Микола Мушинка. Відповідь на статтю Івана Бандурича, голови Русинської оброди в Бардієві

Відповідь на статтю Івана Бандурича, голови Русинської оброди

в Бардієві

Вже багато разів Іван Бандурич в різних засобах масової інформації обвинувачував мене в злочинах, яких я не допускався. В кожному „обвинуваченні” одне і те саме: Мушинка – головний українізатор русинів... він і в сучасності пропагує комуністичну ідеологію..., порушує конституцію Словаччини і його треба судити... фальсифікує історію... заперечує русинам право на їх самостійний розвиток... українізує їх фольклор... звання й титули здобув не за науку (в науці він не розбирається), а за вірне служіння Україні... т.д. і т. п. Образ на мою честь, спрямованих на моральну дискредитацію мене в очах громадськості є стільки, що я би міг подати на нього скаргу в суд. Та досі я цією можливістю не скористався. Та його стаття „Неомылный пан Миколай Мушінка” (Info-Русин, 2011, ч. 21-22, с. 8-9), написана у формі відкритого листа до мене, містить стільки до неба вопіючої брехні, що я, користаючись законним правом на відповідь, вирішив реагувати на неї. Не тому, аби виправдати себе, а тому, щоб довести облудність тверджень Івана Бандурича. Нехай читачі самі розсудять, на чиєму боці правда [1].

1. У листі ви, пане Бандуричу, переконуєте читачів,

що М. Мушинка є „великим  догматиком”, „який перед 30-40 роками (тобто в 1970-1980 роках!) „коли іщі не быв академіком, написав дакотры несмыселны роботы”, в яких „русиньскы співанкы поукраїнізовав”, виконуючи „команду од политичной організації Культурного союзу українскых трудящих”. На іншому місці ви мені дорікаєте: „Мали сьте в КСУТі вшыткы силы, мали вы вшыткых тайомників ОВ КСС і предсідателів ОНВ в руках, а і так вы протів волі людей ничого не змогли”. Як би того не було досить, ви додаєте: „По розпущіні КСУТ-у пан М. Мушінка ... уж не чув ся Украінцьом, але особов, котра... выдавать ся за наймудрішого”.

Відповідь: Від 1971-го по 1990 рік (30-40 років тому) мене було

офіційно виключено із КСУТ-у як політично ненадійну особу, то як же я міг виконувати „команду КСУТ-у і українізувати русинів?” В той час мені було суворо заборонено друкуватися. То де я публікував ті „несмыселны роботы”? Від шкільних років я вважаю себе українцем і ніколи не перестав ним почувати себе. Я записав тисячі „русинських” народних пісень, а сотні їх опублікував із точним збереженням народної мови. Наведіть хоча би одну конкретну пісню, яку я „поукраїнізував”.

2. Ви пишете: „Мушінка скоро ніч не публікує о Українцях, але мішать ся до народности русиньской, котру не вызнавать, і на конець, котрій лем шкодить”.

Відповідь: Про „українців” я написав десятки книжок і сотні наукових статей. Не моя вина, що Ви, пане Бандуричу, не читали жодної з них.

3. „Мушінка уж ани сам не знать, якый його корінь... Недавно в

Бардійовскых новостях висловився, же походить з польського села Мушінка... Вызерать то так, же сам не знате, котры суть вашы коріні, і де суть, так само не знате, яку мате народность”.

Відповідь: Село Мушинка, засноване в ХV столітті, безпосередньо

сусідує з моїм рідним Куровом. Воно ніколи не було польським селом, як твердите ви. В 1939 році в ньому жило 760 людей, з яких 750 зголосилося до української національності (!) і лише десять – до польської (Кубійович В.: Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939. – Wiesbaden 1983. – С. 540) . І лише з-за української національності частину мушинчан польські органи депортували до Радянського Союзу в 1945-46 роках, а тих, які залишилися дома – в 1947 році, в рамках акції „Вісла” вивезли в Західну Польщу. Отже, мій далекий предок був чистокровним русином-лемком, а я, його потомок, гордо голошуся до української національності, бо русини і українці – одна національність.

4. Ви твердите, що українцями в Словаччині можуть бути лише ті,

які мають коріння в Україні.

Відповідь: Але в 2001 році до української національності

зголосилося: 243 жителі в Орябині, 112 – в Ублі, 93 – в Шариському Чорному, 81 – в Стащині, 74 – в у Пихнях, 70 – в Хмельовій, а в меншій кількості майже в кожному „русинському” селі. Та й у Вашому рідному селі Стріговці в 1991 р. українську національність навело дев’ять людей (русинську – 6, а словацьку – 172 людей). Якщо ви твердите, що всі вони мали корені в Україні, то я з вами повністю погоджуюся, бо всі ми маємо корені в нинішній Україні. Наші далекі предки не впали з неба, а прибули зі сходу, з Руської землі, яка нині називається Україною. І вся  культура наших предків століттями була спрямована на Русь (Київську, Галицьку та інші). Цю істину ви як історик (за якого видаєте себе), мали б знати.

5. Ви твердите: „Назву Русин-Українець україньскы науковці до 1990 р. не ужывали і не є правда же на Україні она нормалні ужывалася”.

Відповідь: Тут ви поставили собі свідоцтво абсолютного неука. Я вам можу навести тисячі прикладів вживання цього подвійного етноніму і  відведеного від нього прикметника „русько-український” (частіше в зворотній формі: „українці-русини”, „українсько-руський”). До речі, найбільший український історик Михайло Грушевський назвав свою десятитомну працю „Історія України-Русі”, а найвизначніший український письменник після Т. Шевченка Іван Франко написав „Нарис історії українсько-руської літератури”.

6. Ви категорично твердите: „Русин не є Українець”.

Відповідь: Але ж той же І. Франко багато разів заявляв: „Я є русин!”. А сам Шевченко ніколи не назвав себе українцем, бо уряд Росії, в якій він жив, не визнавав ні русинів, ні українців окремою нацією, а лише членами „великого російського народу”. Той же Тарас Шевченко в 1861 році видав у Петербурзі підручник української мови під назвою „Буквар южнорусский”. То що ж, Шевченко не був українцем? Та навіть сучасний найвизначніший поет України Дмитро Павличко (колишній Посол України в Словаччині) багато разів заявляв: „Мої діди-прадіди були русинами, отже і я є русином”.

7. Ви пишете: „Назвати його [О. Духновича – М.М.] Українцьом є высміхом епохы нученой українізації”.

Відповідь: Основоположниками української літератури в Західній Україні вважають „Руську Трійцю”: Шашкевича, Вагилевича та Головацького, які першими почали писати народною, тобто українською мовою і були твердими русинами. А все ж таки цілий світ вважає „Руську Трійцю” українськими письменниками, а їх „Русалку Дністрову” – першою книжкою новітньої української літератури. Духнович, Павлович, Кралицький, Митрак та інші закарпатські письменники йшли слідами „Руської Трійці”. Та чому б і їх не залучити до української літератури? Якщо керуватися Вашою логікою, та і Шафарика не можна залучити до словацької літератури, бо він писав по-чеськи. Так як словаки гордяться своїм Шафариком, і ми русини-українці Словаччини гордимося своїм Духновичем. До речі,  Анатолія Кралицького, на відміну від Духновича, ви вважаєте зрадником русинства, тобто „Українцьом тілом і духом”. На адресу його „выроку”, що у Вишніх Чабинах, де він народився, живуть „чесны люде рускы-українци” пишете: „Вырок Кралицького не є поглядом людей, є лем його самого. Люди таку назву не прийняли і не вызнали”. Але ж за 150 років цей „вырок” Кралицького крім вас ніхто не заперечив!

8. Ви твердите що дві російські гімназії (пряшівська і гуменська) від 1945 року по 1953 рік „выпустили стовкы і стовкы абсольвентів Русинів, з котрых скоро 90 % скінчило высокы школы”, тоді як матуранти п’ятьох українських гімназій (пізніше – одинадцятирічок) і українських класів шістьох промислових технічних шкіл мали величезні проблеми при здобуванні вищої освіти. В дійсності із українських середніх шкіл, які і справді тривали дуже коротко  (12-13 років) закінчило вищі учбові заклади в п’ять разів більше студентів ніж з двох російських гімназій. Це можна довести статистикою.

9. Ви пишете, що книжки Ваната, Бачі, Штеця, Мушинки, Мацинського, Мольнара, Неврлого, Данилака, Баботової  ніхто не читав і не читає, бо вони писані незрозумілою людям українською мовою. Та всі ці автори перекладалися чужими мовами, а статті про них з позитивною оцінкою знаходяться в енциклопедіях та довідниках Словаччини, України та інших країн. Біографічні статті буквально про кожного з вами названих письменників та науковців є навіть в „Енциклопедії історії та культури карпатських русинів” Павла Маґочія та Івана Попа (Ужгород, 2010). Вони,  на відміну від вас, вважають цих людей, визначними представниками історії і культури карпатських русинів.

10. Оцінюючи моє вимушене п’ятирічне перебування в Курові та Кружльові (1972-76) на посаді пастуха корів у сільськогосподарській артілі,  ви пишете: „Вы пасли коровы за грошы.... Мы, діти з русиньскых сел так само пасли коровы... і не діставли місячні платы, і вы по Кружлівскім хотарі мали ліпшы условія, як мы, русиньскы діти на селах”.

Відповідь: Тут ви змішали горох з капустою. Дитину, яка пасла дві-три корови порівняли з кандидатом наук і доктором філософії, якого ваша комуністична влада змусила пасти 150-200 дружстевних ялівок, жити в пастушій колибі далеко від людей, без вихідних. І ще завидите мені зарплату, яку я за свою роботу одержував. Лише тепер я зрозумів чому Окружний комітет Комуністичної партії в Бардієві (якого ви в той час були „номенклатурным кадром” і навіть лектором вечірнього університету марксизму-ленінізму) після п’ятьох років заборонив мені пасти артільну худобу і змусив „перекваліфікуватися” на курича та дальших п’ятнадцять років (до червня 1990 року) працювати за далеко нижчу місячну платню.

11. Ви пишете, що я брешу, коли тверджу, що моя мама і наші сусідки не розуміли мову творів Некрасова, Пушкіна, які я їм читав, але плакали, коли я їм читав балади Шевченка. „То є кламство, неправда і підцінюєте выспелість своїх власных людей з русиньского села Курів”. По вашому, російська мова, кожному курівчанові є зрозумілою, а українська – ні.

Відповідь: Пане Бандуричу! Прочитайте своїм землякам в Стріговці „Медного всадника” або „Євгенія Онєґіна” Пушкіна, а потім „Катерину” або „Тополю” Шевченка, і після того робіть висновок, яка мова буде їм більш зрозуміла!

12. Та ви під сумнів ставите і мою працю на ниві народної художньої самодіяльності, наприклад співпрацю з фольклорним колективом мого рідного села. „Думате, же вас люди хвалять”? – ставить риторичне запитання і продовжуєте: – „Чом русиньскы співанкы привласнюєте Українцям?”.

Відповідь: З фольклорним колективом Курова я співпрацюю вже сорок років. Я є автором майже всіх сценаріїв його програм, з якими вони здобували і здобувають успіхи не лише дома, але й за кордоном. І сам я, на відміну від вас,  не ганьблюся одягти дідову чугу та няньові холошні і виступати з ними на сцені. Про те чи мене люди хвалять або ні, свідчить факт, що сільська рада села одноголосно обрала мене почесним громадянином Курова. Ви чимось таким похвалитися не можете, бо ваші земляки вас анітрохи не поважають. Не мають за що.

13. Критикуючи мої праці ви нарешті дійшли висновку, що суперечить вашому твердженню в пункті 4: „Вызнавам і я, же Русины на Словеньску і тоты Русины Словеньска, котры змінили собі русиньску народность на україньску по 1950 р. суть єдна народность”.

Відповідь: Ну і слава Богу, що ви нарешті „прозріли” і твердите те саме, що і я. Таж про яких русинів-українців я пишу в своїх працях, які ви так критикуєте? Словаччину і я вважаю своєю батьківщиною, бо на її території народилися мої діди-прадіди, а тут „узрів світ” і я. Та це не перешкоджає мені любити і шанувати Україну, яку вважаю своєю прабатьківщиною.

14. Ви пишете, що академічні титули (доктора філологічних наук та академіка Національної академії наук України) я дістав за „антирусинські” праці, „котры не суть приносом пре Словеньско”.

Відповідь: Якщо це так, то чому вони знаходять позитивну оцінку на сторінках словацької фахової преси, і чому саме за них мене, як єдиного українця, обрано Почесним членом Етнологічного товариства Словаччини – найповажнішої наукової організації, що діє при Словацькій академії наук?

15. В кінці свого листа ви не радите, а приказуєте мені: „Дайте Русинам уж покій, дость было українізації, пиште фольклор не русиньскый, но україньскый, котрый є на Україні! Фольклор Русинам не берьте і не берьте їм ани традиції, звыклости, обычаї, так само прекрасный язык!” Відповідь: Даруйте, але ви не є моїм начальником, аби я мусив ваші прикази виконувати. Я і надалі буду досліджувати фольклор русинів-українців, бо як і мої далекі предки, вважаю себе русином, але одночасно і українцем. Для мене це одне і те саме: одна назва старіша, друга – новіша. Респектую кожного, хто вважає себе лише русином або лише українцем. Це я заявив багато разів. Наприклад, брошуру „Rusíni Ukrajinci – jedna národnosť” я закінчив закликом: „Chceš byť Rusínom? Buď ním! Cítiš sa Ukrajincom? Je to tvoje nezištné právo. Ale nebojujme proti sebe navzájom, lebo akýkoľvek boj oslabuje jednu i druhú stranu“.

І запитання на кінець: Коли ви, пане Бандуричу, так любите „прекрасный русиньскый язык”, то чому відкритого листа до мене ви написали чужою мовою, а на свою рідну русиньску дали його перекласти редакторові Петру Медвідю? Не свідчить це про те, що свою материнську мови ви давно забули, а мене вчите, як треба її любити?

07.01.2012.

Микола Мушинка

Теги: русин, руський, Мушинка

24 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати