Став цілителем у отчому краї

Друзі-хлопці марили технікою, вважаючи чоловічою справою уміти розбиратися у технічних новинках та вдсокналювати їх. Ярослав не хотів зізнаватися їм, що з дитиства мріє освоїти іншу силу, на його погляд, куди важливішу і складнішу. Адже хто може зрівнятися з могутністю того, хто здатен поставити на ноги недужого і слабкого, спроможний подолати нестерпний біль? Лікарі і насправді здавалися тоді йому всесильними, хоча пізніше не раз з гіркотою кепкуватиме з цього переконання...

Хтозна, чи то велике щастя, а чи тягар: мати професію і за покликання, і за захоплення водночас?   Бо для нього у житті склалося усе саме так. Навіть друга половина виявалася з рідного факультету, і романтика побачень не раз "приземлювалася" дискусіями на медичну тематику. Та  це аж ніяк на позначалося на глибині почуттів Ярослава та Олесі, навпаки – робило їх стійкішими і ближчими, перетворюючи у найдорожчу звичку, якій не зраджує час. І нині вони звикли ділитися усіма справами та проблемами, які легше вирішуються, коли хтось підтримає чи дасть пораду – щиру, мудру, фахову.
 
А як радів Ярослав Андрійович,  коли зрозумів, що дружина підтримує його прагнення стати лікарем саме у своєму селі, для найрідніших і найближчих людей.  Після закінчення університету його чекала початкуюча праткика у Лютій. Село величезне, контигент пацієнтів – широкий, поле для застосування знань – просторе. Він взявся за лікарську практику зацікавлено, енергійно, не шкодуючи на часу, на затрачених зусиль. Це скоро зрозуміли жителі села, котрі стали довіряти молодому фахівцеві, переконуючись у правильності посталвених ним діагнозів, ефективності призначеного лікування. Через три роки йому зроблять заманливу пропозицію – стати керівником поліклінічного відділення райлікарні. Погодиться, але не через кар’єрний розрахунок, а через можливість наблизити здійснення не зниклого бажання бути лікарем односельчан. Всього два роки – і нагода трапилася. Свого шансу Ярослав Андрійович не упустив.
 
Дружина Олеся Андріївна залишалася працювати лікарем-ординатором дитячого вдіділення райлікарні. Що ж, для педіатра – варінат найоптимальніший, тим паче, що доїжджати  у райцентр з Кострини – не так уже й накладно, а транспортне сполучення досить  надійне. Звичайно,  коли потрібна термінова педіатрична допомога у селі, стає чоловікові першим порадником і колегою. Така співпраця влаштовує обидвох, даруючи не одну спільно здобуту перемогу над недугами малюків.
 
Завоювання довіри односельчан далося  молодому лікареві без особливих труднощів, після практики у районній поліклініці це й закономірно. Але вимоги до земляка виявилися значно жортскішими, аніж до доїжджаючих медиків: ні тобі дня і ночі, ні тобі – це моя чи не моя спеціалізація. Ти – лікар, отже маєш дати раду кожному, хто звертається зі скаргами на самопочуття. Спробуй – відмовся, кожен при нагоді дорікне "вагомим" фактом. Та ще й не так собі, а на правах земляцтва чи свояцтва.

Видно, атмосфера у родині Повханичів настільки перейнята духом медицини (причому, у доброзичливому сенсі), що донечки Олеся та Марійка також не мислили себе поза нею. Обидві - нині уже інтерни медфаку УжНУ. Старша освоює анестезіологію, а менша, як тато, сімейним лікерем стане невдовзі. Отже, укомплектовано родинний лікарський колектив, де можна і професійні дебати влаштовувати, і консультаціями компетентними поділитися. І нікому не нудно, і ніхто не нарікає на неувагу до його заняття!
  
Але у цій атмосфері не завжди безхмарно, не завжди за визначеним прогнозом, бо у лікарському фахові такого не дочекатися – хвороби інколи не піддаються  найпереконливішим аргументам, наймобілізованішим зусиллям. А тому гірке відчуття безсилля нерідко крає сумління, забирає сон, примушує укотре звіряти правильність обраної тактики подолання недуги...

Дуже зрадів, коли почалося  поверення до засад сімейної медицини. На практиці у сільській місцевості вони діяли завжди, бо тут лікар миммовлоі мусить бути фахівцем широкого профілю. Але ця обставина не зважалася при формуванні матеріальної бази, придбанні обладнання, курсовій перепідготовці  фахівців. Хоч-не-хоч, а виробляєш інтуїцію, вчишся встановлювати діагноз без попередніх досліджень. Постарався почерпнути усе можливе від трирічної співпраці великоберезнянських медиків і їх колег із Корваліса (США) у рамках гуманітарної підтримки ВООЗ, яка і стосувалася впровадження  первинної медико-санітарної допомоги у закладах охрони здоров’я гірського району.

Тоді й визрів план за будь-яку ціну реалізувати ще одну свою мрію стосовно медичного обслуговування земляків. Йшлося про саму будівлю Костринської амбулаторії, споруджену ще у позаминулому столітті. Яким би змістом не наповнити таку обшарпану і нецільово споруджену споруду,  суттєво поліпшити умов роботи охоронців здоров’я майже неможливо. Тому енергійно і притаманним йому заповзяттям узявся  організовувати капітальний ремонт приміщення. У сільській раді, хоча  й з розумінням ставляться до усіх потреб сільських медиків, проте не могли виділити таку велику суму коштів, яка вимагалася для справи. Щоправда, голова Іван Сегеда також допомагав оббивати пороги владних структур, установ, навіть політичних організацій, які могли стати потенційними спонсорами. Таки вдалося у обласному бюджеті домогтися  окремого рядка на суму 290 тисяч гривень для реконструкції закладу.
 
І ось у січні цього року було завершено кількарічні зусилля з  реконструкції Костринської амбулаторії загальної практики сміейної медицини. Здавалося, у селі виросла нова будівля, аблаштована згідно  європейських стандартів. І не лише зовні, але й усередині вдалося цілком змінити розміщення кімнат, наповнивши бажаним змістом. Лікарі, а працює разом з Ярославом Повханичем ветеран охорони здоров’я Неоніла Шабашна, мають окремі кабінети, палата одноденного стаціонару надає спеціалізовану допомогу 3 хворим, лабораторія та інші кімнати також відповідають  своєму призначенню. Світло, затишно і комфортно тепер у капітально оновленій споруді.
 
Пішли назустріч наполегливості Ярослава Повханича і керівництва вищестоящих медичних установ, забезпечивши очолюваний ним заклад комплектом обладнання  для АЗПСМ №2. Отже, до послуг працівників амбулаторії тепер електрокардіограф, бінокулярний мікроскоп, центрифуга, інше спеціалізоване приладдя. У всіх кабінетах – протічна гаряча і холодна вода, нові меблі та інші зручності. Щоправда, опалення залишилося пічним, але сподівається на виконання обіцянки щодо вирішення і цієї проблеми. Сьогодні ж сушить голову над нюансами благоустрою подвір’я амбулаторії, яке за час ремонтів не вдавалося ні озеленити, ні впорядкувати належним чином.
 
Помиляється, хто вважає, що бути  сільським лікарем менш відповідально, мовляв, усі складні пацієнти переадресовуються районним фахівцям.  Але ж попередній діагноз встановлювати необхідно, надаючи водночас і екстрену допомогу, якщо цього вимагає стан хворого. Тому Ярослав Андрійович впевнений, що у сільській місцевості фахове вдосконалення диктується самими обставинами, тут курсова перепідготовка відбувається чи не щодня. Особливо, коли йдеться про таку немалу дільницю як Костринська, що обслуговує ще й жителів Костринської Розтоки, Домашина, Солі, Стричави та Княгині.
 
- Добре, що маємо новий автомобіль завдяки сприянню Партії Регіонів,  бо можемо оперативно реагувати на виклики з сусідніх гірських сіл. Адже тут і приватних автомобілів не так багато, щоб доставити  важкохворих  до медичного закладу. На жаль, така необхідність виникає часто, - Ярослав Андрійович від господарських роздумів повертається  до звичніших медичних.
 
Доводиться завідуючому амбулаторії суміщати  обов’язки провідного фахівця та керівника, хоча й невеликого, колективу. Адже робота усього персоналу повинна відповідати вимогам, які ставляться сьогоднішніми пацієнтами, і нерідко успішіність лікування залежить від професійності тих, хто виконує лікарські призначення. А тому Ярослав Андрійович не приховує задоволення від того, що очолює колектив однодумців, які однаково відповідально ставляться до роботи, розуміють важливість своєї місії рятівників людського життя і здоров’я. Високо цінує він професіоналізм колеги Елеонори Шабашної, старшої медсестри Любові Бельо, акушерки Галини Комар, досвідченої сестрички   Василини Туліпан, що обслуговує і апетечний пункт, та інших, які з пів-слова сприймають його вказівки та прохання, нерідко дають варті уваги поради і підказки. Впевнений, що атмосфера у медичному закладі неодмінно впливає на стан хворих, на їх довіру...

Костринчани звикли, що до цього будинку простують "гості", незважаючи на пору доби. Тут живе сільський лікар. Тут ніколи не зачинені двері для вдівідувачів, звідси не спровадять за поріг без допомоги,  не дорікнуть за  надокучливість.  Нехай щаслива зоря сходить над ним щоднини!

   
Ганна Герич

Теги: лікар, амбулаторія, медицина

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати