До Ужгорода завітала онука балетмейстера, що першим вивів закарпатський танець на сцену

Завітати до Ужгорода Валентина та Анна Ангарови планували давно. Річ у тім, що Валентина Павлівна задумала видати книжку пам’яті свого чоловіка Олександра, теж талановитого балетмейстера, заслуженого діяча мистецтв Росії. “Звісно, вона буде неповною без розповіді про засновника династії танцюристів Ангарових”, - каже жінка. От і почала по крупинках збирати про нього відомості… У цьому пошуку прийшла черга Ужгорода, матеріалу про перебування в якому Валентина Семеновича майже не було, а ще “хотілося, щоб дочка побачила, де народилася, і самій усе пригадати”. Виявляється, вони з чоловіком рік - з 1972-го по 1973-й - прожили в нашому місті, хоча й планували оселитися тут надовго, Олександр почав працювати танцюристом у Закарпатському народному хорі, та хвороба батька змусила все покинути. А на згадку про той період залишилися 2 світлини.

Їхали на Закарпаття, ні з ким попередньо не списуючись, можна сказати, навмання, думали, “якщо Ангарова тут не пам’ятають, то просто погуляємо містом, - розповідає пані Валентина. - Але як нас тут зустріли! Виявляється, у філармонії про свекра не забули, більше того, досі в репертуарі хору його хореографічні композиції і - що важливо - оголошують ім’я їх постановника! Нас це так розчулило! А те, що художній керівник хору Наталія Петій-Потапчук та балетмейстер-постановник Клара Балог спеціально для нас двох вивели на філармонійну сцену колектив, і ми побачили в його виконанні “легендарні” танці Валентина Семеновича “Увиванець” і “Дубкани-скакуни”, дорогого варте. Заради цього був сенс приїхати. Навіть не знали, що цього року хор відзначатиме 65-річчя. Напевно, це Господь Бог так розпорядився, аби ми завітали в Ужгород саме в такий рік, не пізніш і не раніш. Повертаємося з неймовірним відчуттям насиченості, бо встигли й погуляти містом, навіть знайшли гуртожиток на набережній, де тоді жили, а ще нас переповнює вдячність до всіх, із ким зустрілися, хто зберігає пам’ять про Валентина Семеновича”.

В Ужгороді відбувся й свого роду обмін даними. Валентина Павлівна та Аня передали в музей ЗАЗНХ копії документів із сімейного архіву, зокрема газетної вирізки з оголошенням про набір юнаків та дівчат до Закарпатського ансамблю пісні і танцю, який тоді саме створювався, афіші першого концерту, свідоцтва про шлюб Валентина Ангарова, листа Михайла Кречка до 60-річчя балетмейстера, чимало фото, а також зібрані матеріали про нього. У свою чергу, учасниця першого складу ансамблю, а згодом багаторічний незмінний балетмейстер-постановник Закарпатського народного хору народна артистка України Клара Балог розповіла, як Валентин Семенович опинився в Ужгороді (про це рідним Ангарова досі не було відомо). Зібравши всі наявні дані докупи, ми теж вирішили внести лепту в написання біографічного нарису про першого балетмейстера. Пропонуємо його увазі читачів.

Ангаров (Рябоконь) Валентин Семено-вич народився 25 жовтня 1905 року в м. Миколаєві в родині підхорунжого Запорізького козачого війська Оксентія (Семена) Якимовича Рябоконя. Його дитинство, як і більшості миколаївських хлопчаків, минуло в порту, поруч із будівельними верфями, а коли прийшов час ставати на ноги, юнак іде працювати на судноремонтний завод ім. Андре Марті й одночасно навчається в школі ФЗУ, по закінченні якої здобув фах “кваліфікований робітник токарської спеціальності”. На заводі Валентин пропрацював аж до серпня 1929 року і на всіх заводських та молодіжних вечірках завжди був перший заводила: полюбляв ставити і розігрувати гумористичні сценки з перевдяганням усіх учасників у щойно вигадані костюми. Але найбільше він любив танцювати і завжди перемагав у танцювальних поєдинках (за спогадами Валентина Семеновича, його батько свого часу навчався бальних танців у Варшаві; можливо, звідси й любов до танцю у Валентина). А ще над усе прагнув стати професійним танцюристом, і ця мрія в 30-х роках привела його в Ленінградське хореографічне училище, при вступі до якого бере собі псевдонім Ангаров (на жаль, у сім’ї немає даних, чому він вибрав саме цей, що потім став прізвищем династії чудових танцівників і талановитих балетмейстерів Валентина Семеновича, Олени Миколаївни та Олександра Валентиновича Ангарових). По закінченні училища В. Ангаров працює солістом балету в ряді музичних і оперних театрів Ленінграда та Москви. А 1937 року, коли створювався Державний ансамбль народного танцю СРСР під керівництвом Ігоря Моїсеєва, Валентин Семенович, котрий завжди тяжів до народного танцю, вирішив спробувати свої сили й був зарахований до першого складу балетної трупи колективу. З ним об’їздив майже всю країну, будучи одним із провідних солістів. За спогадами його близького друга, так само провідного танцівника першого складу Йосипа Слуцкера, “Валентин Ангаров був незвичайно темпераментний у танці, а завдяки природному артистизму - неперевершений у сюжетно-ігрових танцювальних номерах. Уже тоді почав проявлятися і його балетмейстерський талант при постановці танців для концертних бригад ансамблю”. А 1940 року Ангаров їде за направленням балетмейстером Державного Бурятського музично-драматичного театру. Далі були мистецькі колективи Москви, Єревана, Вінниці, Мінеральних Вод. Валентин Семенович усього себе віддає улюбленій роботі, будує плани на майбутнє. Але всі мрії і плани перериває напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. У серпні 1941 року В. Ангаров був мобілізований П’ятигорським РВК та направлений у 24-й стрілецький полк. Майже відразу призначається балетмейстером в ансамбль Північнокавказького військового округу. З перших днів створює концертні фронтові бригади, з якими постійно виїжджає в розташування військових частин і на передову. Та часто самі артисти потрапляли під бомбардування, доводилося брати в руки й автомат, на жаль, багатьох недолічувалися. За відвагу і мужність, виявлені в роки Великої Вітчизняної війни Валентин Ангаров був нагороджений медалями “За оборону Ленінграда”, “За оборону Кавказу”, “За оборону Радянського Заполяр’я”; “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”

За роки війни доля не раз кидала В. Ангарова в різні кінці країни. Аж до мобілізації 16 серпня 1945-го він служив балетмейстером фронтових ансамблів Волховського, Карельського, а з квітня 1944-го - 4-го Українського фронту. В складі останнього працював і Михайло Сусліков, нині народний артист України. Михайло Львович згадує: ” У 1944 році Запорізький театр імені Щорса отримав команду формувати бригаду на 4-й Український фронт. А оскільки юнаків бракувало, міський відділ мистецтв відкомандирував туди мене з філармонії. Виступав разом із Льолею Сидоренко (в майбутньому Ангаровою). З бригадою побували і в Ужгороді відразу після його звільнення”… Згодом, у червні 1945 року, театр імені Щорса повертається на Закарпаття, де його трупа працювала до квітня 1947-го, сприяючи формуванню Закарпатського музично-драматичного театру. Після демобілізації й Валентин Ангаров отримує направлення в Ужгород балетмейстером новостворюваного Закарпатського ансамблю пісні і танцю. Йому було доручено сформувати танцювальну групу колективу з аматорів народного танцю, і він з головою поринає в цю роботу. Зібравши обдаровану молодь (серед 18-ти відібраних була і Клара Керечанин (згодом Балог), почав активно з нею займатися. В цьому допомагала й майбутня дружина Олена Сидоренко (до речі, шлюб вони зареєстрували в Ужгороді у вересні 1946 року, тут у них народився син Олександр), “теж танцюристка з чудовою хореографічною освітою - школою Ваганової. Вона закінчила Київське хореографічне училище, танцювала провідною балериною у Львові. Нас Олена Миколаївна навчала хореографічної грамоти”, - розповідає Клара Федорівна. Тож завдяки чітко організованій репетиційній роботі й безперечному таланту педагога В. Ангаров за короткий термін із любителів народного танцю створює професійну балетну групу ансамблю, і “довгі роки ми базувалися на тих навичках, які він нам дав”. Паралельно з цим тривала кропітка робота зі збору музичного і хореографічного матеріалу в селах Закарпаття, за яким формувався репертуар. Зрештою “Ангаров поставив гарну хореографічну програму. Відчувався почерк досвідченого балетмейстера, - веде далі Клара Федорівна. - Наші художники Коцка й Манайло підбирали костюми та весь реквізит до номерів. На першому концерті, який відбувся 17 червня 1946 року, ми виконали “Дубкани-скакуни”, “Метелицю”, “Верховину”, “Колгоспну польку”, “Аркан” та “Увиванець”, усі поставлені Валентином Семеновичем. Успіх був приголомшливий. А 2 танці - чоловічий “Дубкани-скакуни” та “Увиванець”, - що супроводжуються піснею, виконуються й донині, вони увійшли до Золотого фонду Закарпатського хору. Їх ми й показали Валентині та Ані Ангаровим”.

Про унікальність створених В. Ангаровим закарпатських народно-сценічних танців говорить у своєму листі до 60-річчя балетмейстера тодішній художній керівник хору Михайло Кречко: “Шановний Валентине Семеновичу! Насамперед хочу висловити вам величезну подяку за те, що ви зробили для Закарпатського народного хору як його перший балетмейстер. Вам довелося в хореографії Радянського Закарпаття прокласти першу доріжку. Ніхто до вас ніколи не виносив український закарпатський народний танець на сцену. Більше того! До вас ніхто з професійних балетмейстерів навіть не підозрював про існування такого танцю. Ваша заслуга - а для нас вона неоціненна - полягає в тому, що ви підмітили в нашому народному побуті на Закарпатті танці, повірили в них, винесли на сцену, декотрі з них у всій їхній скромності, простонародній свіжості і глибині, і цим створили основу традиції для всіх наступних постановок закарпатських народних танців. Ви могли скептично поставитися до того сирцю, який підмітили в народі. Ви могли здобрити цей сирець такою дозою сценічних трюків, танцювальних ефектів, що вони б затушували собою всю самобутню красу наших танців. Однак усього цього ви не зробили, адже вам допомагав ваш чудовий художній смак, відчуття міри, глибока повага і любов до народного мистецтва - і все це робить вам велику честь…Усі балетмейстери, котрі працювали після вас у нашому хорі, а їх було немало (Купін, Калінін, Ромадов, Кузнєцов, Опанасенко, Балог, Литвиненко), так чи інакше відштовхувалися від ваших постановок. Та цеглинка, яку ви колись заклали у фундамент Закарпатського народного хору, міцно тримає його”.

На жаль, “ужгородський період” тривав ледь більше року, наприкінці 1946-го Ангаров повертається до Запоріжжя. Далі була робота головним балетмейстером у Шахтарському ансамблі пісні і танцю (м. Донецьк), Ансамблі пісні і танцю Північного флоту (м. Сєвєроморськ), Ансамблю пісні і танцю Радянської Армії (ПКВО м. Ростов-на-Дону), і скрізь про Валентина Семеновича відгукувалися як про талановитого балетмейстера, чудового організатора, вдумливого педагога, неперевершеного знавця танцювального фольклору народів тоді ще СРСР. Не залишав улюбленої справи і на заслуженому відпочинку і ще тривалий час керував самодіяльними колективами в різних установах Ростова-на Дону. В його архіві зберігаються вдячні відгуки вихованців, котрі саме завдяки Ангарову пішли в хореографію. Він виростив багатьох професійних танцюристів і постановників.

Крім того, на пенсії сповна віддався одному з найулюбленіших своїх захоплень - різьбі по кості і навіть неодноразово виставляв свої вироби на обласних виставках декоративно-прикладного мистецтва, де часто займав призові місця. Величезний ріг для вина з викарбуваним на ньому девізом “Ой, випиймо, куме, тут, на тім світі не дадуть”, підсклянники, підставки для олівців, ромашки в різьбленій вазі, боярин, а ще цілі композиції, як-от: “Ріг достатку”, “Поклик джунглів”, “Мудра сова”, “Птаха щастя”, “Перекуємо мечі на орала” - дбайливо зберігають у родині в Чебоксарах. Не менш талановитою була й дружина Валентина Семеновича. Вона шила капелюшки (Михайло Сусліков пригадує, що по них частенько навідувалися до Олени Миколаївни дружина і дочка Брежнєва в часи, коли той працював секретарем обкому в Запоріжжі), створювала чудові сценічні костюми, а зроблені нею українські вінки були наче сплетені з живих маків. А ще вона мала чудовий голос. “Коли ми співали українських пісень, сусіди казали, що слухали нас із завмиранням”, - каже Валентина Павлівна. Загалом український дух міцно вкоренився в родині Агарових. Онучка Аня, хоч і жила весь час у Росії, навіть у паспорті зазначила, що українка.

А ще про Ангарова згадують як про дуже гостинну людину. В них завжди був повний дім народу (в Ангарових тиждень під час гастролей у Ростові в 60-х гостював і Михайло Сусліков), тут любили влаштовувати “капусники”, розіграші з перевдяганнями і навіть “зйомки” фільмів. У родинному архіві зберігаються відзняті на синову механічну камеру кадри з “пограбуванням банку”, в яких у ролі бандитів виступали Сашкові друзі, а Валентин Семенович грав головного мафіозі, а також піратський фільм.

Валентин Ангаров пішов із життя на 73-му році, у лютому 1978-го, в день тріумфу свого сина Олександра - головного балетмейстера Чуваського державного ансамблю пісні і танцю. “Того вечора учасників і керівників колективу, що став лауреатом Всеросійського огляду ансамблів пісні і танцю та ансамблів народного танцю, вшановували на сцені концертного залу ім. П.І. Чайковського в Москві. Саша був із усіма, а нам за куліси принесли телеграму з Ростова, що помер Валентин Семенович, - прогадує невістка. - Як би він пишався сином!”. 5 років тому пішов із життя й Олександр Валентинович, на честь котрого його син і дочка (в яких перший фах - хореографія, а другий - режисура масових свят) заснували в Чебоксарах фестиваль виконавців народного танцю, який і є найкращою пропагандою та продовженням справи Валентина, Олени й Олександра Агарових. А тим часом у родині підростає їхній наступник - старший правнук закінчує І курс хореографічного училища.

Теги: танець, балетмейстер, сцена, Михайло Кречка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати