Великі люди не бувають однозначними. А Іван Степанович Мазепа-Калединський – постать гігантська, визначальна в усій ранньоновітній історії України. Поруч тільки Богдан Хмельницький. Поряд їх поставив сам народ, склавши приказку "Від Богдана до Івана не було справжнього гетьмана". Бо завдяки Мазепі в Україні припинилася Руїна, відновилася тверда влада, а з нею і стабільність та достаток. І прості селяни, і тодішні інтелектуали, яких гетьман осипав своїми милостями, оцінили його велич. Оцінили, але на останній бій, до якого покликав гетьман, пішли тільки одиниці. Принаймні, набагато менше, ніж він розраховував. Мазепа перехитрував сам себе. Усе його життя – суцільний гостросюжетний сценарій, політичний детектив, де нічого не було просто так, все чіплялося одне за одне, як коліщатка в годиннику. Коли через століття після нашого Мазепи помер такий схожий на нього француз Моріс Талейран, хтось запитав про смерть останнього: "А навіщо він це утнув, що хотів цим досягти, яку інтригу закрутити?" Не сумніваємось, що подібні думки відвідали й козаків-вигнанців у Бендерах 22 вересня 1709 року. Життя скінчилося, загадка лишилася, і зараз ми ще далі від відгадки, ніж його сучасники. Сам Мазепа, мабуть, втішається власною інтригою десь там, у вічності, де вже немає часу, кпить із нас, глузує з наших спроб розв'язати заплутані ним вузлики, хитро мружить око. Він єдиний знає, як все було насправді, але не хоче признава тися у тому навіть самому собі. Він забрав із собою сотні загадок свого життя, аби дражнити нас, провокувати нашу цікавість, доводити, що в нашій національній долі далеко не все так просто, як двічі по два. Від прізвищ лишень трьох українських діячів утворилися збірні назви – мазепинці, петлюрівці і бандерівці. Причому мазепинцями називали і других, і третіх. Так сам народ-мовотворець оцінив значення цієї найзагадковішої постаті української історії.
Останній рік гетьманового життя минув в умовах, сказати по-сучасному, інформаційної війни. Власне, і війни звичайної також, але інформаційна була не менш дошкульною. А після його смерті та війна розгорілася з новою силою і кінця-краю їй не видно й досі. У неї було втягнуто сотні і тисячі авторів – і рядових, і зірок найбільшої величини. Ця постать виявляється невичерпною, оскільки звертаються до неї все нові й нові історики та письменники, причому кожний відкриває щось нове, свіже, оригінальне. Мабуть, для того, щоб писати про Мазепу, треба дорости. Бо повторювати якісь банальності нема жодного сенсу, а щоб сказати щось своє, треба мати неповторний життєвий досвід за плечима, власну біографію, здатну увійти в резонанс з гетьманським життєписом. У світовій літературі є всього кілька вічних тем, до яких серйозні автори звертаються тільки на пікові свого таланту. Є свої вічні теми і в кожній національній літературі. В українській такою є, зокрема, Мазепа. Диявольське і божественне настільки тісно сплелися у цій фігурі хитромудрого політика і будівничого нації, що писати про нього виключно монохромним (чорно-білим) фарбами неможливо. Про нього годиться мовити приблизно так, як М. Булгаков про свого Понтія Пілата, як Ф. Достоєвський про старого Карамазова, із глибинним психологізмом А. Кримського чи В. Домонтовича, ліро-епічним стилем Ю. Яновського, із сарказмом та іронією Б. Олійника – тільки не з плакатною однозначністю, бо останнє – це єдине, чого у Мазепі немає. Це не та постать, про яку можна сказати у двох словах, умістити її суть у кілька формул. Це людина романного масштабу, поліфонічна людина-інтрига, яка всотала усе найкраще і все найгірше, що є в нашому національному характері. Пізнати Мазепу – це пізнати сутність української душі. Чомусь самі спадають на гадку відомі слова Ф. Ніцше: "Коли ти довго дивишся у прірву, прірва починає дивитися на тебе".
Віра Фесенко знайшла у собі таку мужність – зазирнути бодай краєм ока в прірву. Писали про Мазепу багато до неї, писатимуть ще більше після. Вона ж написала по-своєму. У багатьох рядках вчувається полемічний діалог з тим чи іншим попередником. Дуже сильною є і фольклорна аура, деякі сторінки просто ароматизовані пахощами дум і казок. Про Мазепу справді можна складати фентезі. Наприклад, звернувся до малого Іванка височезний москаль-чарівник із котячими вусами: "Чого хочеш – все життя кататися як вареник у маслі, а померти, втративши геть усе, чи, навпаки, все життя бідувати, а померти у сяйві слави і багатства?" І що з тих двох альтернатив обрав Іванко, невідомо і досі, бо життя гетьмана можна інтерпретувати в рамках обох цих сценаріїв. То от приблизно такі сюжети і вчуваються між багатьма рядками пропонованої поеми. Вона проста тільки на перший погляд. Поема вийшла доволі бароковою, бо бароковим був сам її герой. Він був не тільки творцем окремого стилю в українській архітектурі, який так і назвали мазепинським бароко, він не тільки писав барокові вірші, не тільки фінансував барокову Могиляку, чи як ще її називають – Києво-Мазепівську академію. Він був перш за все бароковим політиком, вся діяльність якого була зіткана із суцільних суперечностей, побудована на контрапункті життя і смерті, на алхімії добра і зла, честі і неслави. Оцю бароковість поетеса дуже тонко відчула і відтворила у своєму тексті. Думається, що десь її курсором водив по монітору сам Іван Степанович, нашіптуючи якісь образи. Звісно, він не був з нею абсолютно щирим, бо не бував таким ніколи і ніде (навіть із Мотрею), але у чомусь міг таки проговоритися.
Та і сама авторка відверто грається із читачем. Її бадьорий ритм заколисує, око летить з рядка на рядок, усе здається начебто зрозумілим, все виблискує, міниться на сонці, аж раптом відчуваєш, що мусиш спинитися, повернутися назад, перечитати знову – ще і ще раз, бо за удаваною легкістю викладу (уявляємо, як то непросто писалося насправді) то тут, то там ховаються речі зовсім непрості, болісні, драматичні, які потребують вдумливої роботи мозку. Може, для когось із юних читачів саме ця поема стане першим доторком до феномену Мазепи. Для більшості же це буде ще один шанс замислитися, що Мазепа – це не тільки зображення на десятигривневій купюрі, а й один із синонімів України. Оця смислова рима (Мазепа – Україна) послідовно проведена через увесь твір В. Фесенко. Як і образи шляху та дзвону, якими відкривається і закінчується поема – цей своєрідний путівник із Батурина Івана Мазепи через Батурин Кирила Розумовського і Батурин Віктора Ющенка у наше сьогодення, коли почалося вже четверте століття післямазепинської доби.
05 серпня 2011р.
Теги: Мазепа, Фесенко