Катерина Антонієва: "Щоб я в житті не робила, роблю це на всі сто"

— Мабуть, зайвим буде питання — чому саме сцена?

— Думаю, що так. В Ужгороді моя сім'я була відомою: тато — Степан Бринкач — мав прекрасний вокал і був солістом у Закарпатському хорі. Мама теж володіла гарним голосом і, звичайно, це передалося й мені. Окрім того, я частенько з батьком бувала на репетиціях та концертах. Уже тоді сцена вабила мене.

— Батьки розвивали ваші здібності?

— Звичайно. Тоді вважалося нормою для хороших родин, щоб діти вміли грати на якомусь музичному інструменті. А я, крім того, відвідувала ще й гурток бального танцю у Палаці піонерів, потім школу танцю. Закінчила музичну школу з класу гітари, маю диригентсько-хорову спеціальність після музучилища.

— Мріяли про велике визнання?

— Десь глибоко в душі кожен мріє стати відомим артистом. Я маю таку натуру, що вперто йду до своєї мети. І в тому, що стану артисткою, була абсолютно впевнена. До великої слави не тягнулася, досягла свого піку — і мене це задовольняло. Брала участь у святкових концертах при філармонії, в амфітеатрі. А з колективом "Угорських мелодій" об'їздили весь колишній Союз.

— Географія широка, тож і гастролі були тривалими?

— І колектив був великим. "Угорські мелодії" мали два склади музикантів, танцюристів і співаків та два концертні відділення: угорські народні мелодії та естрадні, де співала я. Бувало, поїздки тривали місяцями, а то й півроку. За час гастролей мали можливість побачити всю Росію, побувати в інших колишніх республіках Радянського Союзу.

— Філармонія забезпечувала костюмами?

— Зовсім ні. Ми купували тканину, шукали кожен для себе якийсь фасон, щоб у ньому були присутні угорські національні мотиви, тобто костюм чи сукня виходили осучаснено-народними.

— Ви мали можливість поїхати за кордон, маю на увазі амурні справи...

— Так, було, було... Але мушу сказати, що я патріотка своєї Батьківщини. Яким би не було те кохання, які б мені золоті гори там не обіцяли, мене постійно щось тримало тут, удома. Я не могла собі уявити, що буду між чужими людьми, хоч комунікабельності мені не позичати. Не лякало й те, що не знала мови. Та все ж, як кажуть, скрізь добре, але вдома — найкраще.

— Ви живете сьогоднішнім днем?

— Так. Незважаючи на те, що я маю дар передбачення, знаю наперед, що на мене чекає, все ж таки не люблю загадувати на завтра. Особливо в наш час, коли кожної хвилини щось міняється, планувати немає сенсу.

— Панікуєте, коли щось не вдається?

— Я все сприймаю так, як воно є, оцінюю реально. Ніколи не опускаю руки, адже з кожної ситуації має бути вихід. Оскільки торувала собі життєву стежку сама, то вже маю і гіркий, і позитивний досвід. Обмірковую все спокійно, зважую плюси і мінуси, бо ж не дарма кажуть: "Поганий початок — добрий кінець" або "Що не робиться, все—на краще". Я оптимістка.

— Ви маєте досить вольовий характер, можливо, впертий.

— Ні, це не впертість, просто я маю свою точку зору на все. І тому у своєму житті все роблю на всі сто, тобто максимально добре і якісно. Люблю добре поїсти і відпочити. Коли накриваю стіл, не можу обійтися однією стравою, хочу, щоб було всього потрошку.

— До речі, домівка ваша обставлена дійсно на всі сто.

— Тут потрібен капітальний ремонт, але це вже за межами моїх можливостей. Але я маю те, про що мріяла, — велику квартиру з високими стелями, що в моєму стилі. Антикварні меблі — це моя гордість. Мені дуже пощастило придбати їх майже за безцінь. Я просто опинилася в потрібний час в потрібному місці. Господарі терміново кудись виїжджали, тому не мали часу торгуватися.

— Квартира затишна не лише меблями та бібліотекою, тут багато ручної роботи...

— Дуже люблю вишивати: на канві, стібком, гобелени, скатертини. Також вигадую різні декоративні ікебани, композиції, приурочені до Різдва чи Великодня або ж іншої події. Окрім того, я залюбки роблю шкатулки "наших бабусь". Звичайний картон, обгорнутий у тканину, підібрану за кольоровою гамою, кришечки з тасьмою. Такі шкатулки згодяться і для документів, і для косметики та іншого. Близьким дарую їх до різних свят. Люблю також унікальні репродукції з видань минулих років — вкладаю їх у рамки. Навіть придивившись, не відрізниш, чи це оригінал, чи просто малюнок.

— Своїй доньці ви дали дуже незвичне ім'я — Лоліта. Це не пов'язано з вашим другом серця з Італії?

— Аж ніяк. У мене в Америці живуть двоюрідні сестри, і одну з них звати Лоліта. Можливо, на її честь, а можливо, тому, що дуже подобалося мені це ім'я, я вирішила назвати так доньку. Скорочено, як то кажуть, по-домашньому — Лоліка або Лялька.

— Ну, зараз вона вже не маленька Лялька...

— Так, у неї в самої вже є донька, котру ми теж назвали дуже гарним ім'ям — Корнелія. У нас, як і в багатьох інших родинах, заведено звертатися у ласкавій формі, і я для неї — Ноді.

— Ви знаходите спільну мову з донькою?

— Був період, коли ми були "на відстані". Та з часом вона почала більше тягнутися до мене, радитися, "виливати душу". Нема такого дня, щоб ми не спілкувалися: якщо не віч-на-віч, то принаймні по телефону.

— Не нудьгуєте сама?

— Я не можу сидіти без руху, мушу завжди чимось бути зайнята. Коли сезон грибів, я постійно в лісі — люблю повну комору. А ще через день ходжу на роботу, бо при такій пенсії не завадить мати додаткову копійку. Якби мала ділянку або город, залюбки б ще працювала на грядках. А сама я майже не буваю — постійно приходять гості: знайомі, сусіди.

— Згадували, що маєте дар передбачати. А як бачите себе в майбутньому?

— Не лише передбачаю. Інколи я бачу віщі сни, це передалося мені від маминої родини. Вони в основному справджуються. А щодо мого майбутнього... От ми говорили про квартиру, котру я вимріяла. Але (не буду загадувати наперед) щось мені підказує, що буду власницею іншої, ще кращої.

— У гороскопи вірите?

— У ті, що в журналах чи газетах, — ні. Я сама складаю собі гороскопи — це вже те, що треба,—добрий він чи поганий. Не треба падати духом.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати