Слово про капітана добротворців

Невтомна й ефективна працьовитість П.М. Сербина відзначена чотирма орденами, медалями держави. Розповідь про "генерального будівничого" подаємо не лише заради пам'яті про заслуженого добротворця, й для напучення нащадкам. Працювати насамперед на державу ,а потім на себе – його кредо.

Практикам знайоме положення, коли в голові ентузіаста зароджується ідея, перспективний задум, робота по його здійсненню просувається, як висловлюються фахівці, зі скрипом. Коли ж за діло беруться двоє, тоді й виникає третя, ота міфічна сила, яка творить чудо. Такою плідною парою виявилось подружжя Сербіних. Галина Володимирівна – відмінник освіти – філолог, поет духовності. Вона півстоліття поспіль надихала свого судженого, булла його порадницею і соратницею. Може не зовсім доречно тут рекламувати її здібності, але мукачівцям припало до душі власне декламування вірша "А жінка в світ приходить для любові" під час концертних виступів.

Петро Михайлович – будівничий, трудоголік, натура творча, цілеспрямована, з тих, у кого всі починання завершуються позитивом.

Скільки зроблено родиною Сербіних за роки трудової спільності сьогодні порівняти ні з ким. Випадковий збіг двох творчих долей? Це не так. В житті не буває випадковостей. В природі все причинено ізакономірно. Петро й Галина познайомилися і зійшлися на грунті природного таланту, безкомпромісної порядності й плідної працелюбності.

Відбуваючи строкову на міноносці "Бодрый", матрос Сербін мріяв не тільки про офіцерський кортик, й про капітанську кокарду. Не судилось. Демобілізувавшись, подався в "господарку".

Починав Петро Михайлович на Мукачівщині з відбудови чи становлення відсталого колгоспу в Макарові. Він був тринадцятим головою. "Тринадцяте число буде для мене роковим, – говорив він. – Витягну господарство з прориву, – добиватимусь більшого; не вдасться – кінець всякій кар'єрі". Та вже з перших кроків роботи в районі переконувались у його компетентності, в особистій шляхетності. Крім глибоких знань економіки, він володів умінням керувати, згуртовувати колектив. В його діях гранична чіткість, сумлінність і принциповість керівника, спеціаліста, справжнього господаря. Він вишукував усі можливості, щоб латати діри в бюджеті, будувати, зміцнювати економіку. Колгоспники придивлялись прискіпливо. Якось підійшов до косарів, які присіли на перекур.

–        Не засиділись, хлопці? Попереду ще поле широке... – запитав, привітавшись

–        А ви самі косити вмієте? – втрутився один із старших. – Знаєте, що то за робота з косою..?

–        Загалом я не косах, але спробувати можна, – відповів голова.

Став першим у шерензі. І не на стінку, на відвал через усе поле без передиху. Виручив гарт воєнного моряка. Хлопці похвалили, вибачились.

Жила на той час сім'я голови в кімнатці при конторі колгоспу. На одну із засідань правління йому запропонували закрити дитячий садок, щоб переселитися до просторої хати.

–        Прийшов додому, похвалився пропозицією, – говорить Галина Володимирівна.

–        Ні в якому разі, заперечила я Петрові. "І я так сказав. Без дитячого садка багато матерів залишиться без діла.

А робочих рук вистачало. Колгосп у Макарові був збитковим. Землі Чорного мочара заболочені. Ні сіна, ні культури. Молочнотоварна ферма – районний ізолятор інфекційної хвороби тварин. Петро усвідомлював, що і рільництво, і тваринництво треба переводити на науково обґрунтовану основу. А хто з спеціалістів піде в занедбане господарство, де й жити ніде? І почав Петро Михайлович тільки йому відомими способами вишукувати кошти, будівельні матеріали. Не боявся ризику. Якось завідуючий відділом господарства Юрій Фозекош запропонував найняти залізничний вагон, завантажити його добірним виноградом і повезти на схід Росії для продажу в роздріб. Петро погодився. І операція вдалася. Ланка Фозекоша мала добрий виторг, і все до копійки здали до колгоспної каси. Вправно трудилися і будівельники. Швидко звели житловий будинок для спеціалістів. Була й кімната для приїжджих. Потім склад для зерна, стан тракторної бригади з майстернею, школа, новий дитячий садок і Будинок культури. Спільними зусиллями району осушили Чорний мочар, зробили там культурне пасовище, високоврожайне поле кормових культур. А на похороненій базі туберкульозних корів створили племінну ферму. Породисті корови давали по тридцять літрів молока денно. На науковій основі закладено племрадгосп м'ясо-молочного напряму. Коштувало все те здоров'я, нервів не тільки йому, – розповідає Галина Володимирівна.

Не було випадку, щоб його плани, рішення чи конкретні  дії ігнорувались колективом, чи не знаходили підтримки, бо спрямовані були на благо села. І здійснювались ті заходи колективно. Звичайно, селяни тоді бідували і окремі сміливці вдавались до крадіжок врожаю. Активісти затримували таких, припроваджували до контори. Але Петро Михайлович не чинив зопалу, не заводив кримінальних справ, совістив несунів, деколи з висвітленням у стінгазеті. Такі дії були ефективнішими від штрафів... А на урочистостях, на зборах хвалив передовиків, преміював достойних. І його поважали. Нас запрошували на сімейні свята.

Гідно оцінивши вміння і старання аграрія Сербина, в 1969 році його обирають головою райвиконкому. Службу почав з вивчення стану справ, з підбору ділових кадрів. Секретар  виконкому Юлії Петах, завідувач оргвідділом Іван Ільницький, Василь Маняк, Віктор Дядченко – люди, які ганьбились віддавати доручення справі менше, ніж їх шеф. До вирішення соціально-економічних завдань, проблеми капітального будівництва його команда підходила комплексно.

Для нарощення виробництва тваринницької продукції було засновано два свинокомплекси: у Великих Лучках на 8 тисяч голів, в Ракошині – на 10 тисяч голів. Ще два механізованих комплекси – на 800 корів у Ракошині й на 1200 корів у Великих Лучках. А в Рівному – комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби на 5 тисяч голів. В Залужжі на кошти господарств району побудовано птахофабрику, яка давала 2500 тонн товарного м'яса й 8 мільйонів яєць на рік. Тут працював і потужний інкубатор. Нарощувалось і виробництво кормів. Передові господарства успішно виборювали рубіж – сто центнерів зерна кукурудзи чи тисячу центнерів силосної маси "качанистої" з гектара. За порадою Сербіна голова кольчинського колгоспу Михайло Ганчев організував спеціальну автомобільну ленку, яка заготовляла й завозила органічні добрива мало не з усього району, і вирощувала рекордні врожаї кукурудзи навіть в урочищах, де селяни й помислу не мали сіяти її там. Тоді Мукачівщина виробляла за рік понад 8 тисяч тонн товарного зерна, стільки ж картоплі, продовольча частина якої зберігалась до нового врожаю, 200 тисяч тонн овочів, до 16 тисяч тонн фруктів, 4,5 тисячі тонн винограду, 10 тисяч тонн м'яса 1 26 тисяч тонн молока, 8 мільйонів яєць, 27 тонн вовни., 1100 тонн тютюну. Показники для нинішніх геалій – фантастика. У Ракошині запрацював комбікормовий, та плодоконсервний заводи, у Великих Лучках – цех по консервуванню овочів. В Страбечеві став до ладу потужний хлібоелеватор для переробки, прийому і зберігання зерна країн СНД. Для повнішої зайнятості людей і для зміцнення економіки в селах створювались цехи по виготовленню промислових товарів.

– Коли дістав завдання організувати бригаду для зведення житла переселенцям з ураженої зони Чорнобильської АЕС, запрошені ним майстри зголосилися добровільно. Три тижні був у відрядженні і з будівельниками, і з адміністрацією в зоні. Двісті наших майстрів заснували в Макарівському районі на Київщині ціле село з школою в центрі.

 – Такай ого, можна сказати, подвижницька діяльність гідно оцінена й державою?

– Знаєте, Петро Михайлович був природним аграрієм, але захоплювався й будівництвом. За роки його головуванняв районі збудовано 32 школи. За це йому було присвоєно звання "Відмінник народної освіти". За розбудову оздоровчих закладів – "Відмінник охорони здоров'я", за ефективні заходи по збереженню й відновленню довкілля в межах області присвоєно звання "Відмінник охорони природи". В його послужному списку кілька медалей, орден "Вітчизняної війни" ІІ ступеня, Богдана Хмельницького, Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани. І він пишається не стільки нагородами, скільки своїм тркдовим доробком.

– Цікаво, за роботу в ураженій зоні Чорнобильської АЕС рахується учасником ліквідації тієї трагедії?

– Навіть довідки про перебування на забрудненій території не запросив. Не в його характері було прибіднятися, вигадувати щось для себе. Такі й діти в нас, сини Володимир, Олександр і дочка Лідія. Нині всі троє при ділі, віддані роботі. Їх поважають в колективі. Горджуся ними, як їх батьком.

Трудова діяльність Петра Михайловича – переконливе свідчення того, як багато може зробити одна людина, яка ставить собі за мету – служити людям. П.М. Сербін все життя прожив по правді, за правду боровся, працював до останнього подиху. Його життя по праву належало людям, бо й сам він, здавалось, був зітканий з доброти і любові до людей.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати