Учасники зібралися біля обласного музею народної архітектури та побуту, звідти рушили до площі Театральної. Біля греко-католицького собору виступив Закарпатський академічний народний хор.
На "Марш вишиванок" Дмитро Гричак приїхав з Рахівщини. Каже, одягнув сорочку, яку вишивала бабуся.
"У мене бабуся обожнює вишивати на ткацькому верстаті, — розповів чоловік. — Це ремесло вона отримала від моєї прабабусі. Це вишивка Рахівського району, де мешкають гуцули. В нас найбільш популярна вишивка з стилізованим геометричним орнаментом. Ця сорочка дуже важлива для нашої родини, адже бабуся її передала моєму батькові, а він мені. Ми це носимо з покоління в покоління".
Сорочку бісером власноруч вишила Ірина Савченко. Каже: це зайняло в неї близько півроку.
"Обрала такий колір, тому що – фіолетовий означає мудрість і зрілість, тим більше квіти, вони дуже ніжні. А сама вишиванка, це наші традиції, наше коріння, тому я з задоволенням щороку в день вишиванки і в будь-яке свято одягаю вишивану сорочку", — розповіла Ірина.
Вишиванку ужгородці Наталії Кузьмінській подарувала мама. Наталія розповіла: візерунок — червоний мак та чорний орнамент — традиційний для чернігівсько-полтавського регіону.
"Марш вишиванок" в Ужгороді проводять близько 15 років, каже директор обласного департаменту культури Євген Тищук. Торік не проводили через карантин. Нині, каже, захід відбувається не всередині приміщення, а на свіжому повітрі.
"Це дозволено при жовтій зоні. Ми дізнавалися, що вимоги не порушуємо і тому наше свято відбувається. Ця акція відбувається у рамках культурного марафону, присвяченому 30-річчю Незалежності України. Він називається "Не забуваючи про минуле – погляд у майбутнє", тому ми з минулого у сучасний Ужгород спускаємося", — сказав Євген Тищук.
Після "Маршу вишиванок" на Театральній площі організували дефіле у вишиванках різних районів, які зберігають в ужгородському скансені.