Документи свідчать... (16)

Нещодавно центральну площу міста Бардієва ЮНЕСКО проголосило за міську пaм’яткову резервацію та світову культурну спадщину (svetové kultúrne dedičstvo).

Мало хто знає, що в справу дослідження історії й архітектури міста Бардієва визначною мірою спричинився український мистецтвознавець, енциклопедист, архітектор і графік Володимир Січинський (1894-1962). Його праця „Архітектура міста Бардієва” (Львів, 1931) є і досі в багатьох випадках неперевершеною. Це ж він реставрував і вперше опублікував план міста Бардієва з 1768 року, за яким у 60-80 роках м. ст. було реконструйовано центральну частину міста Бардієва. Саме за цю реконструкцію Бардіїв було нагороджено престижною премією ЮНЕСКО.

У своїй праці В. Січинський довів, що найдавніша згадка про Бардіїв є з 1241 року в „Початковому руському літописі”, де говориться, що в цьому році галицький князь Данило пішов „із Угрів в Ляхи на Бардуїв”. На жаль, цей переконливий документ завзято ігнорується сучасними словацькими дослідниками історії Бардієва. Навіть в таких поважних довідниках, як „Еncyklopaedia Beliana“ (Bratislava 1999) та „Ottova encyklopedia Slovenska“ (Bratislava 2006) найдавнішою згадкою про Бардіїв вважається угорська грамота (listina) з 1247 року.

Володимир Січинський спричинився не лише до вивчення  історії й архітектури Бардієва, але і його околиці. Наприклад, він розшифрував латиномовний напис на найстаршому позацвинтарному надмогильному пам’ятнику Словачини – при дорозі між Бардієвом і Довгою Лукою (за роздоріжжям в Бардіївські Купелі з лівого боку) з 16 століття, відновленому 9 липня 1590 року „князем Іваном Острозьким, графом Тарновським і палатином волинським із своєю жінкою Сусаною Шереді”. Це ясний доказ, що Зборівський (Маковицький) замок в тому часі належав родині Острозьких із Острога в Україні. І цей факт в словацькій історіографії чомусь замовчується.

Володимиру Січинському належить найвизначніша наукова монографія про сакральну архітектуру Карпатської області – „Dřevěné stavby v Karpatské oblasti”, що її в 1940 році видала Чеська академія наук в Празі. Ще раніше – 1939 році він опублікував наукову працю „Dřevěné stavitelství na Makovici (východné Slovensko), в якій дослідив не лише всі церкви даної області, але й її світське будівництво (48 стор. + 44 ілюстрації). Окремі краєзнавчі брошури він видав про Бардіїв та Зборів (Прага, 1939).

За проектом В. Січинського і під його наглядом в 1938 року було побудовано останню дерев’яну церкву на Пряшівщині – в селі Нижній Комарник (яку в 1968 р. було проголошено національною пам’яткою культури Словаччини). Він випроектував та особисто керував будівництвом монастирської церкви Сошествія св. Духа в Михайлівцях – найбільшої церкви східного обряду в Центральній Європі. При побудові її куполів В. Січинський вперше в історії сакральної архітектури застосував техніку литого бетону.

Про причетність В. Січинського до побудови цього храму сьогодні не знають навіть його сучасні власники – словацькі редемптористи.

Пряшівщина віддала належну шану В. Січинському влаштуванням міжнародної наукової конференції до 100-ліття з дня його народження в червні 1994 року та виданням моєї книги „Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини” (Союз русинів-українців Словацької Республіки: Пряшів, 1995).

*      *       *

Життя В. Січинського було і справді цікавим і доволі пригодницьким. Він народився 24 червня 1894 р. в Кам’янці-Подільському в потомственній священичій родині. Вищу архітектурну освіту здобув у Санкт-Петербурзі. З Українською республіканською капелою Олександра Кошиця він об’їздив багато країн Європи (1919-1920). Після її розпаду разом з дружиною Михайлиною (яку пізнав у Капелі та одружився з нею під час турне по Європі) став членом музично-співацького товариства „Кобзар” в Ужгороді. В жовтні 1920 р. молоде подружжя опинилося у Львові, а від грудня 1923 до кінця 1944 року його доля була пов’язана з Прагою, а саме з Українською студією пластичного мистецтва, Українським педагогічним інститутом ім. Драгоманова, Українським вільним університетом та Карловим університетом. У всіх цих вузах він викладав мистецтвознавчі, краєзнавчі та історичні дисципліни, здебільшого за мінімальну оплату. Організував українські наукові з’їзди, конференції, наукові товариства, одним словом, був активним членом української громади в Празі. З десятків його книжок на перше місце слід поставити „Чужинці про Україну”, яка витримала кільканадцять перевидань, здебільшого вже у незалежній Україні.

В 1938-39 роках В. Січинський був на службі уряду Карпатської України. Між іншим, він виготовив проект будинку та гуртожитку Українського державного університету в Хусті, основою якого мав стати педагогічний колектив УВУ в Празі.

Після розгрому Карпатської України в березні 1939 року В. Січинський опинився серед русинів Югославії, а в 1941 році повернувся в Прагу, де в 1943 році його арештувало гестапо за активну участь в Організації українських націоналістів. Ув’язнення він відбував у Празі на Панкраці, пізніше – в Берліні на Александерплаці. Під час майже піврічних мук і тортур він ні до чого не признався та нікого не видав і був звільнений „з-за браку доказів” – з підірваним здоров’ям.

В 1944 році сім’я Січинських (дружина і двоє дітей) опинилася в таборі „переміщених осіб” в Баварії. В 1946 р. він став одним  з перших професорів УВУ в Мюнхені, а 1949 році емігрував до США, де продовжував інтенсивно працювати в українській громаді, головним чином на видавничому полі. Там розпочав такі капітальні видання, як „Історія української архітектури”, „Історія українського образотворчого мистецтва”, „Словник українських мистців” та інші. Більшість з них залишилася не завершеною. Непосильна робота вичерпувала його сили. Умер 25 червня 1962 року на 68 році життя в м. Пасейк (США).

50-річчя з дня смерті В. Січинського ми вшановуємо публікацією його листівки до Івана Панькевича 1928 року. Листівку вислано з Праги  до Ужгорода безпосередньо після його повернення з успішної наукової експедиції в Східну Словаччину (Кошиці, Пряшів, Бардіїв). Він хотів продовжити свою експедицію і на Закарпаття, однак „ні часу, ні, головно, грошей на подорож до Ужгорода не вистачало”.

Ось її зміст:

[Печатка празької пошти: 22.Х. 1928]

V. P. Dr. Ivan Pankevyč, Pavloviča 15,

Užhorod. Podkarpatská Rus.

Високоповажний Пане Докторе!

Дякую за Вашу картку – відповідь на мій лист. Вашими цінними вказівками і порадами я скористався [1]. Був я в Кошицях, Пряшеві і Бардієві, але дуже недовго. Ні часу, ні головно, грошей на поїздку до Ужгорода не вистарчило. В Бардієві я зібрав і зарисував багато цікавого. Тепер обробляю.