Чи відродиться історичний роман на Закарпатті?

Сергій Федака презентує свій роман в Чинадіївському замку

Ужгородський Уленшпігель

Історична проза Закарпаття – явище доволі химерне. Як, зрештою, і сама історія нашого краю. Спробував писати в цьому жанрі Василь Гренджа-Донський, який мусив заповняти чи не всі літературні ніші, які на початок ХХ століття зяяли порожнечами. У радянські часи головним історичним романістом Закарпаття став Петро Угляренко, який надрукував із десяток книжок, в тому числі й на закарпатську тематику. І хоча вони мали певний читацький успіх до 1991 року, в часи незалежності до них цікавість не відродилася. 
 
А далі вже наспіла публіцистична пора, коли історія вихлюпнулася на сторінки часописів. Історичні романи замінили мемуари та документалістика, які щедро публікувалися в останні двадцять років і були куди захопливіші за белетризацію. 
 
І от нарешті незвідана і багатюща історія Закарпаття таки знайшла своє літературне втілення. І кому ж було не здійснити його, як не доктору історичних наук, професору Ужгородського Національного університету, відомому краєзнавцю та ще й члену Спілки письменників України Сергієві Федаці?
 
За два роки він явив читачеві два своїх романи, що, безперечно, стали помітною літературною подією. Принаймні, на Закарпатті. У 2009 році у видавництві „Карпати” вийшла його документальна хроніка „Карпатський кросворд”, яка талановито і захоплююче описала події Карпатської України. А згодом у видавництві „Ліра” побачив світ роман цілком інакшого штибу, хоча теж історико-пригодницький – „Валет Валентина Другета”.  

Саме його Сергій Федака вважає поки що головним у своїй письменницькій біографії. І з цим важко не погодитися. Бо такого роману Закарпаття ще не знало. Твір збиває з пантелику з першого абзацу, коли на тридцять рядків йде суцільна лайка. Це ж ще треба уміти так талановито лаятися звичайному вартовому ужгородського замку, який виявив труп управителя!
 
Власне, Сергій Федака описав не стільки реальну історію, як її химерне тло. Хоча є в книжці і свій справжній підтекст – вимирання роду відомих магнатів Другетів, які володіли всією Ужанщиною протягом століть. Автор цей факт і бере за основу пригодницького роману, пропонуючи власну версію подій. Ясна річ, вигадану. 
 
Однак історику йшлося тут передовсім не про реальну історію, а про дух епохи. Як він зізнається, це  постмодерний роман із елементами бароко – своєрідне вживлення автора в кінець сімнадцятого століття. Бо загальна атмосфера твору – це суцільний бурлеск, якась чудернацька середньовічна буфонада, нестримна ода вину і коханню. А бароко проявляється у пишномовності і вітієватості стилю. 
 
Автор настільки багатослівний, що деколи за словами вже важко вловити зміст. Часто наприкінці абзацу геть забуваєш про його початок. Однак, слід зізнатися, оці розглагольствування написані талановито та іронічно. Афоризмів стільки, що кожна сторінка може стати цитатником. ("Всяка жінка варта любощів, але не всяка -- двічі" чи ""Втекти від себе можна тільки до іншої"). Недарма автор працював над романом п’ять років, весь час начиняючи його, як м’ясник -- ковбасу. 
 
Тому читаєш книжку далі, хоча вже до середини добряче втомлюєшся від стилю. Сюжет у цьому романі -- щось дуже далеке на задньому плані. Як свиняча кишка у того ж ковбасника: вона тільки утримує разом оті смачні інгредієнти, з яких і складається смаколик. Наприклад, десятисторінковий розділ про любощі можна переказати у сюжеті одним рядком. Але ж у цьому і весь „цімес” – довго і по-різному говорити про одне і теж. Автор у романі пише ніби про себе: "Він брав слова  з повітря, нанизував їх одне до одного, вони починали вигравати і мінитися, дзвеніти на всі лади -- то як золоті дукати, то як щирі невтішні сльози".
 
За цим блудословством сюжетні повороти часом виглядають дивними і не вмотивованими, але на фоні суцільної пиятики і вільного кохання – це все дрібниці. Зрештою, хто за цим прослідкує у час середньовічних оргій?
 
На відміну від попереднього роману Сергія Федаки „Карпатського кросворду”, що читається запоєм, „Валет Валентина Другета” – це радше танці з підскоками під клавесин і віолончель. Від навалу слів, думок та іронізмів, які сунуть на вас із кожної сторінки, швидко перенасичуєшся. Тому довелося читати роман по розділу в день. Бо він як мед – за раз багато не з’їсти. А по чайній ложці смакує. 
 
Головна новизна книжки – її головний герой Іван Ходина. Історик не приховує, що малював його із себе. І справді персонаж вийшов на рідкість колоритний і живий. Цей вічний спудей, мандрівник і зірвиголова став своєрідним закарпатським Уленшпігелем чи Ходжею Насреддіном. Такого героя -- епікурійця, який найбільше у житті цінить саме життя, література Закарпаття ще не мала. 
 
Сергій Федака залишає в романі відкритий фінал: Ходина помандрував далі. Цим автор врятував його не тільки від розлюченого графа Другета, але й для нас. Бо ж хочеться прочитати про наступні пригоди цього бродячого філософа – у тому ж Мукачеві чи Хусті.  
 
Ще одним незабутнім героєм книжки став сам Ужгород. Якщо Мирослав Дочинець у своєму романі „Лис у винограднику” міфологізував Мукачево, то Сергій Федака написав гімн стародавньому Унгвару -- з грязюкою по коліно, смітниськами, щурами та розквацяними пиками пияків. (Чим не сьогодення?) Щоправда, написав із помилками, бо книжка вийшла вельми не вичитаною. Але ці одруківки теж можна сприймати за постмодерністську гру.
 
„Валет Валентина Другета” залишає після себе яскраве, хоча й неоднозначне враження. Недарма Андрій Кокотюха у своєму персональному рейтингу виставив йому найвищу оцінку, назвавши "найбільш очікуваною українцями книжкою за дев'ятнадцять останніх років" і включивши її до п'ятірки кращих українських детективів 2010 року. 
 
Якби ще химерний текст підкоротити, аби надати йому більшої стрункості, то роман би значно виграв. І годився би для „споживання” куди ширших читацьких кіл, для котрих читання – це передовсім смакування конкретною людською історією, а вже потім -- загальнолюдською.
 
Олександр Гаврош, «Україна молода»

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати