Іван Чендей про діячів неорусинського руху

Нещодавно в ужгородському видавництві «Рік-У» побачив світ третя книга «Щоденників» відомого закарпатського письменника, Шевченківського лауреата Івана Чендея. Усі три томи його діаріуша містять понад тисячу сторінок і є своєрідним літописом життя краю за пів століття. Третій том містить записи з 1982 по 1995 рік і охоплюють період великого суспільного зламу, який відбувся наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років. Серед нових з’яв того часу -- виникнення неорусинського руху. Цікавими є спостереження і роздуми письменника про діячів цього політичного напрямку, багатьох з яких Іван Чендей знав особисто. Тут публікуємо уривки із «Щоденника» на цю тему.

17 грудня 1989. Неділя

Булькаючим, зворохоблено нервозним на письменницьких зборах був виступ Петровція. Критикуючи організацію за бездіяльність, він закликав: «Дайте мені сюди Євтушенка! Або ще когось із знаменитих! Я тоді сюди прийду пішки з Берегова…»

Залишалося сказати:

Підіть у районну – коли нема у районній – знайдіть книги Євтушенка в обласній бібліотеці і читайте, перечитуйте, вдумуйтеся й осмислюйте! Ніхто вам Євтушенка в Ужгороді не подасть. А сам ви краще писати не будете і в разі, якщо вам Євтушенка подадуть у Берегово, навіть доставлять на квартиру. І не в тому справа, з ким ви зустрілися і з ким вас зустріли. Діло в тому, на що ви сам спроможетеся і на що ви здатні. А для того, аби ви щось зробили істинне, потрібна робота, робота і ще раз робота… А до неї ще талант…

18 лютого 1990 р. Неділя

Вчора відбулася установча конференція Товариства Карпатських русинів.

З доповіддю на ній виступив голова ініціативної групи головний архітектор Ужгорода Михайло Томчаній.

І так:   утворено ще одну (поки що неформальну) організацію для того, аби нас ділити і дробити вже й тому, бо подрібненими легше керувати. Зроблена, як гадаю, чорна справа на руку зазіхаючому на Закарпаття Будапешту і, звісно, на шкоду нашій загальній українській справі.

Зовні видиться все нормальним, благопристойним. Тут ніби і воля народу, і плюралізм, повернення до джерел і т.д. «Активними» русинами виявилися Долгош, Петровцій і Фединишинець із літераторів. Останній навіть поремствував, що «досі, на жаль,  пише українською мовою», говорив про необхідність русинам мати свою граматику, свої журнали, газети і т.д.

Цікаво було спостерегти тут-там гутірку на угорській мові, загальну амбіційність і зовсім-зовсім невисокий інтелектуальний рівень виступаючих і тоді, коли хотіли погратися у вченість…

* * *

19 травня я побував на об’єднаній конференції русинів Ужгорода і району. Доповідав недолугий Ілля Русин, реалізували себе тут біолог І.Туряниця, Василь Сочка, Володимир Фединишинець, студент Русин, юрист Годьмаш, художник В.Микита і т.д. І все-все це було до жалюгідності наївним і смішним, сповненим гонористих амбіцій, нагадувало тих невдах, котрі в житті так себе й реалізувати не змогли, а тут раптом виникла можливість показатися і на арені політати. Звісно, до політики належить готуватися, проходячи певний систематизований для цієї мети курс наук. Політик – знавець економіки, історії, культури, різних суспільних вчень, ідеологій, релігій, це географ і етнограф, людина, обізнана різнобічно.  

Слухаючи наших русинів з трибун при їхніх розумуваннях, хочеться гукнути: схаменіться і не ганьбіть себе, Закарпаття загалом. Особливо ж до жалюгідності смішним видається зі своїми розумуваннями на тему русинства зі своєю Русинією Вол.Фединишинець. Цей добродій робить такі безоглядні заяви, коли не знаєш, як його розуміти, вже сумніваєшся, загалом, у його здатності думати глуздом здоровим і тверезим.

У «Закарпатській правді» за 23 травня вміщена статейка-звіт з установчої районної міської конференції товариства русинів. Хоча на конференції виступав Василь Сочка-Боржавін, про це не сказано ані одним словом. Подібне є нічим іншим, як свідченням непопулярності літератора-русина, котрий починав писати ще в роки сорокові й дійсно багато обіцяв. Обіцяв, а не дав. Василь Сочка, на жаль, не знаходив у собі досить зібраності і сил для постійної, послідовної, вимогливої роботи над словом. Тому й сталося так, що літа сплинули, а Сочка-Боржавін тільки-тільки спромігся на книжечку ось тепер. Має вона вийти десь у третьому кварталі цього року…

8 жовтня 1990 р. Понеділок

У «Молоді Закарпаття» надруковано наскрізь сепаратистську промадярську статейку якогось З. Ковача. Ставиться питання не про інше, а про угорську автономну область в Закарпатті. До цієї області мали б входити угорські села Мукачівського та Ужгородського районів, Берегівський же повністю. Отак поволі-поволі нині угорський національний округ чи район, завтра область, а ще далі – референдум і прилучення Закарпаття до Угорщини…

16 листопада 1990 р. П’ятниця

Хто такі закарпатці: русини чи українці? Особисто знаю і добре пам’ятаю: нас звали русинами, а мову нашу простонародну ніяк не русинською, а руською. Як в минулі часи нас ще не іменували? Були ми і русинами, і руснаками, угроросами, карпаторосами і т.п. Наш загальний культурний, інтелектуальний, освітній розвиток відбувався уповільнено. Не мали ми своїх вищих учбових і густої мережі середніх навчальних закладів, хоч нам не бракувало розумів і талантів у середовищі простолюддя – досить звернути увагу на наш фольклор, на винахідливість у виготовленні предметів та приладь побутового характеру. Наша письмова словесність минулого теж засвідчує уповільненість розвитку духовного і відсутність високих   поетичних, прозових, драматургічних зразків, написаних добірною мовою. Це не спричинялося до чіткого визначення закарпатців у розумінні національному. Певно, ще і тому були ми то русинами, то рутенами, то угроросами, то карпаторосами. Тільки не українцями і в разі, коли наш фольклор з казками, коломийками, баладами та легендами, приказками, наші діалекти засвідчують український рід, єдність українську з глибоким українським корінням.

Доки ми не мали літератури істинної, професійно стиглої за фаховим рівнем, високої по формі, ми були і русинами, і рутенами, і угроросами, і карпаторосами.

Творчість Гренджі-Донського і Боршоша-Кум’ятського, Луки Дем’яна і Олександра Маркуша підводила нас до порога українського визначення. Творчість Ю.Гойди, Ф.Потушняка, Василя Фенича, Зореслава, особливо ж Петра Скунця, Дмитра Кременя, Петра Мідянки нас прописала в українстві переконливо і ваговито. 

І нині вже сумнівів бути не може: на Закарпатті живуть українці. Українці ще й тому, бо Гойда з Мукачівщини, Боршош-Кум’ятський з Виноградівщини, Потушняк та Кремінь з Іршавщини, Скунць і Гренджа-Донський з Міжгірщини. При цьому основним серцем, духом і душею знову ж таки нашого українства всією своєю сутністю і нині залишається наша казка і пісня, наша вишивка і мелодія, наш чутливий і вразливий народний характер – він таки український. 

Потуги відокремленого визначення і прописування закарпатців у якусь окремішність нині мають значення не просто сепаратистське, але яскраво виражене політиканське.

* * *

Бути б нам русинами, угроросами й карпаторосами, коли б у нас були лише Духнович і Павлович, Митрак і Сільвай й не було тих, хто Закарпаття прописав у літературі на мові українській…

1 квітня 1990 р. Понеділок

Содіялося це 1 березня в новому корпусі Ужгородського університету в той момент, коли я сам виходив з будинку після зустрічі студентів і викладачів з учасниками міжнародного наукового семінару «Традиції регіональних культур. Українці-русини в Карпатах і діаспорі».

Не просто набичивши, а навовчивши хвізіономію, Василь Сочка-Боржавін витрішкувато дивився на мене так, що я вже думав: постарілий вчитель і колись обнадіюючий літератор з Хустської гімназії стрільне списами й уб’є. Тут же Боржавін обізвав мене ренегатом й взявся доводити, ніби я сам зрадив власного батька, котрий був русином і таким себе визнавав. А я  став українцем. 

Що залишалося сказати «несостоявшемуся» поетові, коли все краще у житті мимо нього пройшло, ледве і залишивши якийсь слід – невеликим є досягнення: одна книжечка поезій, прози і т.п. з нагоди 70-ліття, що вийшла зовсім недавно.

На образу, гадаю, я відповів без особливого добору понять, мовивши, що в позиції кривдника є не інше, як міщанське мадяронство поспіль зі смородом, що тягнеться і ще все озивається від трупів Фенцика, Демка, Бродія. Сочка не здивував. Він лише довів прогниле нутро, ба навіть в зручний для подібного моменту час нутро виявив. При всьому, усе можна б подарувати, коли б той же Василь Сочка не промарнував ту дещицю хисту, що її мав од природи… Таки літератором стати міг…

* * * 

– Я зрозуміла: таки русинство підтримується і заохочується в обкомі… Все іде звідти… – мовила мені Надія Матвіївна Гур’янова-Розумик, як тільки я зайшов до приміщення її роботи…    

Цим сказано немало.

24 травня 1991 р. П’ятниця

22 травня Петровцій з Берегова надіслав «послання» до Скунця і мене з грубими випадами та звинуваченнями. Викладене в листі, а також копії невиголошеного виступу на звітно-виборних зборах у відділенні СПУ в лютому, по-моєму, свідчать про психічну недугу літератора. Просто шкода стає, що людина з вищою освітою, певними можливостями для роботи над словом губить час, енергію, емоції пусто і безплідно.

11 вересня 1991 р. Середа

У понеділок раптом подзвонили з облвиконкому про нараду представників громадських організацій, запросили бути на ній…

На нараді представників виступив з категоричною заявою голова Товариства русинів Василь Сочка. Виступ його був на люті замішаний. Зробив виступаючий заяву про так званий геноцид на Закарпатті в ставленні до місцевого населення – так званих русинів. Звісно, подібна заява – заява екстремістська, люта і наклепницька.

Ага, закарпатці від визвольної осені 1944 року були піддані геноциду. В чому цей геноцид полягав найперше? У тому, що Закарпатська Україна була визволена від іноземного гніту й отримала можливість не тільки провести з’їзд Народних Комітетів у Мукачеві, але й возз’єднатися з рідними братами на Схід від Карпат. Геноцид на Закарпатті – Ужгородський державний університет і тисячі спеціалістів з вищою освітою, загальна середня освіта і середні учбові заклади на Верховині. Геноцид – народний хор, театр, видавництво «Карпати», бібліотеки і перебудовані села – їх нині в порівнянні з тими, які були, не впізнати. Геноцид – медичні заклади і там, де їх раніше не було…

* * *

У п’ятницю, 18 жовтня, я побував з цікавості і встановлення істини в паспортному столі ужгородської міліції. При несамовитому галасі про русинство і «волю» русинів мати паспорти з записом про національність «русин», мені волілося дізнатися, а чи багато в паспортному столі побувало таких, котрі хотіли поміняти паспорт зі зміною національності замість «українець» на «русин». Виявляється, таких громадян не було ані одного. Чого б нинішнім галасуючим русинам не податися до паспортних столів з вимогою поміняти паспорти? Була б бодай причина погаласувати голосніше і предметніше.

У паспортному столі я таки встановив для себе досить цікавий факт. Основний документ на отримання паспорта нинішнім головою сепаратистського товариства русинів розкрив, що Сочка є ніяк не Василем Андрійовичем, а Ласло Андрашовичем. Опуко (а може, онюка) в нотарському уряді Берегова 1922 року записали синка-первістка ніяк не Василем, не Базілом, а Ласло. Належить зазначити, що це скоїлося ніяк не при старій Австро-Угорщині, а при Чехословацькій республіці. Значить, туга за оньоорсаґом таки була великою, не дала панові учителю поіменувати синочка отим руснацьким Василем чи чеським Базілом, а веліла дати ім’я Ласло.

* * *

Відбувся так званий «круглий» (розбратній і колючий!) стіл в обласному товаристві «Знання». Велося на ньому про ситуацію зі статусом Закарпаття в суверенній і незалежній Україні.

Чимало мовилося тут про русинство, про автономію, було у виступах І.Мешка, П.Чучки, В.Ганчина багато доречного і слушного. Загалом же «круглий стіл» викликав огидне враження низькою культурою багатьох виступаючих зі спекулятивністю і необізнаністю. Подивував войовничою малописьменністю поспіль з гоноровитістю Микита Володя. Його русинська затятість набрала характер хворобливий. Вигуки з місць, хіхікання, грубість і наївність ніяк не пасували залу саме того товариства, що зветься лекторським.

 31 жовтня 1991 р.

 Нині відбулася сесія обласної Ради народних депутатів.

 Першим питанням був статус Закарпаття на основі автономії в суверенній Україні.

Великі агітаційні й організаційні сили були кинуті для того, аби сепаратистське злонамірене питання пройшло більшістю голосів. 

 Скоєно чорне діло.

Мудрим, аргументованим був виступ В.В.Шепи. «Будуємо Україну, світлу і незалежну. Для чого будувати при світлому палаці ще й колибу?» – сказано було Шепою.

Треба було чути і бачити, як пожвавішала чинодральна громада, зачувши розкуту волю і подих автономії, як тільки рішення про референдум було схвалене. Вся бюрократична рать мовби воскресла, вознеслася на сьоме небо.

24 листопада 1991 р. Четвер

Вчора відбулася зустріч активу з кандидатом у президенти України Л.М.Кравчуком.

З великої хмари мало дощу. Скільки не шуміли, не галасували всілякі активісти про так звану автономію для «русинів Закарпаття», які сумніви не викликала автономія навіть у Президії Верховної Ради УРСР, незвичайно легко все-все було спущено на гальмах. Замість автономії знайдено замінник «самоврядування». І «автономісти» з пів слова на таке погодилися. Але ж залишається спитати: а хіба хтось заважав закарпатським верховодам самоврядувати? Самоврядували вволю й із достатніми правами. Інше діло,  скільки для подібного вистачало у них державної мудрості та уміння…

 25 березня 1992 р. Середа

Вчора аж двічі (ранком та увечері) по обласному радіо було повідомлено про виникнення нової сепаратистської партії в Закарпатті під проводом відвертого невігласа Зайця. Інтерв’ю з організатором партії – зразок грубої неписьменності з таким враженням, що Заєць невіглаством своїм навіть хизується. Давно не чув подібного неподобства по державних каналах масової інформації. Подібне можливе єдино в час розгулу і карної вседозволеності.

* * *

Талант – воістину велике поняття. Талант являє собою не тільки отой настрій серця і душі, коли твориться мистецтво. Талант – високе розуміння і відчуття міри, благородства того, що твориться. Полиставши дві видані власним коштом книги поезій В.Фединишинця («Перспектива», «Едельвейси»), з гіркотою впевнився: поняття інтелігентності, культури, самокритики, благородства Фединишинцеві зовсім чуже. Поезія його дратує і в разі, коли тут-там засвічуються іскорки невипадковості. Бач – мистецтво слова вимагає шляхетної душі… Тут мало одних потуг реалізуватися мало…

10 липня 1992. П’ятниця

9 липня «Карпатська Україна» (№ 28 (39) опублікувала статтю Петра Мідянки «Проч вас Іштен так побил?..» За точністю узагальнень, мудрістю висновків, глибиною проникнення, широтою інтелекту стаття літератора, що живе нині в Широкому Лузі на Тячівщині, достойно відрекомендувала б іменитого майстра з центрів, навіть столиць. Поет вусатиричній формі переконливо і дошкульно відповів Фединишинцю не тільки на всі його писання всуціль узяті, а піднявся над ним на кілька голів.

Щиро порадіти можна за те, що на моїй рідній Тячівщині живе такий мудрець і талант.

11 липня 1992 р. Субота

Політичний авантюрист Думнич виступив у «Новинах Закарпаття» з дописом про перепис. Йдеться тут про досягнення мети сепаратистського характеру. Амбітні реакційні сили будь-що ставлять собі за мету геть-геть скаламутити воду, спричинитися до розхитаності, збудити невдоволення в так званих «народних масах», а відтак уже й ділити та набивати кишені. На Закарпаття ласо поглядає Будапешт, певно, є чимало і тих, хто в нинішній Чехословаччині готовий був би поживитися на негараздах, що їх нині вистачає в Україні.

Думнич певен, що при переписі більшість в Закарпатті таки заявлять себе русинами. Звісно, традиційне «русин», «русинка» живі, цілком імовірно, що внаслідок самоусвідомлення в українстві може дати деякий бажаний наслідок реакційним політиканам-русинам при загальному переписі на предмет визнання себе в національності. Тим більше, коли реакційне «обчество» кине всі сили на агітацію, розішле гінців і місіонерів по ганебному ділу по селах і містах. У нас нині все можливе…

Наше суспільство хворе. Одне проголошення суверенітету України не може всуціль явитися силою оздоровляючою…

Наш час нині вдатний для правопорушників, злодіїв, наркоманів,  розпусників і , звісно, для корисливих політиканів…

* * *                 

10-ий номер «Подкарпатської Русі» від 27 серпня 1992 року є ще одним свідоцтвом несусвітньої бідності і глупоти – журналістика в Закарпатті подібної мізерії не знала. Редактором номера явився якийсь Петровай. Здається, Петровай не інше як Фединишинець у поєднанні з Туряницею – головою общества русинів. Отакий собі гібрид нахаби і зухвальця з великими претензіями, замішаний на болоті розрухи і розвалу…

24 листопада 1992 р. Вівторок

Вчора у мукачівському міському Будинку культури пройшла обласна науково-практична конференція, присвячена 48-й річниці Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Конференцію започаткувала Народна Рада Закарпатської України на чолі з Ю.Балегою й проводилася у відповідь на сепаратистські спонуки і дії Общества підкарпатських русинів. Саме Общество мало намір провести в Мукачеві багатолюдну акцію для підриву честі і авторитету З’їзду Народних Комітетів з його історичним рішенням про возз’єднання Закарпатської України з Україною радянською. Добре, що цього року місцеві органи влади стали організаторами і провідниками свята . Цим вони прилучилися до благородного діла: пам’яті, вшанування тих, хто в історичний момент явився на висоті, очолив рух за возз’єднання Закарпаття з Україною, а точніше – почув волю, поклик народної великої душі до єднання з братами на Схід від Карпат.

25 листопада 1992 р. Середа

Вчора в мукачівському кінотеатрі після обіду (14 годин) було вшановано 48-му річницю проведення Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Покладання квітів до могил партизанів і визволителів у самому центрі міста, відтак проведення пам’ятного засідання з доповіддю голови адміністрації Д.Дорчинця, концерт самодіяльних артистів і врешті скромний гостинний стіл (чи столи) в ресторані «Зірка». За тими столами при мінеральній воді, склянці червоного вина, бутербродах і тістечках повсідалися колишні делегати з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Були вітання від обласної адміністрації (В.П.Приходько), були виступи (В.П.Русин), привелося сказати слово і мені. В підсумку, важливо, що таки 48-ма річниця Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України була вшанована. Імовірно, ввійде в традицію і постійність річниці відзначати.

На жаль, листопад 1992 оголив чимало з реакційного політиканства. В цілому ряді публікацій на сторінках обласної преси, по радіо. Особливо відзначилися тут Іван Гранчак та Михайло Болдижар. З ними Іван Поп, що не так давно прибув із Москви.

Автори виступів, найперше, піддали сумніву з’їзд Народних Комітетів з його Маніфестом про возз’єднання, твердили, що таки з’їзд в листопаді 1944-го року у Мукачеві всенародним не був.

З віддалі 48-ми років, звісно, можна судити по-різному. Як учасник з’їзду Народних Комітетів в 1944 році знаю одне: був він всенародним, історичним, вирішальним і доленосним. Про доленосність його свідчать усі-всі роки, що минули в Закарпатті від 1944-го визвольного, з розвитком економічним, соціальним, культурним, освітнім і політичним. Ганьба, коли нині готові паплюжити наше минуле після визвольного 1944-го ті, хто визволенню і можливостям, що з ним до нас прийшли, стали людьми, «читати і писати» .

5 березня 1993 р. П’ятниця

Іван Турянин. Професор Ужгородського університету. В університеті здобув спеціальність біолога, закінчивши освіту в 1951 році. Пройшов дорогу від асистента кафедри до доктора наук. Не знаю, яким є його вклад у науку, підготовку молодих спеціалістів, та внесок Турянина у злий міжнаціональний розбрат коївся через розсилання листів на багато адрес, особливо тим, хто в Закарпатті працював, а походженням родовим із Закарпаття не був. Листи Турянин надсилав на багато адрес, розсіваючи злу неприязнь до приїжджих. Професор писав довго і листів розіслав багато. Нарешті професор-пенсіонер попався зі своїм брудним доробком. Нині він знаходиться під слідством і, зрозуміло, буде підданий суду. За віком Турянин немолодий – йому, здається, уже 66 літ. Все ж піддати його ганебному осуду треба.

31 березня 1993 р. Середа

Над довголітньою нашою дружбою і повним душевним взаєморозумінням з Володимиром Микитою в останній час нависла серйозна загроза занепаду.

Холод зі сторони Микити я відчув тоді, коли моя визначеність і позиція за незалежну Україну стала недвозначною. Микита зайшов у політиканський русинізм, взявся піддавати огуді Закарпаття в умовах возз’єднання, готовий був з надривом доводити, що ми на Закарпатті ніякі не українці, а єдино ті русини, що ледве мають щось спільне з українцями. Подібне є не іншим, як свідченням малописьменності. Про брак самоусвідомлення я не говорю, бо коли б воно було, не виникало б сумнівів і в тому, що нині народний художник Володимир Микита є українцем.

Розрив з Микитою я попередив, поставившись вельми уважно до Микити в момент його висування на здобуття премії Т.Г.Шевченка. Написана мною стаття про Микиту, лист Ол.Гончарові були достеменним доказом приязні до художника і тим випадком, коли до уваги було взято основне. А саме: Микита – митець першорядний, достойний. І це є найістотнішим.

5 грудня 1993 р. Неділя

Досить докладно ознайомився з книжкою «Сексуалітет» В.Фединишинця. В чередці на поспіх  виданих книжечок, без будь-якої відповідальності перед словом, «Сексуалітет» є скандальною.

Можна обдурити читача. Можна обдурити необізнаного спонсора, що якісь кошти готовий вділити для видання книги. Можна обдурити навіть самого себе, будучи певним, що все-все написане тобою є бодай талановитим, коли вже не геніальним.

Не можна обдурити Літературу.

13 грудня 1993. Понеділок

У «Новинах Закарпаття» вміщено фейлетон «Гімн будильнику».

Дотепно і дошкульно, з великою літературною вправністю висміяно неподобство, що на нинішньому збіднілому, проте скандальними виданнями щедрому книжковому ринку з’явилися з-під пера Фединишинця у подобі «Сексуалітету».

У фейлетоні многократ більше таланту і літературних вартостей, аніж у всій книжці, що піддана оцінці і може утвердитися тільки в поганій славі.

30 січня 1995 року.. Понеділок

Ласкавий Господь наслав на мене люту покару. Уже в трьох номерах новоявленої рептильки «Карпаторусский вестник» Петровцієм ведеться паплюження письменницької організації, грубе і наскрізь брехливе. Певно, найбільше тут вигорнуто бруду саме на мою голову.

Певен, що Петровцій – людина психічно хвора…

21 лютого 1995 р. Вівторок      

У новоявленій рептилії «Карпаторусский вестник» №№2, 3, 4 від 12, 19 і 26 січня в розлогому поданні Петровцій гулькнув громадищею замішаного на лютій жовчі болота не єдино по мені, але й по Скунцеві. Акція продумана, певно, злими силами запрограмована. Брехливе ганьблення стало безсоромною нормою. В подібних випадках ідуть у суд і домагаються компенсації за образу честі.

У мене є всі моральні і матеріальні підстави домагатися судового розгляду і кари наклепнику. Але чи не було б це для ницого паплюжника честю? Певно, краще не звертати уваги на пасквілі...

Підготував Олександр Гаврош

Підписи до фото:

«Щоденники» Івана Чендея, книга 1.

«Щоденники» Івана Чендея, книга 2.

«Щоденники» Івана Чендея, книга 3

Теги: Чендей, щоденники, русин, русинство

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати