Ще раз про SUI JURIS

Молодий єпископ Ніл опинився на перехресті штормових вітрів – куди занесуть вони, знає один Господь.

Тим часом все голосніше лунають голоси про неминуче об’єднання закарпатських вірників з єдинокровними братами в лоні Української греко-католицької Церкви, а в далекій перспективі – в єдиній помісній Христовій Церкві в Україні.

Наданий Ватиканом МГКЄ ТИМЧАСОВИЙ статус sui juris (свого права) не може тривати вічно, оскільки він брутально порушує засадничий принцип Апостольської столиці: одна держава – одна церква! 

Народний єпископ Іван Маргітич – відважний оборонець українства у Срібній Землі, 100-річчя якого відзначатимемо незабаром, – питання єдності зробив сенсом свого подвижницького життя. 31 липня 1992 року він скликає в Мукачеві З`їзд греко-католиків Закарпаття, на якому було протокольно оформлено прагнення до єдності з УГКЦ. Того ж року проводить перший відкритий плебісцит – 54 релігійні громади з 77-х підтримали ідею єдності. У 1997 році – другий: 80 відсотків опитаних – ЗА! Протоколи були вручені Верховному Архієпископу кардиналу Любомиру Гузару у Львові.

Отже ДВА  задокументовані плебісцити засвідчили: закарпатці хочуть бути в єдності з Українською Греко-Католицькою Церквою! Переконаний – третій плебісцит дасть ще більш вражаючий результат.

Бажанням Ватикану мати єдину ГКЦ в Україні розбивались об лютий спротив проводу МГКЄ, який, ймовірно, підсилювали й підживлювали закордонні та ворожі до всього українського центри. 

Рим у 1808, 1843, 1888  намагався об’єднати Мукачівську єпархію з Галицькою Митрополією, але тогочасна угорська шовіністична  ієрархія зробити цього не дозволила.

1994-го запропоновано Проект Ватикану про утворення Закарпатської митрополії у складі єдиного Верховного Архієпископства (майбутнього патріархату) в Україні, однак тодішній провід МГКЄ його заблокував.

1995-го Апостольський нунцій Антоніо Франко доніс однозначну  позицію до всіх єпископів та священиків МГКЄ: «Святий Престол вважає однією із фундаментальних церковних вимог – забезпечити цілісність Греко-католицької церкви візантійського обряду на всій території України».

І що маємо в підсумку? Змагання Семедія-Шашіка за сепарацію й окремішність закарпатських греко-католиків отримали нових послідовників у самому серці МГКЄ..

То чому виявилися роз’єднаними греко-католики України? Причин немало і той, хто вболіває за долю нашого краю, про них знає. А хто не знає, хай почитає ґрунтовні дослідження народного владики Івана Маргітича, Михайла Лучкая, Августина Штефана та Августина Волошина, професорів Любомира Белея, Михайла Тиводара, Миколи Зимомрі, Василя Худанича, Олекси Мишанича, Івана Мешка і Василя Маркуся, академіка Юліана Тамаша, істориків Володимира Піпаша, Володимира Мороза і Петра Ференца, отців Атанасія Пекаря, ЧСВВ, Юлія Кубінія, Олександра Барана, Івана Дулишковича, Йоанникія Базиловича, ЧСВВ, Анатолія Кралицького, ЧСВВ, Юрія Жатковича, Атанасія Пекаря, ЧСВВ, Антонія Годинки, Гліба Кінаха ЧСВВ, Павла Мадяра ЧСВВ, Йосифа Штилихи, Юрія Федаки, Василя Данилаша, Василя Зейкана, Ігоря Пелехатого, Василя Носи, Юрія Бровдія та багатьох інших.

На основі їх досліджень, а також опираючись на  оригінальні документи з ДАЗО та інші джерела, автор спробував вибудувати цілісний логічний ряд фактів, тверджень,  узагальнень, інвектив та сентенцій, які переконливо свідчать про кількасотлітню єдність греко-католиків Закарпаття і великої України в минулому і переконливо доводять нагальну потребу неминучої єдності в недалекому майбутньому. Колесо історії не спинити!

Отож, однодумці можуть посилити свої знання, а опоненти хай заперечать наступне:

• Твердження про якусь окрему кирило-методіївську традицію МГКЄ не мають під собою жодних підстав. Якихось джерел про діяльність св. Кирила і Методія чи їх учнів на Закарпатті нема. А навіть, якби були, то вони могли б доказати лише одне: кирило-методіївська спадщина (тобто богослужбова мова і писемність) є складовою частиною києво-руської традиції. Інакше неможливо пояснити самоідентифікацію вірників  східного обряду на Закарпатті з Руссю і русинами. Відсилання до св. Кирила і Методія постали в період національного відродження слов’янських народів, передусім у словаків, але також у галицьких українців (тоді русинів) у ХІХ ст. для пропагування ідеї власної давнішої культури: давнішої за угорську  і незалежної від західної (німецької).

• Одне з найдавніших джерел із Закарпаття – «Ужгородський півустав» другої половини XIV ст., який був написаний на Марамороші, – чітко показує єдність краю з Київською митрополією. У цій пам’ятці вказано: «В той же день преставлення св. отця нашого Олексія нового чудотворця, митрополита святішого митрополії Київської і всія Руси»; «Феодосію Печерський з новоявленими в Русі святими, за нас присно Богу моліться, хай спасуться душі наші». Містить «Ужгородський півустав» і тропар, присвячений св. князям мученикам Борису і Глібу.

• Фундатор Мукачівського монастиря св. Миколая, подільський князь Федір Коріятович – історична особа, яка діяла на Закарпатті. Незважаючи на спроби заперечити його фундацію, вона діяла сотні років: її визнавали наступники Коріятовича в Мукачівській домінії, а також світська державна влада. І це – найкращий доказ дійсності цієї церковної фундації.

• Жодних доказів про існування Мукачівської єпархії до XV ст. немає. Перший відомий настоятель Мукачівського монастиря, пресвітер Лука, за дослідженнями ще Антонія Годинки, був призначений на цю посаду в часи Київського митрополита Ісидора – одного з чільних діячів Ферраро-Флорентійської унії.

• 22 березня 1443 р. митрополит Ісидор пристарався про привілей для християн візантійського обряду у польського та угорського короля Владислава Яґеллончика. Цей привілей митрополит отримав для своєї Церкви в Польському та Угорському королівствах, що свідчить про його юрисдикцію і на Закарпатті.

• У 1469 р. галицький єпископ Макарій, один з однодумців митрополита Ісидора, який перебував у єдності з Римською Апостольською Столицею, сповняв свою юрисдикцію у Трансільванії.

• Перший відомий мукачівський єпископ Іван, за даними історика о. Михайла Лучкая, «підтримав канони Флорентійського синоду і закликав (поминав у Літургії) Йосифа Київського та Ніфона, патріарха константинопольського». Обоє цих ієрархів визнавали постанови Флорентійського собору. Згодом у Мукачівській єпархії, як і в Київській митрополії та усьому християнському світі, Флорентійська унія втратила свою чинність.

• Переконання, що мукачівські єпископи встановлені з Русі і Київськими митрополитами,  жило і в XVII ст.: його висловлювали і примас Угорщини 1666–1685 рр. Д’єрдь Селепчені і холмський єпископ 1652–1687 рр. Яків Суша.

• На церковний собор у Берестя в 1596 р. поїхав представник мукачівського єпископа – архімандрит монастиря св. Пантелеймона з Афону Матвій. Сам єпископ не міг поїхати «через складнощі». Тоді Мукачівська єпархія ще не була готова відновити єдність з Римською Апостольською столицею і архімандрит Матвій пристав до тих, хто відкидав унійну ідею: відкинули її тоді і сусіди мукачівського владики, єпископи львівський та перемиський. Але сам факт участі представника Мукачівської єпархії у соборових дискусіях Києво-Галицької митрополії незаперечний.

• У 1606/10 – 1624/25 православною частиною Луцько-Острозької єпархії керував, а також висвячував священників і призначав ігуменів для монастирів ширших теренів Київської митрополії мукачівський єпископ Сергій – один з союзників князя Костянтина-Василя Острозького.

• Поки єпископ Сергій, який відкидав унійну ідею, урядував частиною Київської митрополії з Волині, перемиський єпископ Атанасій Крупецький розгорнув унійну акцію на Закарпатті за підтримки Юрія Друґета. Друґет у ті часи сам навернувся до католицтва, мав великі маєтності і жив у Галичині, в Перемиській єпархії. Друґет навіть водив загони козаків на Пряшівщину у боротьбі з протестантами. Після одного з цих походів його отруїли.

• У 1614 р. єпископ Крупецький планував проголосити унійний акт у Красному Броді, але йому насильно завадили це зробити. І все ж єпископ далі продовжив опікуватися Мукачівською єпархією.

• Згідно з історичними дослідженнями, мукачівський єпископ Петроній, який був вигнаний з катедри румунським володарем Михайлом Хоробрим, провів період свого вигнання у Київській митрополії, у митрополита Йосифа Велямина-Рутського. Він зміг повернутися на катедру завдяки старанням згаданого митрополита і урядував (1623–1627). Владика Петроній з однодумцями, майбутніми єпископами Іваном Григоровичем (1627–1633) і Василем Тарасовичем (1633–1651) заклали основи для унії Мукачівської єпархії.

• Доконаними фактами є те, що єпископ Іван Григорович свої дії для підкріплення і зросту унійної ідеї на Закарпатті координував з митрополитом Рутським. Останній про ці тісні взаємини з мукачівським владикою писав до Риму і ця кореспонденція збережена. Іван Григорович – випускник школи при катедрі у Володимирі-Волинському, закладеної Іпатієм Потієм, а також академії у Замості.

• Єпископ Василь Тарасович – галичанин з походження, зазнав насилля і ув’язнення з боку родини Ракоці за те, що перейшов до єдності з Римською Апостольською столицею. Юрій І Ракоці офіційно намагався ізолювати Мукачівську єпархію від Київської митрополії, бо саме звідти Закарпаття отримувало діяльну допомогу для ширення унійної ідеї. Але навіть змушений офіційно відректися католицтва владика Тарасович зумів зробити так, щоби його спадкоємцем став василіянин Партеній Петрович.

• Взірцем для укладення унійного акту для духовенства Мукачівської єпархії була саме Берестейська унія. Саме тому скандалом закінчився унійний акт 24 квітня 1646 р., коли Анна Другет (з дому Якушич) зібрала у замковій каплиці в Ужгороді священників з підпорядкованих їй маєтностей і вони мали присягнути на вірність не своєму мукачівському єпископові, а римо-католицькому яґерському – Юрію Якушичу, рідному братові Анни Другет. Після цього духовенство запротестувало і 1652 р. Апостольська столиця, зрештою, визнала Партенія Петровича мукачівським єпископом.

• Коли угорським вельможам було вигідно, то вони самі зверталися до київських митрополитів, аби вона висвячували мукачівських єпископів, як це робила вдова Юрія ІІ Ракоці Софія (з дому Баторі) у 1660-х рр.

• Незважаючи на те, що Римська Апостольська столиця визнала Мукачівську єпархію, угорські яґерські єпископи заповзялися підпорядкувати її собі і почали спрямовувати до Риму наклепи на місцевих ієрархів і кандидатів на катедру по смерті Партенія Петровича. Жертвами цих інтриг стали кандидат на мукачівську катедру перемиський єпископ Іван Малаховський, адміністратори Йосиф Волошиновський (висвячений львівським єпископом Йосифом Шумлянським), Єронім Липницький (висвячений ним же), кандидат на катедру Порфирій Кульчицький – майбутній добрий єпископ турово-пінський, а згодом – номінант на катедру Йосиф (Іван) Годермарський.

• Після трагічних, без перебільшення, інтриг протестантських і римо-католицьких еліт довкола  Мукачівської катедри, єпископом таки став шкільний друг київського митрополита Жоховського василіянин о. Йосиф (Іван) де Камеліс. Саме Жоховський призначив де Камеліса, ченця Конгрегації з центром у Віленському монастирі, на посаду прокуратора василіян у Римі у 1676 р. Папа Олександр VIII, вочевидь з поради київського митрополита, сам обрав де Камеліса, а висвятив його у Римі наближений до цісаря єпископ Леопольд Коллонич.  Можна зустріти твердження, що де Камеліса призначив примас Угорщини Леопольд Коллонич, але в подібних виразах криється помилка: Коллонич був діячем не угорського табору, як трансільванські князі, а габсбурзького табору, і примасом він став щойно у 1695 р. Натомість угорські трансільванські князі всіляко переслідували де Камеліса і він змушений був утікати з Мукачева та помер у с. Руська Нова Весь під Пряшевом.

• По смерті єпископа де Камеліса Ференц Ракоці у листі від 26 лютого 1707 р. писав київському унійному митрополиту Леву Слюбичу Заленському, що Мукачівська єпархія несправедливо підпорядкована остригомському архиєпископу, а також просив цього митрополита висвятити єпископа для Мукачева. Але, знову таки, з політичних мотивів Ракоці пропонував невідповідного кандидата Петронія Камінського і митрополит не погодився його висвячувати, бо дбав про добро Церкви.

• 9 грудня 1716 р. – Київський митрополит Лев Кишка висвячує мукачівського єпископа Геннадія (Юрія) Бізанція у Володимирі Волинському.

• Митрополит Кишка запросив єпископа Бізанція на Замойський собор, але через наклепи з Яґеру мукачівський владика не зміг поїхати туди. І все ж, у 1727 р. рішення Замойського собору запровадили у Мукачівській єпархії. Так закінчилася ще одна спроба ізолювати її від Київської митрополії.

• 3 грудня 1735 р. – київський митрополит Атанасій Шептицький висвятив мукачівського єпископа Стефана (Симеона) Ольшавського у Львові в катедрі св. Юра.

• 17 грудня 1738 р. – київський митрополит Атанасій Шептицький висвятив мукачівського єпископа Гавриїла (Юрія) Блажовського в Уневі.

• Наступний мукачівський єпископ Мануїл Ольшавський не поїхав святитися до київського митрополита не через небажання, а через труднощі політичного характеру. У своїй діяльності він продовжив лінію попередників, скликав собор духовенства, на якому оголосив курс на звільнення від угорських яґерьких єпископів. Владика Мануїл замовив у дослідника з Відня, словака за національністю Адама Франца Коллара трактат «Смиренніший меморіал про походження, розвиток і перебування народу Руського в Угорщині» (1749 р.). У цій першій офіційній історії Мукачівської єпархії сама єпархія заявляє себе як частину київської традиції і обґрунтовує свої права документами, починаючи з церковного уставу св. великого князя київського Володимира Великого.

• Зрештою, усі давніші автори Мукачівської єпархії: Адам Франциск Коллар, Йоанникій Базилович ЧСВВ, Михайло Лучкай, Анатолій Кралицький ЧСВВ та інші були твердо переконані, що християнство в краї походить з Київської митрополії і Мукачівська єпархія – одна зі спадкоємниць київської церковної традиції. Забігаючи наперед, слід сказати, що ідея «ізольованості» МГКЄ – плід ХІХ ст., а саме періоду правління єпископа-мадярона Степана Панковича. Останній не був угорським патріотом. Але був опортуністом і казав: «Якщо ми живемо тепер під владою мадяр, то ми повинні ставати мадярами; якщо стануть панувати німці, то будемо німцями; якщо візьме перевагу москаль, що, утім, цілковито немислиме і неможливе, то будемо повинуватися велінням москаля».

• Практично усі богослужбові книги Мукачівська єпархія, починаючи з перших звісток про це, постійно отримувала з Київської митрополії. Це – той богословський і культурний спадок Церкви, яким нехтують деякі ізоляціоністи і цим зневажають Церкву своїх предків. 

• Численні заслужені священничі роди Мукачівської єпархії походять із Галичини, Волині та інших земель Київської митрополії. Це, наприклад, Бачинські (с. Бачина Старосамбірського р-ну Львівської обл.), Балудянські (с. Балутянка Підкарпатського воєводства, Польща), Подгаєцькі (м. Підгайці – райцентр Тернопільської обл.), Тарасовичі, Дроздовичі, Дудинські, Ільницькі, Бескиди, Негребецькі, Бенковичі (Сянок Підкарпатського воєводства, Польща), Спреютовські (Володимир-Волинський), Духновичі (Володимир-Волинський, а також Житомирщина), Ворохти (Ворохта Івано-Франківської обл.), Ославицькі (с. Ославиця Підкарпатського воєводства, Польща). З околиць Стрия і Дрогобича походять предки о. Анатолія Кралицького ЧСВВ. З Галичини була мама о. Олександра Павловича. Взагалі у 1750–1751 роках, в часі візитації єпископа Мануїла Ольшавського, майже 60 священників Мукачівської єпархії були свячені перемиськими, львівськими і волинськими єпископами. Також відомими ставали вихідці із Закарпаття в інших землях Київської митрополії. Наприклад, таким був о. Василь Подолинський – автор «Слова перестороги». Його предок прийшов з м. Подолинець над Попрадом (Пряшівський край, Словаччина). І цей перелік можна продовжувати.

• Мукачівський єпископ Іван Брадач (1768–1772) не тільки відомий тим, що подав до друку у Відні буквар – копію київського букваря 1751 р., але й тісно співпрацював з Київською митрополією у справі звільнення Мукачівської єпархії від нав’язливої «опіки» угорських єпископів з Яґера. Зокрема, прокуратор Чину в Римі 1760–1772 рр. о. Ігнатій Володько ЧСВВ інформував Мукачівську єпархію про тамтешні новини, а 9 і 16 серпня 1766 р. писав Івану Брадачу, тоді ще священникові, листи, в яких радив, що саме треба вчинити для прискорення канонічного встановлення (оформлення статусу) Мукачівської єпархії. Саме успіхом такої координації, а не виключно благодійністю Марії-Терезії, слід завдячувати канонічне встановлення Мукачівської єпархії 1771 р.

• Один з найбільших єпископів Мукачівської єпархії, Андрій Бачинський – нащадок давнього галицького священничого і шляхетського роду, – також був промотором єдності Церкви на ділі, а не на словах. Він міг стати митрополитом для Галичини і Закарпаття, але знову політичні ігри Відня і Будапешта перешкодили цьому: Відень хотів контролювати Церкву, а Будапешт не міг погодитися на те, що на Закарпатті урядуватиме митрополит зі Львова, бо це, начебто, ображало національні почуття угорців. Але навіть попри те, владика Бачинський свідомо працював заради єдності. Наприклад, замовив 300 примірників перевидання Біблії, що первісно була видана василіянами у Почаївському монастирі в 1798 р.

• Саме ідею церковної і національної єдності руського, тобто українського, народу перейнята праця о. Йоанникія Базиловича ЧСВВ «Коротка відомість про фундацію Федора Корятовича» (1799, 1804–1805), яку підтримав той же єпископ Андрій Бачинський.

• 18 березня 1838 р. – Галицький митрополит Михайло Левицький висвятив мукачівського єпископа Василя Поповича у Львові. Надалі владика Попович зазнав великих перешкод у служінні з боку сусідів. Саме угорський шовінізм штовхнув закарпатських українців до москвофільства.

• Саме мадяризація МГКЄ за єпископів Степана Панковича (1866–1874) та Івана Пастелія (1875–1891) штовхнула маси місцевого населення до переходу на православ’я. Люди покидали МГКЄ, яка ставала інструментом асиміляції. Це вже інше питання, що у православ’ї вкоренилося москвофільство, особливо силами російських емігрантів, а також місцевих діячів – «русских», прихованих прислужників режиму адмірала Хорті, як показали події 1938–1939 рр. і наступних років. Той же Євген Фенцик, якого дехто проголошує мучеником, насправді був суспендованим священником, який інтригував проти свого ж єпископа Йосифа Стойки і навіть хотів скинути його руками мадярів, саме він заснував і очолив терористичні загони фашистів «чорносорочечників», що залякували і вбивали мирне українське населення Закарпаття. І таких «діячів Церкви» була ціла плеяда. Відомі й імена та прізвища священників, які насправді були агентами угорських спецслужб.

• Політика заганяння МГКЄ в глухий кут ізоляціонізму і асиміляції довела до кризи єдиний тоді чернечий орден у ній – Василіянський Чин. Угорські єзуїти відмовлялися реформувати василіян на зразок того, як це зробили польські у Галичині. Реформувати Провінцію св. Миколая на Закарпатті погодилися і жертовно втілили цю реформу саме галицькі василіяни.

• Після того, як зник політичний тиск на МГКЄ, рішенням консисторії єпархії №2943 за 5 липня 1922 р. вона повернулася до своєї «руської» (не русинської, як дехто облудно каже) мови як до офіційної.

• За жертовного єпископа-народовця Петра Ґебея (1924–1931) жодної шкоди для МГКЄ не було, була тільки користь від тісної співпраці з Галицькою митрополією. Митрополит Андрей Шептицький очолював єпископські конференції українських владик у єпископських палатах в Ужгороді, а також брав участь у відпустах в Мукачівському монастирі.

• Тільки 2 вересня 1937 року Мукачівська єпархія отримала статус sui iuris, про що забувають деякі адепти ізоляціонізму. Єпархія не виникла сама по собі. Первісно вона була частинкою Константинопольського патріархату через Київську і, періодично, Ясську митрополії, а потім, користаючись політичними мотивами, була підпорядкована яґерським єпископам і митрополиту Остригому.

• Твердження про те, що наступник єпископа Петра Ґебея – Йосиф Стойка – був ізоляціоністом, абсурдні. Насправді цей єпископ, опікун бідних, турбувався передусім про церковні справи. Коли не було політичного тиску, він благословляв панахиди за загиблих січових стрільців в Ужгородській катедрі, які служили о. Августин Волошин і о. Севастіян Сабол ЧСВВ, прилюдно назвав о. Волошина батьком народу, а коли політичний тиск був, то за угорської окупації змушений був казати, що 20 років чекав повернення мадярів. Тільки під кінець життя, коли режим Хорті, союзника нацистської Німеччини, заарештував кращих священників і ченців, владика Стойка зрозумів його суть. На жаль, помер передчасно у 1943 р.

• У часи, коли МГКЄ опинилася під мадярською окупацією, її донька – Пряшівська єпархія на чолі з єпископом Павлом Ґойдичем – опинилася під «опікою» іншого союзника нацистської Німеччини – Словацької держави на чолі зі священником Йозефом Тіссо. Останній прямо знущався з владики Ґойдича і, сам того не відаючи, став призвідником переслідувань Пряшівської єпархії. Ми переконані, що вірним Словацької греко-католицької Церкви слід пам’ятати цей гіркий досвід, а також не забувати про утиски проти владики Василя Гопка, в тому числі стосунку до МГКЄ.

• Єпископу Теодору Ромжі угорські сили відводили роль не ординарія, тобто повноправного єпископа Мукачівської єпархії, а тільки помічника єпископа Міклоша Дудаша. Про це мовчать адепти ізоляціонізму. Тільки відступ мадярського війська і поразка Угорщини у війні врятували єпархію від цього плану поглинання сусідами, але, з іншого боку, кинули греко-католиків у пекло комуністичних репресій.

• У підпіллі греко-католики Мукачівської єпархії діяли тісно з греко-католиками Галицької митрополії. Пастирську опіку над ними здійснювали Блаженніший Йосиф Сліпий, якого поминали численні священники МГКЄ під час Літургій, а також владики Микола Чарнецький, Софрон Дмитерко, Павло Василик та інші. Важливою сторінкою спільної історії українських греко-католиків стала діяльність уродженця Закарпаття Йосипа Терелі. Це все приклади того, що у єдності – сила Церкви. Зрештою, не випадково підпис мукачівського єпископа Івана Семедія також стоїть під спільною заявою греко-католиків про вихід з підпілля у 1987 році. І тут слід прямо визнати, що деякі пізніші промотори ізоляціонізму МГКЄ також були в часи підпілля агентами КГБ. Якщо Церква захоче, то сама може назвати їх імена і справи, і тоді буде ще більш зрозуміло, які сили виплекали цих ізоляціоністів.

• Живою у МГКЄ є спадщина одного з жертовних промоторів ідеї єдності Церкви не на словах, а на ділі, єпископа Івана Марґітича. Знаково, що саме цей архієрей отримав від людей ймення народного. Владика Марґітич, попри всі труднощі до самої смерті, працював для єднання у Господі. Зрештою, не тільки він, а й єпископи Іван Семедій та Йосиф Головач брали участь у роботі Синоду УГКЦ на початку 1990-х років.

• Ми добре пам’ятаємо, що у 1994 році стояло питання про те, щоби, згідно з Постановами Синоду УГКЦ: «Просити Апостольську Столицю поділити Мукачівську Єпархію, створюючи нову з осідком в Хусті, а тоді створити Мукачівську митрополію, щоб зберегти притаманні Закарпаттю специфічні обрядові риси. Нова митрополія окремим Папським декретом була б приєднана до Львівського Верховного Архиєпископства, щоб так зберегти єдність нашої Церкви». З цим проектом погодилася і Римська Апостольська столиця через тодішнього нунція архієпископа Антонія Франко, секретарем при якому був майбутній мукачівський єпископ Мілан Шашік. Але знову почалися інтриги, які завадили втілити задум.

• Відновлення тимчасового статусу sui iuris для МГКЄ було намаганням взяти паузу і досягти компромісу з непримиренним єпископом Іваном Семедієм, який доносив до Апостольської столиці неправдиві інформації про стан у єпархії і навіть про її етнічний склад.

• На тлі консолідації наших православних братів у ПЦУ роз’єднаність українських греко-католиків, невнормований статус МГКЄ робить її мішенню для маніпуляцій різними політичними силами, дестабілізує її, заважає сповняти місію Церкви і профанує ідею єдності.

• Тимчасовий статус "SUI JURIS" для Мукачівської греко-католицької єпархії був наданий з вагомої причини, аби захистити русинів-українців Підкарпатської Русі від повної і жорстокої мадяризації тогочасною церковною і державною владою.

Нині держава Україна гарантує усім громадянам вільний і всебічний розвиток, жодних загроз для нівелювання субетнічних особливостей закарпатців не існує.

Одна держава – одна церква! Ніхто не зможе завадити єдності греко-католиків України, навіть не старайтеся, історія навіки зітре ваші імена!

Теги:

36 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати