Життя у нього - мозолисте. Часто до ранку в його майстерні горить світло. Це означає, що Олексій Клованич різьбить або дзеркало, або ікону, або рамки чи хрести. Його хата нагадує музей. А в одній з кімнат інтер'єр як у церкві: в кутку стоїть голгофа, прикрашена квітами, а на стінах образи святих у розкішних дерев'яних рамках.
- Голгофу часто мені замовляють у церкву, - розповідає різьбяр. - Для храму майструю вдвічі більшу.
Олексій Клованич глибоко віруюча людина. Немає жодного дня без молитви, щонеділі відвідує сільську церкву, тримає піст.
- Слави ніколи не прагнув, - продовжує. - А що таке визнання? - Найбільше щастя для мене, щоб у моїй сім'ї все було гаразд. Найбільше багатство - це моя дружина, діти, внуки, і щоб всі ми були здорові.
- Мої внучки - Алінка та Валерія - полюбляють сидіти біля діда, коли щось у майстерні вирізую з дерева. Їм подобається мені заважати, - усміхається. - Мені ж хотілося б, щоб вони цінували і розуміли мистецтво. Тому й привчаю їх з дитинства до прекрасного.
Різьбярства навчався у професійно-технічному училищі №6 в Ужгороді. Потім була армія. Служив у Німеччині. Там теж різьбив. У його руках липа, горіх "горить", перетворюється в орлів, ведмедів та в інших звірів і птахів. Цікавими є також у його виконанні і карнизи. Але найвишуканішою "скульптурою", без перебільшення, залишається настінне дзеркало. На його створення витрачає три дні. У всі тонкощі різьбяр не посвячує. Але результат вражає: люстерко виходить розкішним, багатим, царським.
- На моє дзеркало нині пішла в селі мода, - усміхається. - Тому й продаю цей елемент інтер'єру. Недорого. Всі мають можливість купити.
Олексій Клованич ще й будівельник. Бо, як і кожний сільський чоловік, виїжджає на заробітки. Бо звідки ж гроші брати? А зводити хати, церкви, офіси життя навчило. І не хитра це справа - цеглину до цеглини "ліпити", але дуже відповідальна і надто важка. Взагалі, заробітчанський хліб - не мед. За тридцять років ці "золоті руки" звели не одне житло. А в ньому не одні "мудрі" дерев'яні сходи та інші речі для душі.
Хоч на заробітки їздив не завжди. Оскільки були часи, коли працював у колгоспному сувенірному цеху. Довелося також і приторговувати своїм ексклюзивом і на ужгородських ринках.
- Уночі майстрував, а вранці сідав на автобус до Ужгорода, щоб продати бодай щось, - згадує з сумом. - А що залишалося робити? 90-ті роки нікого не колихали.
В основному попитом користувалися дзеркала.
- Вароським паніям вони подобалися, - каже. - Оцінював по 45 доларів за одне.
Нині різьбить ще й гарні меблі. Щоразу фантазія народжує неповторний орнамент.
Всі витвори Олексія Клованича "дихають" як живі люди. Секрет? У них вкладено добрий настрій, позитивні емоції, натхненне серце. У них є частинка душі талановитого митця.