлюри в українській історії викликає суперечливі оцінки. Ні, мова не про радянську пропаганду, коли всі українські діячі іменувалися буржуазними націоналістами, петлюрівцями й заклятими ворогами українського народу – той, хто ще донині мислить такими схемами, нехай прислухається до рекомендацій геронтологів і психіатрів. Річ у тому, що оцінити роль Петлюри, як і Грушевського, Винниченка, Скоропадського, інших діячів, у хитросплетіннях українських визвольних змагань початку ХХ сторіччя ми можемо тільки на основі свідчень їхніх сучасників чи послідовників, а також новітніх аналітиків, погляди яких здебільшого вельми суб'єктивні, часто страждають категоричністю та внутрішньополітичною заангажованістю (приблизно так, як оцінки  нашими сьогоднішніми оглядачами діяльності Тимошенко, Яценюка чи Гриценка). Тому одні малюють постать Симона Петлюри світлими фарбами, інші – темними. Але не викликає сумніву одне: Петлюра, як і інші перелічені історичні особи (на відміну від Постишева, Косіора, Чубаря, Петровського, Хрущова тощо) – діячі саме української, а не якоїсь іншої (насамперед радянської) історії. Нашої історії – і саме тому вони цікаві для нас, українців. Історія склалася так, що життя більшості цих діячів (часто – внаслідок терористичних актів, здійснених радянськими агентами) закінчилося за кордоном. Тільки Михайла Грушевського поховали в Києві (аж дивно, але квіти на його могилі на Байковому кладовищі я бачив ще у радянські часи, на початку 1980-х років), а могили інших діячів, що творили нерадянську українську історію, розсіяно по містах Західної Європи: Скоропадського – в Оберстдорфі, Коновальця – у Роттердамі, Бандери і Стецька – у Мюнхені, Мельника – в Люксембурзі, Винниченка – у Мужені на півдні Франції, Петлюри – в Парижі.

Поховано Симона Петлюру на Монпарнаському цвинтарі (Cimetiere Montparnasse). Там же поховано його дружину Ольгу (1885–1959) та доньку Лесю (1911–1942). Написи на пам'ятнику – українською та французькою мовами.

Пам'ятник на могилі Симона Петлюри.

На Монпарнаському цвинтарі також поховано багато інших відомих державних, культурних і наукових діячів, зокрема видатного письменника Гі де Мопассана (Guy de Maupassannt), поета Шарля Бодлера (Charles Baudelaire), французького скульптора румунського походження Константіна Бранкузі (Constantin Brancusi, румунською це прізвище пишеться "Brâncuşi" і читається "Бринкушь"), одного з найзнаменитіших математиків кінця ХІХ – початку ХХ ст. Анрі Пуанкаре (Henri Poincaré – див. фото), математика й фізика Гаспара-Гюстава Коріоліса (Gaspard-Gustave Coriolis, згадайте "коріолісове прискорення" з курсу механіки), лексикографа і видавця знаменитої серії французьких словників П'єра Ларусса (Pierre Larousse), композитора Каміля Сен-Санса (Camille Saint-Saëns), відомого промисловця-автомобіліста Андре Сітроена (André Citroën), російського чемпіона світу з шахів Олександра Альохіна, аргентинського письменника Хуліо Кортасара (Julio Cortázar). Детальніший їх перелік можна знайти у французькій "Вікіпедії". Дуже оригінальним є пам'ятник на могилі сім'ї відомого інженера й винахідника Шарля Піжона (Charles Pigeon, 1838–1915) – бронзова скульптура напівсидячого самого інженера з олівцем і блокнотом та його дружини, що лежить на ліжку. Можливо,  щоб уникнути зайвих коментарів, варто нагадати, що "pigeon" у перекладі означає "голуб".

Фамільний склеп, де поховано видатного математика Анрі Пуанкаре.

Могила Шарля Піжона.

Знайти цвинтар Монпарнас легко, користуючись картою Парижа. Навряд чи хтось довго гулятиме самостійно Парижем без карти. Тим більше, що їх можна безкоштовно отримати в туристських інформаційних бюро (наприклад, на площі біля Hotel de Ville). На карті є і станції метро (вартість однієї поїздки – 1,80 євро; дешевше буде, якщо купити комплект, здається з 10 квитків, але я ніколи стільки не їздив). Найближчі до цвинтаря станції – "Edgar Quinet", "Vavin", "Raspail", "Gaité" і "Denfert Rochereau". Станції у Парижі розташовані значно ближче одна до одної, ніж у нас у Києві. А крім того, це станції різних ліній, отож можна вибрати будь-яку з них залежно від того, якою лінією ви їдете. Для тих же, хто полюбляє піші прогулянки (хіба можна інакше пізнати Париж?), добрим орієнтиром слугуватиме "Монпарнаська вежа" (Tour Montparnasse) – єдиний хмарочос (висота 210 м) у центральній (у широкому розумінні цього слова) частині міста (всі інші споруджено в районі Дефанс ближче до околиці).

Tour Montparnasse.

Українські турфірми не запропонують вам церкви святого Володимира та цвинтаря Монпарнас у програмі відвідин Парижа. Вони бездумно копіюють плани й маршрути російських фірм, і тому повезуть вас на цвинтар у Сент-Женев'єв-де-Буа до могил російського дворянства і білогвардійських офіцерів. Так само, як у Стамбулі не покажуть вам мавзолею Роксолани у дворі мечеті Сюлейманіє чи побудованого нею ж хамаму (Hasseki Hürrem Hamamı) в самісінькому серці Султанахмета – між собором святої Софії та "Блакитною мечеттю". Для чого ж тоді існують кафедри туризму чи не в кожному українському вузі? Про це найкраще розкажуть ті, хто там навчається, платячи чималі гроші. Або ті, хто навчає, частину цих грошей загрібаючи. Чи ті, хто з міністерських кабінетів контролює навчальний процес, перевіряючи навчальні програми, видаючи ліцензії і розподіляючи квоти. Але це вже інша історія.

Історії українського життя в Парижі не обмежуються церквою і сквером на бульварі Сен-Жермен та могилою Симона Петлюри на Монпарнаському цвинтарі. Та нехай про це пишуть фахівці – історики й культурологи. Мені ж, як звичайному українському туристові, ці два пункти дають змогу ще раз згадати власну історію, відчути себе не чужою людиною у французькій столиці. І, знову приїхавши сюди з рідними чи друзями, впевнитися, що існує і такий, український, Париж. І, сподіваюся, так буде ще не раз.

Теги: Париж

9 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати