Закарпатець Любомир Белей видав у Києві книжку "Українські імена колись і тепер"

Що читаємо?

Розвідку Любомира Белея "Українські імена колись і тепер" (Київ, "Темпора", 2010). Видання з науково-популярної серії, котру реалізує Центр соціогуманітарних досліджень ім. В'ячеслава Липинського. Як підкреслено в анотації, автор розповідає історію українських імен від найдавніших часів і до сьогодення, "уникаючи ідеологічних штампів та розвіюючи міфи".

Що цікавого?

Новітні часи викликають у дослідника неприродний жах. Власне, не самі часи, скільки те, як український традиційний іменослов обвалюється перед нашестям чужих і "прикольних", на думку деяких батьків, імен: Цариця і Принцеза, Феолент і Русалка, Іулієна і Ендорфіна, Кеннеді і Шахід, Таймер і Фарада, Брооклін і Ебігеїль, Енжилин і Єгорька...

Раніше було не так. Батьки вибирали ім'я, передусім, на честь святих. Скажімо, славетний гетьман Хмельницький не був, насправді, при народженні названий Богданом і не був охрещений під цим іменем – "Це в народі так переклали грецьке з походження його хресне ім'я Теодор на "слов'янське автохтонне" Богдан". Виявляється, що майбутній творець козацької держави спершу носив ім'я на честь святого Теодора Начертанного.

Автор зупиняється на фальшуванні слов'янського іменослова у ХІХ столітті. Мода на язичницьку старовину диктувала попит на "нововідкриті" пам'ятки та артефакти, як-от Слава, Берегиня, Лель, Дана, Лада, Коляда – аж до Діда Мороза.

Новий імпульс – виникнення у повоєнний час неоязичницьких культів, Рунвіри та перенесення їх діяльності в Україну. Тепер у текстах адептів цих течій можна побачити отакі ніби "оригінальні" слов'янські імена як Отая Змієнога Богиня, Перуниця, Числобог, Припікайло, Переплат, Богдаждь тощо.

Белей полемізує з Галиною Лозко, однією з найактивніших популяризаторів повернення до правитоків і одночасно "волхвинею". Остання в своїй книзі вводить в обіг ("повертає") понад дві тисячі "українських етнічних" імен, зокрема такі як Агатірс, Таргітай, Одоакр, Ліпоксай і навіть Геракл...

Було б чесніше зробити, написавши, що це неологізми. Так як це зробив Василь Ірклієвський, який видав 1968 року в Мюнхені свій іменослов, куди включив ним же й вигадані новотвори на кшталт Відповіднослав, Вродливослав, Виномир, Віротвор.

Що ж стосується тих імен пращурів, які справді існували, то це Бож або Боз – так звали антського вождя, який був розіп'ятий остготами, чи "найвидатнішого серед антів" Мезамира, котрого вбили авари.

На відміну від західного світу, де ще в давнину виникло чимало імен на честь богів – Аполлінарій, Зінаїда, Діана, Мартин, "дохристиянський іменник українців не виявляє впливу язичницького пантеону: жодне з відомих нині автентичних праукраїнських імен не давалося на честь котрогось із поганських божків".

Характеристикою дохристиянських часів була багатоіменність – адже творення та вживання імен ніким та нічим не регламентувалося, "одна й та ж особа протягом життя називалася двома-трьома або й більше власними іменами".

Третяком, приміром, називали третю дитину в сім'ї, Весною – дівчинку, народжену цієї пори року, Жданом, Любком або Бажаном –довгоочікуваного малюка, Безрадою чи Немилою –якщо боги послали, не запитавши. Маленьких за зростом чи вагою – Малком, Дрібком, Мухою, Блохою, або навпаки – Величком, Дубком тощо. Персональні характеристики уособлювалися в іменах Мовчун, Носаль, Головач, Плакса, Білан, Світлик.

"Даючи імя Продан чи Куплен, мати виконувала певний обряд: за суто символічну плату вона продавала своє дитя жінці, у якої діти росли здоровими та не хворіли. Після закінчення обряду продажу дитина знову поверталася у рідну сім'ю". За даними мовознавця Павла Чучки, ще у 1960-х роках у гірських районах Закарпаття можна було знайти жителів, в яких по-батькові було Проданович чи Проданівна.

Вважалося, що якщо дати дитині відлякувальне імя – Вовк, Ведмідь, Рись – це її захистить від нечисті. Аналогічно є у Сербії, де Вуком ("вовком") називали дитину в родині, де діти помирали – мовляв, "на вовка відьма уже не посміє нападати". Сучасні українські прізвища з різних регіонів Вовкай, Вовканинець, Вовкогін, Вовкун, Вовченко, Вовчок (варіантів кілька десятків) тощо – є нагадуванням про ті часи.

Інаді малюкам навмисно присвоювали негарні, погані імена, вважаючи, що це дозволить обдурити нещастя – "Наші предки були переконані, що гарним і вродливим буде син Некрас, Некраш. Добрий апетит і здоров'я дитини забезпечать імена Неїло, Худко, Худаш, Зав'ялко. Дитина буде добре спати, коли матиме імя Безсон, буде хоробрим, якщо його назвати Страхом. Щастя, радість та всілякі гаразди... принесуть імена Невдача, Горе, Неспокій, Клопіт, Кривда, Смуток".

В ІХ столітті внаслідок приходу варягів вітчизняний іменослов збагачується кількома десятками імен, з яких до наших часів дійшли хіба Ігор, Олег, Ольга, Гліб.

З дохристиянських часів українці користуються іменами Володимир, Всеволод, Борис, Борислав,Богдан, Мирослав, Мстислав, Ростислав, Станіслав тощо.

Автор не погоджується і активно заперечує усталену тезу про те, що християнська церква вела непримиренну боротьбу з ономастикою язичницьких часів і врешті витіснила "справжні" автохтонні імена. Довгий час вони – місцеві рідномовні імена-прізвиська та чужомовні християнські імена – існували паралельно. Окремо – в неофіційно-побутовій та церковній сферах – у літописі можна побачити "нареченный в крещении Василии, руським именем Владимиръ".

Доказом тези є імена дітей князя-хрестителя – Позвізда, Доброніги, Станіслава, Судислава – і це вже після чину хрещення Русі! Врешті-решт, одне й те саме ім'я – Володимир – після духовного подвигу руського князя і особливо після визнання його святим – означало при зовнішній незмінності вже дещо інше. Батьки нарікали дітей, вже бажаючи мати своїм небесним заступником "свого" християнського святого. Зрештою, перші руські святі залишились в історичній пам'яті за своїми дохристиянськими іменами, а не тими, які були їм дані у хрещенні – Борис (Давид), Гліб (Роман), Ольга (Олена), Володимир (Василь).

Цікавим є приклад Чорногорії, на території якої вплив православної церкви був чи не найсильнішим серед слов'янських народів – аж протягом кількох століть місцевий митрополит водночас був і світським керівником країни. Так ось, виявляється, це не завадило існуванню дотепер чималого пласту дохристиянських імен в іменнику цього балканського народу.

У найдавніших київських памятках ІХ-ХІІІ ст. зафіксовано лише 394 християнські імені, з них 64 – жіночі. Грецькі, латинські та єврейські імена не завжди прищеплювалися на руському ґрунті в оригінальному вигляді. Класичний приклад – грецьке Георгос, яке в процесі адаптації розпалося на три імені, які сприймаються як окремі, - Георгій, Єгор та Юрій.

Інше давньогрецьке ім'я – Теодорос через старослов'янський варіант Теодор мігрує на наших землях до Хведур, Хведір, Ведір, Педір, Федір, Федур тощо.

Навіть на око автохтонна слов'янська трійця – Віра, Надія, Любов є калькою з давньогрецької. А чоловічі римські імена Римм, Інн і Зін серед українців та інших східних слов'ян стали... жіночими через родовий відмінок у богослужбових книгах – мінеях, де вони мали закінчення на -а.

Виявляється, в сільській місцевості на Україні побутувала й така сумна "традиція" - священик давав новонародженим некрасиві, неблагозвучні імена, якщо батьки були в немилості. Це стосувалося й позашлюбних дітей – через що вони нерідко ставали об'єктом насмішок. У Івана Нечуй-Левицького в "Миколі Джері" згадується випадок, коли злий на батьків панотець назвав дівчинку Минодорою, але в селі її звали Нимидорою. Серед зібраних професором Чучкою прикладів таких імен – Афтанас, Базіль, Нерон, Єфрим, Векла, а в селі Скотарське на Закарпатті піп назвав байстрюка Вараховбою!..

Справжнім випробовуванням для національного та християнського іменослова стали перші десятиліття радянської влади. Як зазначає Любомир Белей, за майже двотисячолітню історію християнства на честь жодного зі святих не було утворено стільки імен, скільки постало на честь "вождя мирового пролетариата": Вілен(-а), Віленін(-а), Віль, Владілен(-а), Владлен(-а), Вілор (В.І.Л. – організатор революції), Нінель (Ленін навиворіт), Леніна, Леніана тощо. А були ще Марлен – Маркс + Ленін, Лентрозіні (Ленін + Троцький + Зінов'єв).

Десята річниця Жовтня була уславлена в імені Окдес, героїчна арктична епопея радянських вчених – у чоловічому імені Оюшмінальд ("О.Ю. Шмидт на льдине").

Атеїстична кампанія більшовиків підштовхнула батьків назвати своїх хлопців – Небо і Бебо, що означало "нет бога" і "без бога". Дещо інфернальне жіноче ім'я Карма – це скорочення від "Красная Армия". Комуністичний Інтернаціонал Молоді покликав доволі благозвучне скорочення – Кім, чого не можна сказати про Ревпуть, Ревміру, Уесесеру і навіть Рот-Фронт.

Заклик першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова "догнать и перегнать Америку" вилився в чоловічі імена Догон і Перегон. А ще були Евакуац і Геліотроп, Ємбріон і Вінігрет, Декрета і Мартен... За підрахунками дослідника-ономаста Юрія Карпенка, таких імен у перші роки СРСР наштампували близько десяти тисяч. На щастя, ці комуністичні потвори не набули широкого розповсюдження.

У моєму класі київської школи була дівчина Сталіна, і вона вже у середині 1980-х відверто стидалася свого імені, просила називати себе Стеллою. У 1999 році в Белграді сербські вчені виявили 6 Тіто і 8 Сталінок.

Чеська вчена М.Кнаппова оприлюднила статистику, за якою 1945 року (тобто ще до приходу комуністів до влади) іменем Марія, яке традиційно пов'язане з культом Діви Марії, в Чехословаччині назвали понад 9 тис. дівчат. У 1960-му – вже втричі менше – 3250, у 1975 році – 121... А коли комунізм впав, статистика почала "виправлятися": у 2001 році Марій зафіксовано вже 665.

Процес творення імен триває. Мало хто знає, що ім'я Зореслав народилося не в глибині віків, а в міжвоєнні часи й має свого батька – греко-католицького монаха-василіянина Степана-Севастіана Сабола, українця з Пряшівщини. Він придумав це ім'я, використовував його як літературний псевдонім, відтак – воно зажило своїм життям.

Фраза. "Дуже відомий український футболіст з уславленим прізвищем називає своїх синів Джорданом і Крістіаном, в результаті чого постають химерні своєю еклектичністю (ні англійські, ні українські) наймення Джордан Шевченко та Крістіан Шевченко. Проте цим глобалізаційна неприродність цих наймень не вичерпується, бо коли... додати ще й по-батькові, яке є обов'язковим компонентом найменування особи у народу, мовою якого А.Шевченко розмовляє, то взагалі постають неприродні онімні гібриди Джордан Андрєєвіч Шевчєнко і Крістіан Андрєєвіч Шевчєнко".