«Будинок мій, а стара нехай іде в прийми!»

Непрості події в державі мали б згуртувати людей, але іноді чималий шматок землі перекреслює всі людські якості. І допоки законодавці готують правову базу для проведення люстрації суддів, ті, хто мав би сидіти за ґратами, користуючись безкарністю, позбавляють житла пенсіонерів.

Уже третій рік триває судова тяганина довкола будинку в смт Великий Бичків, що в Рахівському районі на Закарпатті, яка в купі з невиліковною хворобою та моральним тиском, висмоктує останні нерви Олені Федорівні Нам’як.

Натомість псевдородичка Ганна Каптола очікує, що так чи інакше (за допомогою знайомих суддів або, не приведи Боже, у разі передчасної смерті старенької), що їй, не так будинок, як дуже цінна земельна ділянка під ним, стане її безспірною власністю, за котру можна буде виручити не одну тисячу доларів і покрити всі витрати на замовлення «правильних рішень».

Зустрівши уже в немолодому віці свого чоловіка Юрія Каптолу, Олена Нам’як, звісно не переймалася юридичним оформленням стосунків, та й навіщо: двоє дорослих самотніх людей з дорослими дітьми від попередніх шлюбів у мирі прожили понад три десятиліття. З побутовими життєвими труднощами (а у кого їх не буває?) вони самотужки справлялися, аж допоки Ганні Дмитрівні Каптолі не впала в око земельна ділянка під будинком її дядька Юрія Каптоли. Тоді, у 2002 році, до родини стареньких завітало лихо: племінниця, яка до того жодним чином не допомагала уже немолодому подружжю, стала старанно родичатися з дядьком, заохотивши його до пляшки... Та й цю проблему подружжю вдалося вирішити, щоправда, Олені Федорівні довелося поїхати на певний час до сина у с. Верхнє Водяне, де той проживає у дружини разом з її батьками. Поставши перед вибором: дружина чи оковита, Юрій Юрійович зробив правильний вибір і поїхав за своєю Оленою. Якби тоді старенькі могли б хоча б уявити, що до рідного дому вже не повернуться, можливо, б вчинили інакше, але змінити минуле ще нікому не вдавалося.

У 2011 році подружжя спіткала біда: поїхавши на різдвяні свята, навідатись до господарства Юрій Юрійович уже не повернувся, що чи хто стало причиною трагічної події сьогодні вже не дізнатися. Проте з цього часу неприємності Олени Нам’як тільки почалися: втративши чоловіка, вона втратила все майно і надію на гідну старість.

Від 2011 року, коли Олена Федорівна вперше не змогла увійти до свого будинку, минуло уже кілька судових засідань. І навіть, коли Рахівський районний суд ставав на захист прав старенької, то Апеляційний суд Закарпатської області тут же виправляв «помилку», і приймав «правильне» рішення на користь Ганни Дмитрівни, яка користуючись родинними зв’язками з головою селищної ради Одаркою Зеленко, встигла оперативно вступити у спадщину (як спадкоємець п’ятої, останньої черги), оформити на себе право власності та домовитися з судами про збереження цього права за собою. Щоправда, користуватися будинком все ж таки вона не поспішає, адже Олена Нам’як в ньому прописана з 1977 року, відколи вступила в фактичні шлюбні стосунки (конкубінат, цивільний шлюб) з Юрієм Каптолою.

Цікаво, що таке право підприємлива племінниця оформила незважаючи на те, що у Юрія Юрійовича були спадкоємці першої (донька, яка поважаючи сім’ю батька, від якого вже давно жила окремо, навіть не претендувала на будинок) та четвертої (власне Олена Федорівна, як особа, що понад п’ять років проживала однією сім’єю з спадкодавцем) черг. Але нахабність та зв’язки допомагають не тільки випередити спадкоємців, а й зареєструвати спірне право.

Факт реєстрації права власності за Ганною Дмитрівною став формальною перепоною на шляху визнання свідоцтва про спадщину, оформленого з численними порушеннями. Рахівський райсуд, рішення якого підтримали вищі суди, відмовив у задоволенні такої позовної вимоги, адже уже виник спір про право власності, і юридичні недоліки виданого нотаріусом свідоцтва (на спадщину, без уточнення, що об’єкт спадщини — нерухомість) відійшли на другий план.

Затим довелося подавати позов про визнання права власності на будинок у загальному порядку. У цьому суди відмовили через те, що сім’я переїхала до іншого населеного пункту. Крапку у цьому питанні поставив Апеляційний суд Закарпатської області http://reyestr.court.gov.ua/Review/27291463, на тій підставі, що Олена Федорівна добровільно поїхала зі спірного будинку у 2002 році, а от добра племінниця поховала дядька.

Тепер, аби захистити свої права, треба встановити факт проживання однією сім’єю. Попри те, що шлюб без реєстрації тривав понад 33 роки, його визнано тільки до того часу, як старенькі проживали у Великому Бичкові, а от на те, що сім’я не розпалася після переїзду, місцеві органи влади і суди закривають очі — адже тоді доведеться визнати Олену Нам’як спадкоємицею. Цікаво, що факт спільного проживання і у Верхньому Водяному спочатку підтвердив голова сільради, але, після тиску з боку «друзів» Ганни Каптоли, відкликав свою довідку, що, власне, відкликанню не підлягає.

Першу справу про визнання шлюбу Олена Федорівна у місцевому, Рахівському суді, виграла частково (http://reyestr.court.gov.ua/Review/24501326), проте справедливе судове рішення відкоригував Апеляційний суд Закарпатської області, уточнивши, що шлюб тривав не з 1977 року до смерті Юрія Каптоли, а лише до 2002 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/27177618),  згодом взагалі відмовив у позові, вказуючи на те, що його заявлено не до належних відповідачів (http://reyestr.court.gov.ua/Review/30192877).

Цікаво, що в цьому суді автоматизована система дивним чином розподіляє справи на земляків Ганни Каптоли.

При цьому правові аргументи нової власниці зводяться лише до відсутності зареєстрованого шлюбу та того самого свідоцтва про право на спадщину, що нотаріус видав з помилками. У суд за свідків на боці Ганни Каптоли приходять місцеві п’яниці, котрі проживають за 10 кілометрів від спірного будинку, а сусідів не викликають. Та й звісно, що сказати правду всупереч родичці голови сільради односельчани бояться, а лукавити не погоджуються — може й збіг обставин, але всі, хто вчинив не по совісті у цій справі, стикнувся чи то з проблемами зі здоров’ям чи зі значними матеріальними втратами.

На те, що справи Олени Нам’як намагаються вирішити – тихо вказує те, що засідання проводяться не у межах, встановлених процесуальним законом строків, а під гучні події в країні, коли увага громадськості прикута до чого іншого.

У 2014 році в справу втрутилася прокуратура, подавши новий позов в інтересах Олени Федорівни. Цю справу вже розглядали суди трьох інстанцій (з тим же результатом — факт проживання однією сім’ю суддею Оксаною Бліщ встановлено лише до 2002 року http://reyestr.court.gov.ua/Review/36862107, з чим погодився суддя Апеляційного суду Юрій Чужа http://reyestr.court.gov.ua/Review/38974527) і вона знову колом після ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних і цивільних справ (http://reyestr.court.gov.ua/Review/41985244) дійшла до Рахівського суду, в якому уже не залишилось суддів, котрі можуть розглядати цю справу, окрім голови суду Віктора Ємчука, який одного разу уникнув покарання від Вищої ради юстиції, домовившись з заявником відкликати заяву.

Очікувати на те, що цей суддя і Рахівський райсуд загалом зможуть ухвалити у цій справі бодай на 50 % справедливе рішення не доводиться — телефонне право, міцні родинні зв’язки та чимала сума коштів, взятих Ганною Дмитрівною у кредит, на витрати у цій справі, не дають шансів.

05.03.2015 року в  судовому засіданні вирішувалося питання про відвід головуючого судді по справі Ємчука В.Е. на підставі заяви представника позивачки Нам’як О.Ф. Суд заслухавши думки учасників процесу дійшовши висновків видалився до нарадчої кімнати. Після майже годинного перебування у нарадчій кімнаті і виходу судді до зали судового засідання та продовження судового розгляду виявилося що попередній технічний запис судового засідання зник, а суддею по справі було (саломоновою) ухвалою від 05.03.2015 р. по справі №305/1972/13-ц, провадження 2/305/186/15 задоволено собі самовідвід. Справу було передано на розгляд до Тячівського районного суду Закарпатської області. Маємо надію, що судді даного суду віднесуться більш із захистом порушених конституційних прав старенької бабусі.    (дана ухвала про самовідвід в реєстрі відсутня)

Ця, здавалося б буденна, справа яскраво ілюструє, наскільки нагальною є потреба в люстрації як у судах, так і на будь-яких державних посадах та й в органах самоврядування: роками налагоджені схеми тяжким тягарем лежать на плечах звичайних людей і таких ось бабусь, як Олена Нам’як.

Проте надія у Олени Федорівни повернутися у рідний дім, разом з дітьми, які б доглядали та піклувалися про стареньку, залишається. Зрештою, добро завжди перемагає зло.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати