Едуард БАЛАГУРІ.
Балагурі фактично створив археологію Закарпаття, відтворив і весь історичний сюжет розвитку древньої історії всього регіону Верхнього Потисся, встановив тісні археологічні стосунки з науковими закладами Румунії, Словаччини, Угорщини. В останній країні він був академіком тамтешньої академії наук. Це допомогло Е.А.Балагурі створити самобутню концепцію розвитку регіону в епоху бронзи.
— Всього, що зробив Едуард, вистачило б на декілька життів, — зауважує його соратник, доктор історичних наук В.Котигорошко, — а Він зумів це зробити за одне швидкоплинне життя.
Тож і мені хотілося згадати на шпальтах провідної газети краю, на прохання чисельних друзів покійного Едуарда Балагурі, про нього — живого і веселого представника УжНУ, що я і роблю…
НАЙПЕРШЕ ПРООФЕСОР БОРОВСЯ З ЕГОЇЗМОМ
Він був простим у поводженні, а деколи взагалі просто сахався від тих людей, які нагадували в своїх фанерних костюмах натуральні обеліски з деякими ознаками життя. На диво простим він був і тоді, коли працював деканом історичного факультету, і в час завідування кафедрою, і в ролі рядового викладача. Часто він не реагував на справедливі зауваження, але завше відчував чужий біль, невтомно згладжував усі конфлікти серед студентів.
— Коли його, бувало, хтось називав професором — то озирався і перепитував:
— Це ви до мене?
А після підтвердження додавав:
— Якщо починають називати професором — то, значить, я ні на що вже не здатен… А я кожну дівчину готовий розцілувати… Професор — то не звання.
— А що? — запитували в нього.
— То — лікарський діагноз! — під загальний регіт відрубував він.
Мої амбіції він теж перевіряв своїми репліками з різко критичним відтінком. Одного разу, в квітні 2001 року, сказав:
— Він не завжди чесний, але я підтримую Зубача, бо такі журналісти треба для держави.
І додав:
— Моєї держави.
ЩОБ НЕ ВИНАХОДИТИ ВЕЛОСИПЕД, БАЛАГУРІ ЙОГО МАВ
Одна з граней буття професора була зв’язана із єдиним засобом його пересування свіжими вибоїнами древнього міста — велосипедом. Старий, як світова війна, він виручав його, а за це постійно викликав щиру повагу і любов. Так радуватися малому вмів, напевно, тільки він. Ось сценка 5 травня 2001 року, зафіксована мною в щоденнику:
“Еду-бачі Балагурі в дворі на Чапаєва ремонтував біціглі. З цього приводу на лавці вже стояла велика пляшка горілки і маленька мінеральної води. Процес ремонту від іншого світу вдало затуляв ряд розвішеної мокрої білизни. Останній був зовсім не зайвий, бо зненацька міг набігти відставний міліціонер на прізвисько Кемел і почати просити випити.
Вночі Кемел несамовито кричить, але ніхто йому нічого не каже — мент.
Дім перетворився цими днями в гадючник. Звідкись вони прилізли в підвал “хрущовки”.
Кемел вже одну вбив.
А других в підвалі ніяк не може знайти. Всі впевнені, що змії там відкладають яйця.
Кемел підійшов, коли горілку випили.
Він був худий і проспиртований. “Стрелив” одну сигарету, і попередив, щоби в порядній компанії про жінок не згадували.
— А про горілку? — запитав Еду-бачі.
— Про горілку можна, — сказав Кемел.”
Після велосипедних ремонтів, 70-літній Еду-бачі зазвичай говорив:
— Постійно хочеться до жінок.
— Так, — відповідав я. — Але вже вік не той. Забутливість з’являється.
Еду-бачі насторожується.
— Щойно переспите з жінкою, — кажу, — і зразу забуваєте — знову хочеться.
— Ти запиши, запиши це! — постійно сміявся з цього Еду.
СТАВАТИ СОБОЮ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО
29 березня 2002 року професор зайшов. Елегантний плащ, мов крила в птаха. В руці — квіти.
— Боже, Васильку, якби ти знав, який я щасливий. Мені 71 рік, скоро умирати, і через те можу говорити ВСЕ і кому завгодно. Хоч меру, хоч губернатору, хоч міністру із надзвичайних ситуацій… І що дивно, мій золотенький, тільки я почав “рубати” скрізь усе, що думаю — зразу зарплату підвищили на факультеті, пенсію, премії дають. Уже й умирати не хочеться. Все життя доводилося душити в собі слово, не давати йому вирватися, а тут — старість і ТАКЕ щастя! Піду ще до річки погуляю, — по-юнацькому махнув він букетом лісових квітів і вийшов.
А мені тоді подумалося: “А може, не чекати пенсії і ставати щасливим прямо зараз?”
ІСТОРИЧНІ ЗУСТРІЧІ ІСТОРИКА
Запис 15 жовтня 2003 року (Ужгород): “Знову зустрілися з професором Балагурі. У кафе “Бістро”. Він, як археолог, вважає, що там була перша стоянка первісних людей в Ужгороді, бо відвідувачі й досі поводять себе аналогічно.
Колись в Угорщині ще молодим, історик зустрівся за створювачем водневої бомби зі США Едуардом Теллером. Той страшенно здивувався, що і в Радянському Союзі бувають Едуарди.
— А ти хто за фахом? — зацікавився.
— Археолог.
Теллер помовчав, а далі сказав:
— Ти розкопуєш людей, а я закопую.
Професор затих.
— А потім? — не витримав я довгої паузи.
— Кілька годин мовчали і пили… Про що говорити з американцем?..
— Невже Теллер пив?
— Дуже багато… Червоне вино “Каберне”… Від нього й помер…
А після паузи додав:
— У 95 років.”
* * *
Проходжу деколи коло його осиротілого подвір’я біля “хоущовки” на Чапаєва. Раніше там обговорювали політичні події, вибори чергового історичного мера в химерне людське поселення над Ужем, де й зараз постійно ведуть розкопки. Нині лежить тільки сніг, сміття і двоє п’яних. І ще — мовчання нависає над усім. Все немовби чекає життєрадісного вигуку Еду-бачі:
— Пора мера знімати. Їхав на біціглях і ледь не впав!
Василь ЗУБАЧ.
20 лютого 2007р.
Теги: