Микола Палко: "Надмарафонські пробіги навчили мене йти і долати"

У часи ж незалежницькі, непрості у розбудові молодої держави, роки пошуків і невдач, економічних негараздів, період самоутвердження себе, як нації, не до фізкультурних пріоритетів було.
Життя ж не стояло на місці.

Реалії буденності виводили на спортивні арени, поля та майданчики нові особистості. Не менш яскраві й куди амбітніші за своїх попередників.

Та щоб рухатися вперед, все ж варто по-доброму оглянутися і назад. Бо тільки так, у позитивному сприйнятті вчорашнього можна на щось покладати надії у сьогоденні й майбутньому.
Чомусь захотілося вчорашнього. Сів у потяг і зійшов на зупинці у Солі. Манила зустріч з Миколою Палком.

...Біля порогу охайного обійстя привітно зустріла донька Миколи Миколайовича Наталія.

- Батько давно чекає на зустріч.

До столу, за котрим мали провести недільну розмову-сповідь ветерана, що стояв біля початків спринтерського руху на Закарпатті, геть посивілого співрозмовника припровадила дружина, найперший друг і порадник Зоя Іванівна.

- Після інсульту та важкої травми стегна і ноги, операції, Миколі складно рухатися самому, - каже вона.

Вже з перших хвилин зустрічі переконався, що Микола Миколайович – запальний, енергійний, щирий і відвертий суб'єкт зацікавленого діалогу, людина, котрій вік, життєві незручності та хворі ніяка не завада. Вчувалося, він людина вольова, здатна боротися і перемагати. Всюди й завжди...

- Найперше, Миколо Миколайовичу, про просте: звідки і чому саме марафон, великі дистанції.  Та ще й у гірській Солі?

- Знаєте, я схильний стверджувати, що юні мешканці гірських населених пунктів найреальніше готові до  спринтерських видів легкої атлетики. І за моєї юності, не рідкість ще і нині на нашій Верховині, школярі полюбляють ходити в ліс, збирати гриби і інші дари природи, милуватися полонинами й горами, пішки подорожувати. Що ж до себе й моїх однолітків.

У 1946 році разом з товаришем – односельцем, нині покійним, Михайлом Кевпаничем пішли у п'ятий клас Костринської семирічки. До школи, звісно, добиралися пішки. Інколи й бігли, бо спізнювалися на перший урок. Так починався мій надмарафон...

Він на мить задумується. А потім дещо усміхнено продовжує.
- По закінченні семирічки разом з Михайлом продовжили шкільні науки у Великому Березному. Став серйозніше ставитися до легкої атлетики.  У 1947 році на районній спартакіаді вперше переміг на 400-метровій дистанції, другим був на тисячометрівці після десятикласника з райцентру Василя Герзанича. А у 1950-му взяв участь в обласній спортивній олімпіаді школярів. Запам'яталися змагальні перегони у Мукачеві. Довелося долати вісімсотметрівку. У заліку брали участь дванадцять школярів з різних куточків Закарпаття. На стартову дистанцію я вийшов босим. На шиповки не було коштів. І переміг. А у другому забігові на цю ж дистанцію кращим виявився представник з Ужгорода. Йому і належало захищати честь шкільного Закарпаття на республіканській спартакіаді в Києві. Я ж програв якихось сотих секунди.

Та справжня істина розкрилася пізніше, коли вже був членом збірної області з легкої атлетики. Один із суддів, не втримавшись, таки признався, що виграв все ж я – дві секунди. А вони вирішили, що у Києві представляти Закарпаття має ужгородець, а не юнак із Солі. Та ще й без правої руки...

- Кількома штрихами, якщо не важко, про трагічний випадок, що стався з вами в дитячі роки.

- Виною у всьому стала страшна, людиновбивча війна. Відомо, що у 1941-43 роках у Солі фашисти та їх сателіти – угорці будували оборонні споруди – так звану лінію Арпада. Як прийшли радянські з'єднання, швидко повтікали в усібіч, полишивши і зброю, і боєприпаси, і бункери та дзоти. Лише лінивий не волів всім цим безхозним скористатися. Щоправда, зброю міліція та енкаведисти забрали від населення силоміць. А ми, 12-13-ти річні хлопчаки, стали нишпорити побіля підірваних залізничних мостів, в кущах у пошуках вибухових пристроїв. Дізналися, що дорослі соляни ними рибу глушать...

Микола Миколайович затих, у зимове вікно кинувши поглядом. Важко, напевне, давався отой сумний, доленосний спомин. Отож переповім його сам.

Було це 13 квітня 1945 року. Разом з хлопцями у при залізничних кущах знайшли порозбивані ящики із чимось схожим на боєзаряди. Бачили: саме цим сільські парубки кантузять в Ужі кленів та мерен.

Малий Микола і собі прилаштував заряд, став на зруйнований міст, чиркнув сірником і як той запалав, торкнувся бікфордового шнура. Вкинути у синяву річки, де виблискували рибини, якими так любив смакувати, не встиг. Пролунав вибух. А потім почувся дитячий плач...

Переляканого й знекровленого Миколу вуйко пішки ледве доставив аж до Малого Березного. Саме тут і закінчувався маршрут пасажирського потягу – мости і залізнична колія були геть понівечені відступаючими фашистами. А ремонтні роботи йшли надто повільно. Час був повоєнний, важкий.
В Ужгород хлопця доставили запізно, рани були надто серйозні, почалися запальні процеси. Руку Миколі врятувати не вдалося.

-У цьому ж році, - знову починає розповідь Микола Миколайович, - зі мною стався ще один, мало не трагічний випадок. Повертався з Ужгорода поїздом додому у першому вагоні. Остання зупинка була у Великому Березному, бо Забрідський міст ще лише ремонтували.

Наш потяг мав маневрово проїхати переїзд до Дубок і повернутися на станцію. Та з вини чергових і машиніста, котрі з невідомих причин не порозумілися, поїзд прогуркотів у бік Заброді. Коли поводирі паровоза побачили перед собою обриси розбомбленого авіацією моста, гальмувати було вже запізно. Паровоз впав у річку і зірвався. Наш перший вагон завис над Ужем. На щастя, ніхто не постраждав. Щоправда, винних у цій аварії так і не знайшли. Кажуть, повтікали від покарань у сусідню країну...

А веду мову про подібні злощасні випадки тому, що вони супроводжували мене мало не впродовж усього життя. Рятували спокійний, розсудливий характер, воля і бажання не ставати заручником обставин, а чинити достойний супротив, вірити у себе і власні перемоги.

- Спогади дитинства дійсно дорогі і щемні, та повернімося до ваших спортивних удач, Миколо Миколайовичу.  Вони бо не менш зворушливі й інтригуючі.

- По закінченні середньої школи заочно у 1963 році здобув професію вчителя історії в Ужгородському державному університеті. Навчався, а водночас працював у Солянській семирічці і піонервожатим, і вчителем фізкультури. Радів, що мої вихованці з легкої атлетики посідали часто призові місця на районних олімпіадах. Та й сам тренуванням бігу на далекі дистанції віддавав увесь свій вільний час. Горджуся тим, що і не без моїх зусиль вирушив у великий спорт мій учень Василь Кевпанич, по праву ставши виступати за збірну Закарпаття з легкої атлетики на дистанціях 200 і 400 метрів.

1967 рік став для мене, як спортсмена-надмарафонця знаковим, остаточно переконав, що спорт, легка атлетика віднині дійсно є сутністю життя. Без цього уже не зможу повноцінно існувати.
Восени відомий на той час угорський бігун Дьордь Шірілла здійснював широко рекламований пробіг Будапешт-Москва, присвячений 50-річчю Великого Жовтня, через Закарпаття. Коли той пробігав нашим селом, вдалося з ним порозмовляти. Я на угорській мові розуміюся добре. Угорець, на щастя, мав нічліг у Костринській школі.

Ми з Василем Кевпаничем і супроводжували Дьордя до Кострин, Ставного. Увечері мали вдосталь часу на розмови. Захопив нас своєю фанатичною любов'ю до бігу угорський спринтер. На ранок я повернувся до школи, а Василь Кевпанич не покидав Дьордя Шірілла аж до Турки Львівської області.

Вже потім знаний угорець видав книгу спогадів про свій історичний пробіг, в котрій і про нас згадує добрим, вдячним словом...

- Ваш, Миколо Миколайовичу, найпам'ятніший пробіг. Їх було чи-мало.

- Дійсно, я здійснив чимало надмарафонських пробігів, та найвагомішими для себе вважаю дев'ять, що присвячувалися пам'ятним датам для Закарпаття, України та тодішнього СРСР: Ясіня-Ужгород усіма районами області (650 км, 1969 р.), Ужгород-Мінськ (950 км, 1974 р.), Ужгород-Мінськ-Ленінград (1800 км, 1977 р.), Ужгород-Київ-Москва (1680 км, 1979 р.), Харків-Полтава-Дніпропетро-вськ-Черкаси-Біла Церква-Чорнобиль-Прип'ять (1200 км, 1985р.), Ясіня-Ужгород-Дукля-Кошіце (550 км, 1999р.) ...

Першим серйозним і відповідальним випробуванням був пробіг Ясіня-Ужгород на честь 25-річчя Визволення України і Закарпаття від фашистської Німеччини. Мета цієї акції партійних та комсомольських органів зрозуміла – пропагандистська. Учасниками забігу нас було троє: я, два свалявців – Юрій Немеш та Іван Скрипич. Приємними були зустрічі у кожному районі. Та найзворушливіше вітали у Великому Березному. З імпровізованої сцени зі словами подяки звернулися до нас та присутніх краян земляк, партизан-доброволець генерал Михайло Лялько та перший секретар райкому партії Микола Роман.

Та за кілька днів перед цим отримав запрошення до райкому партії. Першого, звісно, не було. Партійні функціонери поклали на стіл переді мною чистий аркуш паперу і наказали писати заяву на вступ в ряди КПРС. Що мав робити...

Не менш цікавим, виповненим пригод був мій надмарафонський пробіг Ужгород- Ленінград, присвячений 60-річчю Великого Жовтня. Його я здійснював у парі з працівником УжДУ Олександром Чмілем. При перетині Західного Бугу мене збив легковик. Довелося лікарям латати ліву руку, плече, ногу. П'ять днів відлежувався. А відтак – знову у дорогу. Наш бо пробіг був на контролі у Москві. А це серйозно.

Як нині бачиться інтернаціональний надмарафон, що завершився у Кошіце з нагоди 45-річчя визволення Закарпаття і Східно-Словацького краю ЧССР. У забігу брали участь  вісім спортсменів він нас і вісім – від чехословаків. Зі мною здійснювали цю акцію Іван Сегеда з Княгині, мукачівці Федор Шарафулін та Іван Копалович, Юрій Долинич із Перечина, Петро Липкань з Великого Березного, котрий згодом очолив райвиконком.

Не забуто і пробіг на честь 50-річчя районної газети "Карпатська зірка": символічне перо, виготовлене  з дерева місцевим художником-інкрустатором і подароване Миколою Палком, досі, як реліквія, зберігається в редакції.

- Ваше спортивне жи-ття було украй виповне-не поїздками, змаганнями, переїздами. Весь час, як мовиться, на колесах.  А як же сім'я, родина?

- Бог подарував мені вірну дружину Зою, яка за направленням вузу приїхала до Солі викладати біологію і хімію із Житомирщини. Горджуся доньками: старша Аврора – викладач медичного коледжу у Дубно, молодша Наталія працює бухгалтером у страховій компанії "Оранта". Маю трьох онуків і внучку. Старший син Аврори закінчив Київський торгово-економічний університет із червоним дипломом, трудиться в одному із банків Києва. У цьому ж університеті навчається і внучка Оленка. Ще один внук Сергій – студент відділення фізичної культури і спорту УжНУ.

Та що радий найбільше: у всій моїй родині спорт – у великій пошані. Це щось святе. І, гадаю, від мене...

...Першого лютого Микола Палко разом з родиною та друзями відсвяткував свої сімдесят вісім. Були і тости, і побажання, гарно сказані слова. Сприймав усе це, як належне. А про себе думав, пришіптуючи:

- Забути б про інсульти болячки усякі. Встати б з ліжка і побігти. Як тоді, у молодості. Як усе життя...

Юрій Кичак, "КЗ"

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати