Валерій ЗОЛОТУХІН.
Мало кому, особливо людям зрілого віку, не відоме ім’я видатного лицедія сучасності, актора Московського "Театру на Таганці", кіноактора, що знявся в десятках художніх фільмів, народного артиста СРСР та народного артиста Російської Федерації Валерія Сергійовича Золотухіна. Кінострічки, в яких пан Валерій зіграв ключові ролі, давно вже стали класикою світової кінематографії. Та найголовніша його роль, вважає Валерій Золотухін, ще попереду.
Днями актор відвідав м. Ужгород і люб’язно погодився дати інтерв’ю газеті "Трибуна".
– Ви не вперше в Ужгороді. Поділіться своїми враженнями від нашого міста.
– Так, це мій другий візит до Ужгорода. На жаль, минулого разу мені не вдалося оглянути місто, але я компенсував все зараз. Сьогодні побував в ужгородському замку, прогулявся вулицями міста та відвідав храми. Мені, людині віруючій, було дуже приємно, що духовність у Закарпатті на високому рівні. Радію з того, що мій старший син обрав собі шлях священика.
– Якби Ви не стали актором, то яку б професію обрали для себе?
– Важко сказати, оскільки інших побажань щодо вибору майбутньої професії у мене ніколи не було. З раннього дитинства я був творчою особистістю: гарно співав, багато читав художньої літератури. Можливо, став би письменником, хоча мама мріяла мати сина лікаря, а батько бачив у мені агронома. Можливо, я став би вчителем, бо педагоги, в якійсь мірі, теж артисти. Але самі бачите, що з цього вийшло (сміється).
- Валерію Сергійовичу, скажіть, будь ласка, яку із зіграних Вами ролей вважаєте найдосконалішою?
- Кожному актору наприкінці його кар’єри це складно визначити. Гадаю, що і для тих, хто любить Золотухіна, і для тих, хто його не визнає, – це роль Моцарта в фільмі "Маленькі трагедії", де ми грали разом з Володимиром Висоцьким. Звичайно, я не можу не згадати про "Бумбараша", який приніс мені всесоюзну славу. Після прем’єри цієї картини минуло більше 30 років, а фільм все ще дивляться, наспівують мелодії з нього. Бо він справді має своє власне життя, на ньому виховано ціле покоління.
– Якби Вам зараз запропонували зіграти з будь-якою із закордонних зірок кіно, кого б Ви обрали?
– Це несподіване запитання для мене. По-перше, я б хотів зіграти з Богданом Ступкою. Це справді великий артист. По-друге, з Альпачіно. Залюбки б поспілкувався з Жаном Габелою. Тому що вони актори мого покоління. Взагалі я вважаю, що артиста треба бачити на сцені, бо тільки там проявляється його справжній професіоналізм, а в кіно є реальна можливість обману глядача, створення ілюзій шляхом монтажу та повторних дублів. Театральна сцена фальшу не вибачає!
– Як ви оцінюєте молоде покоління акторів?
– Я не належу до старих скигліїв. Як казав Євтушенко: "Пришли иные времена, взошли иные имена". Талантів вистачало багато в будь-який час, кожен період має своїх кумирів. Багато залежить і від публіки, якщо їй подобається коли ти кричиш – кричи! Подобається коли розмовляєш пошепки – розмовляй пошепки.
– Що можете сказати про перспективи українського та російського театрів?
– Я вважаю, що зараз наші країни знаходяться в однаковому становищі. Коли громадськість прийде до якоїсь стабільності, тоді і в театрах почнуться позитивні процеси. Зараз дуже важко визначити, що подобається глядачеві. Ми вважаємо, що йому подобається одне, а насправді його цікавить зовсім інше. Схоже, що наш глядач ще сам не зовсім визначився в своїх вподобаннях. Проте, якщо наші народи дали світу таких геніїв, як Тарас Шевченко та Олександр Пушкін, то не все ще втрачено. Мистецтво, як відомо, вічне! Жаль, що життя коротке…
– А як, власне, Ви потрапили до кіно. Адже саме завдячуючи кінематографічним образам Ви здобули всесоюзну славу?
– Насправді для становлення актора відіграє велику роль мадам Випадковість. Уявіть собі ситуацію: режисер починає знімати картину, а асистенти режисера, які пропонують йому кандидатури на ту чи іншу роль, раптово зупиняються на мені. Потім знімаються пробні матеріали, обговорюються в творчому колективі. Нарешті моя кандидатура на роль затверджується. І все завдячуючи її величності Випадковості.
– Подейкують, що в дитинстві Ви випали з другого поверху, розкажіть, як це трапилося?
– Сталося це ще в дитсадку. Пригадую, там була веранда, йшов дощ і я "пірнув" вниз сходами. Вивихнув руку та пошкодив ногу. Лікарі виставили мені діагноз: кістковий туберкульоз. Три роки я пролежав в лікарнях та санаторіях, після чого заново вчився ходити. Минули роки, я став відомим актором і лише тоді з’ясувалося, що ніякого туберкульо-зу кісток у мене не було. Бачите, якою недосконалою була медицина в ті далекі роки?!
– Валерію Сергійовичу, як на мене Вам добре вдаються на екрані сільські персонажі. Звідки така обізнаність самобутності селянина?
- Нічого дивного тут немає. Я народився в селі, тому психологія російського мужика мені добре відома. Не пориваю стосунків зі своєю малою батьківщиною ніколи. До речі, під моїм патронатом в моєму селі побудовано чудовий храм.
– Щиро дякую Вам за інтерв’ю та бажаю приємних вражень від перебування на Закарпатті.
Розмову вів Віталій ГЛАГОЛА, "Трибуна"
03 червня 2007р.
Теги: