Підтверджено загибель Юрія Капка з Лютої на Ужгородщині, який понад місяць вв...
На Донеччині поліг Федір Волос з Хуста (ФОТО)...
Екологічні ризики нового Генплану міста Ужгорода...
Арештовані у справі Каськіва землі Боржави втретє не змогли продати – тепер н...
У Тур'їх Реметах на Ужгородщині попрощаються з полеглим ще в квітні 2024-го Ми...
У п'ятницю в Ужгороді проведуть в останню земну дорогу полеглого захисника ...
Підтверджено загибель Юрія Капка з Лютої на Ужгородщині, який пона...
Субота, 1 лютого 2025
В Ужгороді презентували поетичні висоти Ольги Тимофієвої
А по ідеї: жінка ж – тільки жінка...
Ліна Костенко
"Висоти вічних журавлів", "Невтоленність", "Під знаком червня", "На відстані руки" – це назви поетичних збірок. Трохи змістивши акценти матимемо: "Невтоленність висоти вічних журавлів під знаком червня на відстані руки..." Так, саме так, любі пані й панове, слід читати. Саме це і є відмітним, якщо розмова про поетичну творчість Ольги Тимофієвої.
Поетка ввійшла в літературу наприкінці ХХ століття. Увійшла просто, впевнено, шляхетно. Вона не змінила світ, не відкрила нової системи віршотворення, не стала vip-популярною... Її лірична героїня – сучасна жінка, як зазначали критики, підперта трипільським мітом у поєднанні з постмодерном, – "корінням у минулому, а душею – в Небі... Її жінка – "у довічному прагненні лету, в інстинктивному русі творення і оберегу, в силі слабкості. Жінка, що поза часом, але завжди на часі"..." (Зимомря Микола. Слово, як блиск сьлози // Галицька зоря. – 2007. – 6 серпня. – С. 3). Її образи зримі й зрозумілі, кочують з першої в другу, з другої в третю збірки, переконуючи читача у вічному: "життя – це любов. любов – це життя", що, врешті, є життєвим і мистецьким кредо поетки. Але ж, попри всю, користуючись радянською термінологією, "типовість в типових обставинах", Ольга Тимофієва – відбулася. Відбулася як жінка. Як поет. Як жінка-поет.
Ось уже добрий десяток літ ми "беремо й п'ємо" її вірші, прикипаючи до них власним єством, користуємось ними при нагоді, перечитуємо їх "під настрій", пропагуємо серед друзів, чекаємо, коли напишуться нові...
То що ми шукаємо в них і що знаходимо? Чого від них хочемо і отримуємо? Чому скуповуємо в крамницях і не даємо припасти пилюкою в книжкових шафах? Очевидно, у них є те, що нас хвилює. Це просто. Ми не звертаємо уваги на майстерність римування і химерність висловлюваних думок: якщо вони на місці, то читається легко й з насолодою; нам байдуже, чим скористалася поетка – метафорою чи евфемізмом: головне – ми зрозуміли; ми приміряємо "одежу думок, переживань і почуттів" авторки до своїх думок, переживань і почуттів; нас хвилює наскільки те, про що говорить вона, співпадає з саме нашими уподобаннями. За великим рахунком, ми вражені тим, що часто пані Ольга краще за нас самих висловлює найпотаємніші прагнення кожного, чіткіше формулює наші миттєносні настрої, скидаючи з нашої свідомости шори інфантильности.
"Де ж є місце для тебе у віку шаленстві, книжко мудра і спокійна, – сплав елементів, поєднаних навіки баченням митця?" (Чеслав Мілош. Вибрані поезії. – Львів: Каменяр, 2000. – С. 17) – пробував визначити колись польський поет Чеслав Мілош. І сьогодні місце своїм словам шукає Ольга тимофієва. Її звичайні, дещо зболені, буває зранені, трохи піднесені, часом утаємничені, місцями занадто відверті, проте завше щирі слова шукають споріднені душі, серця, очі, долоні, щоб впасти до них, "зродити хвилю", "розчинитися і розчинити в собі", прислухатися до тиші, побачити напівпрозору душу-метелика, що "знявся з дуба в височінь", метнутися за журавлиним клином, вилущити "зернятка сенсу" з "щоденності лушпиння", виколисувати в мальованій колисці любов, а за "мент розмови" танцювати на розпаленій "грані чардаш"...
Це те, що лежить на поверхні. Що видно й доступно.
А є ще той – інший – світ, що "на відстані руки", означений невтоленним червнем, зітканий з віри і добра, перетятий павутинками непевності й сумнівів, виплеканий ніжністю й одержимістю, огорнутий відданістю й спраглістю, куди не кожному дозволено ввійти і котрий не всякий в змозі осягнути, той, що тримають на крилах у високості журавлі, задля якого і писані вірші, бо ж ними можна сказати більше, ніж прозою, бо тільки в поезії вдається висловити те, що в дискурсивній мові бачиться невисловлюваним...
Це світ, створений Ольгою... Її світ...
* * *
Заміни, близький мій Боже,
заплющені очі на широко відкриті...
Кароль Войтила
Ольга Тимофієва зросла, вивчилась і досягла висот за радянських часів. Проте не набралася тої скверни, а зберегла золотопотіцький нескорений дух і в житті, і в творчості: вона, зі святою вірою розповідаючи легенду про надзвичайну перемогу односельців над лютим ворогом, не без гордості відзначає Боже заступництво за них.
Маленька моя батьківщино,
Сперезена батогами,
Розтоптана і розбита
Чужими й своїми гріхами.
Ти знову і знов золотієш
Воскреслою з попелу птахою...
Надії твої не марніють,
Лелеками мріють над дахом.
Її життєва дорога не встелена всуціль трояндовим цвітом: бувало всяке – дипломи з відзнакою, професійна одержимість, повне безгрішшя, найвище визнання, зраджена любов, щастя материнства, втрати друзів... Пані Ольга щиро зізнається, що тільки віра в Бога допомогла здолати негаразди життя:
Я не мала корон з кришталю,
Ні ланців золотих з самоцвітами –
Повне серце дістала жалю
З калиновими білими квітами.
І дороги мої не текли
Ні бетонами, ані асфальтами,
А стежинами вгору вели
Понад прірвами та розп'яттями.
Я подяку, мій Боже, кладу
Щирим словом святої молитви
За любов, за печаль, за біду,
Що дозволили душеньці вижити.
Життя видається героїні скошеним обгорілим полем, у душі – сум'яття і відчай. Та все ж життя триває. є в ньому живий пломінь духу, є могутні хорали очисної зливи, є дивовижна нитка долі, і вже яснішає і світліє овид, правічне коріння роду веде до сонця і правди... кінця тій дорозі не видно:
Чи довга ще ця дорога,
Чи видно її кінець?
Тримає на ній, о Боже,
Лиш Віри Твоєї вінець.
Лірична героїня О. Тимофієвої прийшла до Бога поступово і сама. Її грішна душа просить відпустити гріхи "притлумленої любові", "приспаних слів", "ненароджених дітей", "невисміяної радості", зневір і образ, благає навчити Господа нести свій хрест, зняти з очей полуду, щоб очиститися сльозою і побачити не тільки повний віз гріхів, а й Божественний Сад Душі, припадає перед Ним на коліна в щасливих митях одкровення – чекає прощення:
...Посвячення у люди,
Зняття облудної полуди
З душі, з очей і з того зору,
Що робить Світ напівпрозорим...
Та ми, сліпці, лише через сльозу
Той Світ поволі відкриваєм...
Вона звертає свої молитви й до Зарваницької Божої Матері в надії зцілити нестерпні болі й пекучі рани всіх прочан, омивши їх джерельною водою й діткнувшись до їх сердець всеохопною любов'ю:
Матінко Божа, кохана,
Зціли їх пекучі рани,
Омий їх водою з джерельця,
Любов'ю діткнися до серця!
Боже провидіння завжди і всюди супроводжує ліричну героїню, воно допомагає їй відродити тою ж таки любов'ю потоптану красу Саду Душі, побачити на "тремких витинанках долі" Його (Бога? Коханого?) профіль, не згубити за канделябром "світло очей", не пройти байдуже повз нужденну жебрачу душу, не чекати віддачі й кинути гріш "в старий капелюх на брудному асфальті", врешті, усвідомити, як мало нам відведено часу, щоб бути такими безпечними і "навпомацки, сліпцями, по колу" не топтатись "безкрило", а освятитися любов'ю, не розгубити найчистіших почуттів, заховати "під капелюшок стомлене волосся", а за окуляри – набіглу сльозу, накинути "плащ зі спокою" і, гордо проіґнорувавши байдужість, лицемірство, зраду, піти... Бо ж над нами – "вічність напинає спасенно-огняні вітрила":
Бог, коли він у серці, схожий з квітом,
Що тепла від сонця прагне... –
писав Кароль Войтила у "Піснях про Бога захованого" (Войтила Кароль. Пісня про Бога захованого / Переклад з польської Станіслава Шевченка. – Львів, 2001. – С. 65). У Ольги Тимофієвої там, де Бог, там теж весна, цвіт, проліски, світло, сонце і подібне – ті одвічні атрибути, що сягають своїм корінням у таїну язичництва, живляться соками християнського світогляду, а, наразі, є невід'ємною складовою людської моралі. Пані Ольга складає щиру подяку Всевишньому за подароване Різдво, за яскравий пломінь свічки, за красу Карпатського краю, за радощі й болі життя, за відчуття роси і грози, за можливість почути тишу, за.., за.., за... – "за Його незмірну ласку і мудрість. За ясні овиди, за гармонію, за дивну частку безмірного світу", "за можність щиру до Господа торкнутися незримо...".
Жити з Богом, творити Добро, сіяти навколо себе Любов – то велике щастя. І якраз у ньому людське життя набуває смислу, бо ж громада цінує це ж людське життя не за довжину, а – в першу чергу! – за "наповнення". Ольга Тимофієва творить себе, свій світ, промовляючи людям слово на радість, працює, думає, вболіває за грішну землю, прагне вдосконалити суспільство, а загалом – співає хвалу Життю, "широко відкривши очі", наповнивши "янгольським коханням до нестями" серце... Вона щаслива...
* * *
Життя присвяти коханню,
Тільки серцю вір...
Ралф Волдо Емерсон
Господи, на щастя, Ти не створив поетів, які не писали б про любов: надто вже вагоме місце займає вона у людському житті. Любов окрилює, надихає, очищує, підносить... Від любові хмеліють і божеволіють. Від любові – щастя і сльози. Від любові – життя і смерть. Усе – від любові.
Щодо любовної лірики Ольги Тимофієвої, то вона розвивається широким спектром: від найвищої напруженості, кульмінації почуттів, що часом доходять навіженості, до спокійних, врівноважених, усвідомлених вчинків. Чому? Бо лірична героїня чітко знає, що "в жорстокім світі є твоє плече"... Їй дано глибоко і тонко відчувати невгамовну силу пристрасті, пізнати солодкий полон любощів, пережити "експресію червневих дивовиж", почути несказані слова, згорати в жагучому вогні почуттів, "бачити світ з висоти Кохання", любити так, що "в найкращих снах не присниться"... Вона віднайшла Коханого – "всевидячого і всепростимого, всевміючого і невтолимого", до котрого йшла "через потічок думки ковзкими камінцями слів", "через ріку бажання хиткою кладкою чуття", якому віддала "терпкий вар чуттів" і "окраєць доброго слова", коло Коханого шукала захистку і тепла, бажаючи, як Божу благодать, всі почуття випити до дна, "щоку до скроні притулити", захмеліло знову поринути у вічну казку любові, щоб бути розп'ятою на хресті бажань, "відчути млість, що пахне чебрецем", отримати в подарунок літо посеред зими:
Зимовий день вже викресав зорю,
На вії тихо сипле іній ночі,
А я горю, мені дарує він
Прекрасну мить –
Твого жадання очі.
Дарує літо посеред зими,
І зливу слів, і повінь нетерпіння,
І підіймає до єства глибин,
У весни кличе дотиком прозріння...
Щасливий обранець, безсумнівно, вилеліяний уявою героїні, його образ витканий на "маревному полотні ілюзій", він вміє раптом забрати в казку і виколисати в мушлях долонь, він – жагучий і спраглий, гріховний і жаданий, як "сон солодко-гіркуватий", він такий, якого хотіла знайти: "згук грози серед зими", "блиск сльози серед вини", "слід Небес серед життя"... Та й вона бажає бути для нього не тільки миттю чи маревом, чи "вечоровою хмарою, що тінь дає", чи розтопленим безвольним воском, а й крицею, що "заіскриться і розрубає вузол марноти", гідною жінкою, якій "хоч заходиться на плач", все ж стачить сили не перетворитися на бранку любові. Вона – в усьому. Чого торкнешся, що побачиш і відчуєш. Вона – у серці коханого, хоч воно прагне самотності. Любов Ольги Тимофієвої – це сила, висока, моральна, чиста, вільна, що не терпить приниження, вона дається Всевишнім як дар, як щастя. У ній – відсутній розум. Він замовкає, щоб любов заполонила всю душу, а потім, коли знову починає проявлятися (розум починає проявлятися), то знаходить в собі значно більше світла, теплоти, добра... І немає значення, чи коханий, не витримавши побутових проблем, згас і щез, чи заціловує від чекання її трохи згірклі губи, обоє тримають "п'янку і невстидну" ніч за поділ, щоб довше не було видно їх гріхів, а човен, вщерть переповнений невінчаною трепетною млостю, пливе за водою, що "пестить очі":
Зламані стебла рук
Вхопились за поділ ночі,
За небосхилу пруг
Пускати її не хочуть.
Така вже вона п'янка,
Притишена і невстидна.
У світлі її лампад
Наших гріхів не видно.
Тетяна Ліхтей у передмові до "Невтоленності" слушно зауважує: "Поезія мисткині оповита серпанком таїни, вона притягує загадковістю, недомовленістю. Виникає нестримна спокуса якнайшвидше привідкрити завісу, розгадати код цього багатого поетичного дивосвіту, зазирнути у незбагненні глибини правічного єства Жінки..." (Ліхтей Тетяна. "...за спраги вічність..." // Тимофієва Ольга. Невтоленність. – Ужгород, 2006. – С. 6). Це той – інший – світ. Витворений Ольгою. Її світ.
Мисливцю мій, твої тенета
Кувалися на небесах.
В них – погляду стріла відверта,
Меди солодкі на устах.
У них заплутатися – розкіш,
Відчути гострий смак життя,
Несмілий дотик, шалу поспіх,
І – вже не буде вороття.
І ще одна відмітна риса творчої манери Ольги тимофієвої: це небезпідставне непереборне тяжіння до джерел, до праоснов, до своїх витоків. Професор Микола Зимомря, один з дослідників її творчості, навіть склав на основі глибокого аналізу поетичної творчості авторки сучасний міф трипільської жінки, співвідносячи її з єгипетською богинею Нефтидою, зі староукраїнською Праматір'ю-Берегинею.
Її вірші випромінюють тонкий, переливчастий настрій, що йде від історичних асоціацій, від "тіней забутих предків". Поетка скупо малює картини "прапам'яті", штрихом передає настрій епохи, коли на рідні оселі "повзе горе", а воїни до бою гартують стріли, безжально картає сучасників – Дажбожих прадітей, "що розгубили в бездорожжі і велич духу, й крила таїни, й уміння жити в суголоссі...", віддаючи, як і Ліна Костенко, дань жінкам, що хапали коней за стремена й молили Господа залишити їх лад живими, тужачи, як колись на валу Ігорева Ярославна, голосячи-примовляючи по-жіночому надривно, по-язичницьки звертаючись до всіх сил природи:
Лагодонько ти моя, лагодонько,
Зачерпну тебе я у долоні,
Понесу по світах між зірками,
Ні краплинки не проллю, мій жаданий...
...Жінко, ти, справді, – Життя, Берегиня, Жриця, Богиня... Ти – що коронована Любов'ю...
* * *
На кожний вчинок є своя пора
І є свій образ у повітрі раннім.
Тому я знаю: осінь – це сестра,
Яка остання піде за останнім...
Чиє обличчя строге і просте,
Той офірує вчасно і доцільно.
Тому я вірю: осінь – це на те,
Щоб перейти достойно і спокійно...
Наталка Білоцерківець
"Осінь... Найбільше люблю осінь... Осінь мене заставляла сідати за письмовий стіл, йматися за перо, наливала в мою душу нектар творення..." – признавався Юрій Станинець (Станинець Юрій. Автобіографія. Рукопис 1954 р. – Приватний архів І. М. Ребрика. – С. 37).
Для Івана Ірлявського це – унікальна пора збору урожаю, підведення підсумків, отримання плодів. Юлій Боршош-Кум'ятський біг збирати осіннє золото, щоб викупити за нього "шалену молодість". Микола Матола вбачав у приході осені не тільки клопіт у садах та городах, а й – повернення до науки. Для Надії Панчук листяна осіння круговерть – "остання мить перед прощальним танцем", "це – таїнство спаду, де синява мре, ...меса дерев за прийдешнє цвітіння", її "осіння імпреза" вчить нас щороку проводжати старе, не шкодувати за ним. Утаємничено-печальний хід пізньої осені у поезіях Лідії Повх: пасма мряки, коштовні сльози-перли на переляканій груші, сіра стріха сільської хати, промоклий пес і баба, що з потоку в решето ловить віщі "осінні очі вічної печалі...". Марія Маєрчик бачить осінь "стрямбатою", "старою і пихатою", з довгими косами, в стрепехатих шатах, верхи на коні, що топче і так короткі дні; її осінь – різка, грізна, яка врешті, прощаючись з усіма, засинає в пустих лелечих гніздах... Так само прощається восени з тим, що було і минуло навіки, лірична героїня Наталії Довганич, прощається, коли впаде останній листочок з останнього дерева, коли втомиться чекати і сховає свій давній смуток, коли "зруйнує всі дороги і мости", коли стане байдужою до світу... А ось у Тетяни Ліхтей осінь з громом ревно грають бенефіс, у Ірини Філак ця диво-чародійка "пахне кавою і зів'ялим листом, трохи – сумом і річкою, трохи – французькими парфумами...". Навіть скупа на описи Мар'яна Бонь-Якубишин не оминула образу осені: її осінь спокійна, святкова, вереснева, огорнена прозорим світанковим туманом, перебрідши який, неодмінно побачиш сонце. А пригадайте унікальні осінні краєвиди Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Ернеста Контратовича чи Антона Кашшая... Осінні мотиви можна знайти і у творчості Дезидерія Задора, Петра Милославського, Юрія Костя або Степана Мартона.
Подібних прикладів у культурі Закарпаття предостатньо, бо ж осінь, особливо карпатська, – справді така унікально-розкішна пора року, яка запліднює творчістю не одну ліричну душу – тільки відкрий її, дає наснагу до злету – тільки бажай його, творить неперевершені художні образи – тільки побач їх...
Осінь Ольги Тимофієвої – пастельно-ніжна, в сріберному дощовому плащі, у свічках палаючих кленів, на своїх крилах виколисує літню (від слова "літо", звісно) жінку, якій дуже хочеться залишити свої весни у літі (знову ж: від слова "літо", звісно), на устах тремтить мовчання, у очах "горить печаль", чомусь щемить і пече серце. Це –
Плачем зайшлася спорожніла осінь
За днем ясним, що промайнув, як мить.
Земля вже не приймає ревні сльози,
Її вже кожна крапелька болить...
Їй так студено, зимно, незатишно,
Її, нагу, ґвалтують всі вітри...
А в ній – зернятко жита тепло дише,
Чекає завтра, доброї пори.
Отже, Ольга Тимофієва асоціює осінь зі скорою весною, вона розуміє прощання як ще одну можливість зустрічі, вона не переймається жалями за пройдені дні, бо вони пройдені чесно, вона не плаче над минулою молодістю, вона ж бо була прекрасна, вона не відспівує любов, бо ж продовжує любити... Лірична героїня Ольги Тимофієвої наділена особливою емпатією до природи: вона живе в одному ритмі з природою, немов найчуттєвіша мембрана реагує на всі її зміни:
Чом на устах твоїх мовчання,
А у очах горить печаль?
І чом та ніжність, та вінчальна
Із них майнула в синю даль?..
Не розумію...
В чім же справа?
Чи просто осінь у дворі?
І в небі нам осінню правду
Курличуть тужно журавлі?
До речі, "по-тимофіївськи" переосмислені класичні, усталені, здавалось би, вічні образи-архетипи журавлів, дощу, сльози, крила у віршах пані Ольги. Журавлі, скажімо, – осінньо-весняні, звичайно весняні – більше: вони тужно курличуть, підставляють свої крилонька, щоб у теплу даль віднести ще літню жінку, а в березні ключами відкривають вечір новонародженої весни, відмикають "весняну скриню з живим зернятком сонцевороту".
.jpg)
Лірична героїня поезій Ольги Тимофієвої прагне журавлиної висоти, вічності їх життєдайного лету, заздрить вмінню завжди повертатися на свої береги і цінує це вміння, бо ще сама пам'ятає, як дрімає рідна хата, приколисана дощем, як пахуть білі калачі, розправляючи "пишні плечі", і натруджені мамині руки... Доля відвела далеко від рідної домівки, та наділила пам'яттю, яка чіпляється за все, що рідне... Тому в серці і перед очима – сільська череда, що видзвонює калаталами день, дикі золотаві сонця налитих груш, розхитана вітром гойдалка у старім саду, сміх росяного стиглого яблука, що гупнуло у траву... Доля... Вона випрядає нитку –
Прозору павутинку
чи грубу шерсть
на срібне покривало
чи темний светр.
Чи можна якось пряжу
ту змінити,
почистити і відбілити?
Щоб прялась нитка
без вузлів,
тонка й міцна,
щоб Долю пальці
не боліли,
А нас – серця...
Хай пробачить мені і поетка, і читачі, що вирву із контексту вірша рядок, який вважаю архізначимим для всіх: для самої Ольги Тимофієвої – це як життєве призначення, альфа і омега екзистенції жінки; для її ліричної героїні – щоб мати цілісне уявлення про неї, її моральні принципи, вподобання, мету; для її читачів – щоб відчути смак Ольжиної поезії:
...я все життя сама до себе йду...
Оце і все. Тут нічого не додаш. Нічого не віднімеш. Нічого не варто пояснювати.
* * *
Дитина – дзеркало родини....
Василь Сухомлинський
Діти... Для Ольги Тимофієвої – це не просто тема. Це – "святая всіх святих", "нічого кращого немає, ніж тая мати молодая з своїм дитяточком малим" – власне, саме життя – і покликання, і щоденна робота, і вічна любов. Тому поетка з великою радістю пише вірші для дітей і про дітей. І в них, без сумніву, є найбільше сама собою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Її "дитячі" вірші – дивовижно теплі, якісь аж прозорі, легкі, ніжні, співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі, в якій живуть безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії, душевна чистота, безпечність і відкритість, наївність і щирість, вічне очікування дива, зачудуваність "краплинкою і росинкою", відчуття запахів весни–літа–осені–зими, у них обов'язково знайдемо знання про те, як народжуються хмарки, де спить сонечко чи де зимує жабка. Зрештою, це вірші, які дарують читачеві любов, радість і добро, вчать тепло й невимушено пізнавати довколишній світ і себе в ньому.
Інтертекстуальне використання авторкою місцевого фольклору увиразнює концепт любові до малої батьківщини, образи дитини, матері, татуся, бабусі, дідуся спрямовані до християнських чеснот і поступово переростають в етнопедагогічний дискурс родини як національної цінності.
Ольга Тимофієва – чуйний педагог і добрий психолог. Вона, використовуючи загальні естетичні принципи дитячої літератури: дидактичність, комунікативність, гумор, зв'язок з дитячим фольклором, милозвучність, – невимушено вводить у віршову канву принцип гри – як лічилки, загадки, притуляночки, заклички, потягусі тощо. Тому й зрозуміло, що улюблений жанр поетки – навчально-ігровий вірш, в якому поєднано дидактичне і мистецьки-ігрове:
Прокидайся, донечко,
Бо вже встало сонечко,
Робить потягусі
Та й каже Ірусі:
– Вставай-но, дівчатко,
І роби зарядку,
Справ ще так багато,
Треба сили мати,
Щоб і пострибати,
І погомоніти,
Грядочку скопати,
Квітку посадити.
Вставай!
Або:
Притуляночки, примиряночки
Для Наталочки і Оксаночки,
Для матусеньки і дитиночки,
Ще й для сонечка і хмариночки.
Хмарки дощиком розіллялися,
В небі сонечко засміялося,
Слізки витрімо, усміхнімося,
Обнімімося, притулімося –
Мир!
У дитячих віршах Ольги Тимофієвої багато гумору, розваг, веселощів, пустотливих пригод, фантазійних образів, подій. А скільки всяких котиків, жабок, гусаків-горобців, півників-квочечок, ворон і сов! І всі вони – живі й цікаві. Як, зрештою, й інші образи Ольги Тимофієвої.
Читайте...
Наталія Ребрик, для Закарпаття онлайн
06 серпня 2011р.
Ділитись
На головну
Версія для друку
ПереслатиДодати коментар
Коментарі
Богдан Гордасевич 2011-08-24 / 07:32:00
Виістину це так: "Ольга Тимофієва зросла, вивчилась і досягла висот за радянських часів. Проте не набралася тої скверни, а зберегла золотопотіцький нескорений дух і в житті, і в творчості:"
Сергій Глущук 2011-08-18 / 17:08:00
В україні тисячі поетів. Кожна молода людина, зазвичай, також бавиться віршотворенням. Напевно нас мільйони. Є поети професіонали, а є поети душі, совісті, любові, патріотизму, естетизму, а також – формалізму. Всі мають право на життя, а от чи довго житимуть поетично – покаже час.
Глибина і якість мистецтва залежить від почуття гармонії світу. Митець має проникати в ці пласти і його думки, співставлення фарб, форм, мають підсвідомо відчуватись в його творах. Ольга Тимофієва яскравий приклад щедрої палітри пошуків виразності своєї інтимної ліричної сутності. Ліричними засобами, в творчості поетеси, відчувається сила тисячолітньої давнини, історична правда наших пращурів, спрямованість думки на героїчну жертовність заради українського роду, продовження життя на землі. Поетеса знає перших людей на планеті – це тато Орь і мама Лель. Ця смілива громадська позиція яскраво виокремлює нашу поетку серед тисячі інших любителів словесності. Вроджене почуття космічних ритмів сміливо передається читачу, це не нав’язливі слова, а внутрішній стан вібруючої живої сутності. В її поезії велика сила правди. Відчувається що вона господарка своєї долі і своєї української землі. Оля Тимофієва може на великій швидкості осідлати інформаційну сучасність і влитися в гучне річище пливучої маси поетів. Авторка намагається ненав’язливо розкрити українську мораль, пишучи про давні часи, відокремлює українську любов від загальнолюдської любові. Справжній українець не обкрадає землю і народ, не вивозить за кордон свої статки. Кохання в поезії Олі не гріховність, а велике щасливе почуття. Українці вічна нація в своїй державі.
Вітаю пані Олю з новим творчим успіхом. Бажаю надалі м’яко і ненав’язливо формувати в українського читача нову сучасну свідомість. Перехід в нову еру Водолія невідворотній. Оля ти все знаєш, неси ці знання в майбутнє своїми жіночими поетичними здібностями.
Иван 2011-08-15 / 11:41:00
Уникальное издание! Подскажите пожалуйста, где можно приобрести?
Біла ворона 2011-08-15 / 10:58:00
Коментувати гарне, добре, тепле - лишнє. Слід тільки побажати іншим, хто пише для нас, такої ж чистої любові до ближнього і до Життя.
Окреме слово видавцям і автору публікації - Ви додали ще більшого смаку поетичним висотам Ольги Тимофеєвої.
Радівілова Т.Я. 2011-08-10 / 13:16:00
Ваша поезія справила на мене незабутнє враження, вона захоплююча, змістовна. Те, про що Ви пишете, співпадає з моїми уподобаннями і переконаннями... Ваша поезія надихає, заспокоює, заставляє подивитися на життя з іншої точки зору. Божої благодаті Вам на многая і благая літ.
Demon Killer 2011-08-08 / 22:11:00
Зверніть, будь ласка, увагу: на обкладинці книжки - Тимофієва, а в заголовку повідомлення - Тимофеєва.
Дякуємо, звернули і поправили. Адмін
НОВИНИ: Культура
» Всі новини
© 2003-2025 Закарпаття онлайн Beta