Загадка життя українського володаря Маковиці – Івана (Януша) Острозького

Словацькі  і закордонні історики  руську (українську)  присутність на теренах Словаччини знаходили по всій Словаччині - від Східної до Західної, в тому числі в окремих поселеннях типу села Галич поблизу Лученця  (мовознавець Павол Ондруш), на Горегронні, Муранській планині, Ораві, в тому числі у рідному селі Юра Яношика в Тєрховій, про що Іван Волощук на веб-сторінці  Тєрхової, між іншим, пише: „Valasi, ktorí prichádzali na Slovensko, neboli Rumuni a nehovorili rumunským jazykom. Boli to Ukrajinci – Rusíni (Rutheni), ku ktorým sa pridávalo domáce východoslovenské obyvateľstvo a Poliaci zo severnej strany Karpát. Majiteľka Oravského panstva Katarína Zrínska, vdova po Františkovi Turzovi, píše o Valachoch na Orave „Rusíni aneb jiným jménem Valasi...“

Русько-українська присутність дотикалася теренів Чехії – Моравської Волощини – Moravského Valašska, що засвідчено документально.

Дехто з істориків  пробує витлумачити  походження назви Шариш від первісно написаного «Зарус», що значить  «За Рус», замок, що є за руською  межею. Етноніми русин, руський спочатку стосувалися Київської Русі  (у словаків і чехів Rusín, rusínsky). Назви сіл у Східній Словаччині - Руська Бистра, Руська Воля, Руська Воля над Попрадом, Руська Кайня, (Руський) Кручів, Руська Нова Весь, Руський Воловий, Руський Грабовець, Руський Казимир, Руська Поруба, Руські Пекляни, Руський Потік, Руське - збереглись  до наших днів. За правилами нашого словотворення, замість запозичення з словацького або чеського rusínsky правильніше вживати руський. (Для прикладу: болгарин дає у нас болгарський, не болгаринський, русин – руський (руська церква, руська віра і т.п.). Найбільш послідовно дотримуються цього правила русини Земплина і Шариша, які 260 років тому знайшли нову домівку у Воєводині і на низинних придунайських землях не асимілювались, зберегли свою колишню руську самосвідомість, а своє село і далі називають Руським Керестуром, як і в період переселення. Свою газету «Руске слово», яка виходить у Воєводині,  вони і досі видають під її первісною назвою.

Словацькі історики локалізують вежу Списького замку як можливе місце сховища галичанина Владислава Ярославича: „...k tejto stavbe sa viaže aj prvá nepriama písomná zmienka  o hrade z roku 1209, hoci niektorí z historikov dávajú uvedenú vežu do súvislosti dokonca  so staršou správou o úteku haličského grófa Vladislava Jaroslaviča  v roku 1190 z väzenia v akejsi bližšie neuvedenej veži v Uhorsku.» (Miroslav Plaček, Martin Bóna, Encyklopédia slovenských hradov.  Slovart. Bratislava 2007).

Зупинімося, однак, на Бардіївщині, де і до сих пір  простежується компактна присутність русинів. Існує документально засвідчене в Початковому руському літописі перебування в Бардієві галицького князя Данила (1241). Як відомо, з Бардієвом, Маковицьким (Зборівським)  замком пов’язане ім’я подільського князя Федора Корятовича, який володів Маковицею в 1393 – 1414 рр. і закладав тут приходи і церкви. Одна з грамот говорить про те, що  власником Маковицького панства з 1280-го по 1320 рік був галицький князь Лев І. В 1321 році під Маковицьким замком загинув провідник повстанців Петро Петрович – земплинський і ужанський наджупан, що закликав селян-кріпаків до повстання проти угорського короля  Карла Роберта за збереження «руської віри».  Володимир Січинський, посилаючись на відомості шведського посла до гетьмана Богдана Хмельницького Велінґа, крім іншого, згадує відділ українських козаків на Білій Маковиці:  «Перейшовши через Токай, Вранів, Бистре і Бардіїв.., шведський посол в супроводі українських козаків зупинився у Зборівському замку в місяці  лютому 1657 р., де «наші козаки вправляли у стрілянні» (див.: М. Мушинка «Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини», Пряшів, 1995).

Ще одна цікава пам’ятка тих часів дійшла до наших днів. Йдеться про гарний трикутний ренесансний пам’ятник, який стоїть поблизу роздоріжжя до Бардіївських Купелів у напрямі  села Довга Лука (Dlhá Lúka).  Пам’ятник оповитий легендами. За народними переказами, він був побудований на місці, де раптово  3 березня 1566 р. о другій годині після обіду біля Довгої Луки  помер власник Маковицького замку Ґашпар Шереді від жалю, коли подивився на свій якраз проданий замок. В  цій легенді, як пише В. Січинський,  є явні неточності: замок Ракоцієві продав не Ґашпар Шереді, а Іван Острозький, який одержав його як придане (veno).  З цього місця замок не видно. Ці неточності випливали з неправильного прочитання латиномовних написів, які вперше  розшифрував В.Січинський. З них ясно випливає, що пам’ятник  справді побудовано на честь Ґашпара Шереді, колишнього власника Маковиці, і відновлено 19 липня 1590 року.

Власником Маковиці в той  час був останній представник великого українського князівського роду Острозьких і перший, хто зрадив віру батьків  і перейшов до католицизму (1579)  - Іван (Януш, Янош) Острозький (1554 – 1620). Іван Острозький побудував цей пам’ятник разом зі своєю жінкою Зузаною Шереді, дочкою Ґашпара Шереді. Він був старшим сином воєводи київського та маршалка волинського, князя Костянтина Острозького (1527 – 1698), який заснував Острозьку академію та видав відому Острозьку Біблію. За Івана Острозького завершився процес заселення цього краю русинами на волоському праві, головним чином з українських теренів. Часті спустошливі наїзди поляків   приносили згубні наслідки - руйнацію матеріальної і духовної культури беззахисних русинів, в тому числі їх церкви і часто  руські поселення   повністю обезлюднювались. Словацький історик Ян Бенько в монографії Osídlenie severného Slovenska (1985) наводить, що у період владарювання  Івана Острозького на Маковиці  виникли такі нові руські поселення: Белеївці,  Бодружал, Вапеник, Велика Дрічна, Вишній Мирошів, Вишній Комарник, Вишня Ядлова, Гутка, Ґаврянець, Доброслава, Довгуня, Кечківці,  Кожухівці, Кореївці, Крайня Порубка, Кружльова,  Крайнє Чорне, Крайня Поляна, Крайня Бистра, Медведже, Мироля, Нижній Комарник, Нижня і Вишня Писана, Нижня і Вишня Полянка, Ондавка, Прикра, Пстрина, Раківчик, Реґетівка,  Розтоки, Стебницька Гута, Фричка, Шарбів, Шеметківці, Юркова Воля та ін. Врешті,  в 1601 році  Іван Острозький продав Маковицьке панство Жигмондові Ракоцію за 80 000 угорських золотих.

У напрямі на Зборів і Маковицький замок на пам’ятнику розміщений напис: Hoc est Serédi Gasspar – Це Шереді  Ґашпар.  З східного боку пам’ятника - зображення розп’яття Ісуса Христа, під яким на колінах – з одного боку чоловіча постать, з другого – жіноча – Івана Острозького і його жінки Зузани Шереді. На південно-західній частині пам’ятника розміщений такий латинський напис:

Illustrissimus princeps dominus D. Janussius dux in Ostrog comes de Tarno palatinus Wolyhinae & cum Susanna Seredi consorte sua hoc opus renovari curavit A. D. M. 590. Die decima nona iulii.

В українському перекладі:

Найясніший князь пан Д. Януссіус, воєвода Острозький, граф Тарнувський, палатин Волинський, зі своєю жінкою Зузаною Шереді відновив цей пам’ятник 19 липня 1590 року.

16-річна Зузана Шереді (1566 – 1596) стала жінкою Івана Острозького в 1582 році і померла на 30 році життя. Іван Острозький з дружиною мав дві дочки – Елеонору та Евфрозину, які згодом вийшли заміж за багатих українських воєводів. Після смерті Зузани Януш одружився з 15-річною Катериною Любомирською, з якою в нього не було дітей. Щоб не втратити великі володіння для нащадків, він одружується втретє, хоче мати чоловічого наслідника. У листопаді 1612 року обраницею 59-річного Іван Острозького стає 18-річна Теофіла Талувна, дочка сяноцького хорунжого (особа, що зберігала і носила прапор).  На основі польських джерел українська дослідниця Ярослава Бондарчук  встановила, що спочатку цю дівчину полюбив молодий вояк С.Конєцпольський, який перебував тоді на службі в Януша, і  звернувся до князя допомогти йому одружитись з дівчиною. Але, коли Януш поїхав до її батьків, щоб посватати її, то сам закохався до неї і вирішив одружитись з нею, а своєму найманцю пообіцяв знайти іншу підхожу обраницю… Нарешті, в нього 23 квітня 1618 року народився довгоочікуваний нащадок – Януш - Володимир. Але батько тішився ним недовго. Через місяць син помирає, а водночас помирає  й остання надія Януша. В результаті величезні володіння князя переходять у власність його онука – малолітнього  Владислава-Домініка, народженого від дочки Евфрозини з князем Олександром Заславським. Свої володіння Януш розділив на дві частини: «дідичну», що підлягала  розподілу між  членами родини, і «ординацьку» (від слова ординація),  яка була нероздільною. Вона охопила меншу частину володінь князя – 24 міста та 592 села, в тому числі Острог, Дубно, Чорторию і дальші. Опис його майна, який  був складений після його смерті, складав 80 міст, 2 700 сіл, 600 000 золотих, 400 000 талерів, 30 бочок ламаного срібла, 700 їздових коней, 4 000 звичайних коней. Йому належали значні території у Краківському, Сандомирському, Волинському, Київському  воєводствах.

Януш помер 12 вересня 1620 року. 3 листопада 1620 р. його поховали в тарнувському (від назви польського міста Тарнув) костелі біля його першої дружини Зузани Шереді, яку в близьких колах назвали  Середзянкою (від неточного прочитання угорського прізвища Seredi).  Із смертю Януша династія Острозьких припинила своє існування.

Коли в Речі Посполитій настала криза у справі обрання наслідника королівського трону, то кандидатами на престол було висунуто Костянтина Острозького і його сина Івана (Януша).  Папська курія мала значний вплив у справі обрання кандидатів на королівський престол. Папський нунцій Горацій Спаноцці давав перевагу  найбагатшому і найвпливовішому пану в цілому королівстві - Костянтину Острозькому, проте на заваді стало те, що він був русином (як  в Речі Посполитій називали  і досі поляки називають українців) і «з того можна судити, що   не дуже будуть хотіти  його поляки»,  - цитата з його послання.  А що стосується Януша, за словами Спаноцці, «не можна сподіватися, щоб за життя батька Річ Посполита хотіла вибрати його за короля».

Звивистими дорогами людина прямує до свого щастя. Іван (Януш)  Острозький  вірно служив Речі Посполитій, з своїм військом брав участь у походах і звідти приносив заслуги, багатство і славу. Зрадив  предківські корені, свій рід, віру, з Івана переінакшився на Януша. Став католиком (хоч підтримував православних), проте як русин довіру до себе в  католицькому середовищі  він так і не досяг. У період  його панування було  завершено процес заселення  русинами  Маковиці, яка була за межами Речі Посполитої і входила до складу  Угорщини.

Мирослав Ілюк

Булла папи Боніфатія ІХ 1402 року засвідчує присутність русинів в Кошицях і за межами міста

Пам’ятник Острозьких поблизу села Довга Лука

В напрямі на Маковицький замок розміщений барельєф  Ґашпара Шереді

Розп’яття Ісуса Христа на пам’ятнику із зображеннями Івана Острозького та Зузани Шереді

Латинський напис

Іван (Януш) Острозький. Ostrozskyj Janus – Ivan

Теги: Іван Острозький, Маковиця, русин

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати