Казімір Гурницький: "Пишу тоді, коли не можу не писати"

Нещодавно 85-літній сходознавець видав 6-ту поетичну збірку “В одвічнім колі дванадцяти”, де, окрім лірики, можна знайти експерименти з традиційними японськими хоку і танка, а ще двомовні вірші українською та рідною мовою поета, польською. Про свій життєвий шлях та про те, як не старіти душею, він розповів нам у “Суботніх зустрічах”.

- Казіміре Івановичу, мені відомо, що на вашу долю випало чимало випробувань, першим з яких був голодомор…

- Ви праві. Я народився у жовтні 1924 року в селі Шаровечці під Проскуровим (нині Хмельницький). Село було польським і дуже важко піддавалося примусовому вступу до колгоспів. Власне, таке спостерігалося чи не в усій країні, тож для того, щоб змусити людей працювати задарма, на мою думку, і був улаштований штучний голодомор. Зараз багато кажуть про те, що це був геноцид української нації, але я переконаний, що геноцид не обмежувався українцями - тоді винищували геть усіх, хто проживав на території тодішньої України. Пам’ятаю, як незадовго перед голодом у наших краях з’явилося безліч коней. Їх забрали від господарів і відпустили помирати на зимових полях, людям же суворо заборонили годувати чи забирати собі тварин. Бідолашні помирали зі справжніми сльозами на очах, а робилося таке жахіття лише тому, що радянська влада хотіла якнайшвидше впровадити в селах трактори. Так само було із землею. Це ж росіяни чомусь полюбляли оті “общини”, українці та поляки натомість звикли мати й обробляти свою землю. Люди з нашого села, коли їх почали примусово заганяти в колгоспи, казали: “Краще помру, але на чужій землі гнути спину не буду”. Тому й визріла думка вбити цей дух свободи як не морально, то фізично. Люди й справді були потому такі налякані, що погоджувалися на все, на будь-які рабські роботи, тільки б отримати шматок хліба.

- Як вам вдалося вижити в ті страшні часи?

- Мабуть, доля так розпорядилася. Не можу передати, що ми тоді витримали, люди були геть озвірілими від голоду! Моя родина вижила лише завдяки тому, що нам залишили в льоху картоплю, буряк і корову на подвір’ї, а коли всі запаси були з’їдені, мама почала носити до прикордонних із Польщею сіл полотно, одяг, взуття, інші цінні речі, які можна було виміняти на їжу. Коли закінчилися й вони, старшому брату вдалося влаштуватися на роботу на торфрозробку - там він отримував обід і шматок хліба. Пам’ятаю, після школи я йшов на кар’єр, чекав, поки брат повертатиметься з обіду й кине мені трохи хліба, який я ловив, як цуценя, в повітрі й тікав, поки не відібрали. Батько теж продовжував працювати (він був у колгоспі ковалем), тож для того, аби мав сили тримати в руках молот, щоденно отримував 700 грамів хліба. Власне, його і хлібом не можна назвати, бо був жмиховим, але вижити нам допоміг.

- Після голодомору люди стали більш поблажливими до нових порядків?

- Ще б пак! Знаєте, страх перед голодом тримає мене й досі, це жах, який просто не можна забути. У 1934-му в нашому селі залишилося багато порожніх хат, але людей ніяк не хотіли залишити в спокої. Почалися етнічні маніпуляції, часи примусових переселень. Я тоді вже навчався у школі, був круглим відмінником і навіть піонером (щоправда, коли йшов у костьол, галстук ховав у кишеню). Восени 1935-го мав у складі піонерської групи зустрічати переселенців і грати на барабані, але під час виступу збився, кинув палички і втік. Не знаю, може, це й стало початком недоброзичливого до нас ставлення, але з тих пір на мою родину посипалися проблеми. Ще до того випадку, звинувативши в куркульстві, вивезли на Полтавщину нашу тітку, згодом на світанку постукали й у батькові двері. То була зима 1936-го: нас повезли “на Дон”, у село Табаївка Сіверсько-Донецької (нині Луганської) області, де жили самі росіяни. Оскільки я навчався лише польською, то, звісно, російську розумів слабо. Ставлення нових односельців до нас було дуже недоброзичливим, до школи потрібно було йти аж 6 кілометрів. Пам’ятаю, весна того року настала так стрімко, що, повертаючись полем зі школи, я ледве витягав з болота чоботи, врешті загубив їх і босоніж вже затемна добрався до села. Після того захворів на запалення легенів, і мама самотужки (жодних лікарів у селі не було) довго лікувала мене липовим цвітом. А коли одужав, сказав: до школи більше не піду. Власне, до того часу батьки й самі зрозуміли, що жити в цьому чужому краї їм несила, і вирішили тікати до тітки на Полтавщину.

- Там було легше?

- Незрівнянно. У селі Кошманівка, куди ми приїхали, було аж 3 колгоспи. Нас поселили в колишню куркульську хату. Позаяк тікали з Дону з порожніми руками, то довгий час спали лише на соломі, зате тут було ситно, батько мав роботу, і люди до нас ставилися добре. Бувало, мама тоді частенько звинувачувала мене в тому, що я не ласий працювати руками, але тато суворо заборонив їй мене чіпати, мовляв, “він у нас інший, нехай навчається”. Навчання ж у мене йшло важкувато, адже школа була українською і я не завжди розумів шкільну термінологію. Вчителька, побачивши в табелі, що раніше я був відмінником, вирішила приставити до мене помічника, котрий би допоміг мені опанувати українську. Ним зголосилася стати донька директора школи, чарівна дівчинка, котра не лише за півроку до-моглася того, щоб у мене знову були хороші оцінки, а й стала музою, якій я присвятив свої перші вірші. На жаль, і дівчинку, і її батьків од-ного дня забрали в невідомому напрямку (це було для мене таким ударом, що довгі роки я не міг написати жодного поетичного рядка), а згодом, прийшовши додому, я не застав там і свого тата. Його також забрав “чорний ворон”, пояснивши це двома словами - “ворог народу”, а коли мама поїхала з батьковими речами в Полтаву, сказали: “Мотай звідси, доки й тебе не прибрали!”.

- А потому ваша родина ніколи не намагалася відшукати батькових слідів?

- Розумієте, це стало можливим лише після XX з’їзду КПРС, на якому репресованих піддали реабілітації. Тоді мати направила запит, і нам повідомили, що до списку реабілітованих потрапив батько, котрий нібито помер у 1943 році. Пізніше, вже в часи перебудови, я спробував знайти більше відомостей, бо розумів, що тоді всім родичам відповідали: “Помер під час війни”, намагаючись таким чином приховати справжню кількість репресованих. Я написав у полтавське управління КДБ, звідки знову відповіли, що такий-то помер у таборі 1943 року від гастриту, а затримали його на цукровому заводі за антирадянську агітацію. Мені це було дивно, адже мій батько ніколи не працював на цукровому заводі, тож я почав шукати далі, надсилаючи у відділи КДБ запити з проханням перевірити людей на прізвище Горницький (батько був малограмотним, тож міг польську історичну літеру “у” перекласти як “о”). І дійсно, вже проживаючи в Ужгороді, отримав відповідь, що Іван Павлович Горницький був розстріляний за участь у польському підпільному військовому угрупованні 22 вересня 1938 року. Звичайно, ніяке угруповання на території Радянської України не діяло, навіть КДБ визнало, що звинувачення було безпідставним. Просто в ті часи відбувалося систематичне винищення поляків призовного віку, і мій батько потрапив у ряди тих, кого змела сталінська машина репресій. Тоді, готуючись до 4 розподілу Польщі у 1939 році, ліквідували й майже всіх учителів моєї школи у Шаровечці - їх розстріляли в ніч з 4 на 5 травня на честь дня народження Карла Маркса.

- Знаю, що після цих випробувань на вас чекали ще довгі роки війни.

- Так. Ішов я на війну без особливого пафосу, добровільно-примусово. Мама на той час була у сестри в Казахстані, я їй написав, щоб поки додому не поверталася, а сам вирішив, що позаяк Німеччина пішла війною проти слов’ян, то і я, як слов’янин, мушу йти воювати. Хоч не мав ще й 17 років, попросився добровольцем у Радянську армію. Почав службу курсантом-мінометчиком, але потім був із кількома іншими “іноземцями” відрахований у будівельний батальйон, у складі якого рив у 40-градусні морози окопи під Сталінградом. Так, спершу будбатівцем, потім зв’язківцем зі штабом інженерної групи військ 3-го Українського фронту, яка пізніше спеціалізувалася на будівництві переправ і мостів та розмінуванні полів, я дістався аж Австрійських Альп. Якщо ви думаєте, що це була не важка і не надто небезпечна робота, то глибоко помиляєтеся. Двічі я дивом рятувався від смерті: одного разу просто переді мною впала, але не розібравалася бомба, вдруге у Будапешті затримав командир, і я не встиг сісти на пором, який через кілька хвилин піді- рвався на німецькій магнітній міні посеред Дунаю.

- Ужгород ви теж уперше побачили під час війни?

- Ні, сюди приїхав уже 30-літнім чоловіком із дружиною й маленьким сином. Розумієте, після війни мені завжди здавалося, що я мушу повернутися до навчання, отримати вищу освіту і фах. Тож я, паралельно працюючи на залізниці, закінчив вечірню школу й подався в Ужгород, де не так давно відкрився молодий, але перспективний, як мені тоді здавалося, університет. Дружину Кароліну з синочком довелося залишити у Гречанах під Хмельницьким - вона мене відпустила лише з тією умовою, що, коли здобуду фах, ми поміняємося і я також дам їй можливість отримати освіту. Чесно вам скажу, мені було геть усе одно на якому факультеті навчатися, аби лише був гуманітарним. А історико-філологічний урешті обрав тому, що не треба було складати іспиту з іноземної мови, який після 15-річної перерви боявся провалити. Навчання мені давалося добре, але жилося в ті часи досить сутужно, бо не отримував стипендії. На другому курсі до мене приїхали дружина з сином-першокласником. Вони були в такому захопленні від Ужгорода, що вирішили остаточно оселитися поруч зі мною. Грошей не вистачало катастрофічно, але завдяки наполегливій праці та удачі нашій сім’ї вдалося поступово налагодити життя.

- Як народилося ваше захоплення Сходом?

- Випадково. Коли мені запропонували викладацьку роботу, в керівництва факультету якраз визріла ідея мати свого викладача з предмета “Історія країн Сходу”. Кожні 4 роки я їздив на семестрові стажування до Інституту країн Азії та Африки при МДУ, знайомився з матеріалами та слухав лекції, які дозволили зовсім з іншого боку поглянути на ці далекі й зовсім не зрозумілі для нашої ментальності країни. Пам’ятаю, перші 5 літ викладацької роботи майже не спав, бо курс був величезний, розрахований майже на 400 годин, а літератури обмаль. Днями шукав матеріал, а ночами писав лекції - досі не розумію, як зумів витримати таке шалене навантаження!

- А як поміж тим ви спромоглися виділяти час для поезії?

- О, без поезії вже просто не міг! Пам’ятаєте, я розповідав, що не написав ані рядочка відколи побачив, як із Кошманівської школи забрали моїх учителів, зокрема маленьку однокласницю-музу? Але одного разу в Ленінграді студенти-поляки подарували мені книжку з віршами видатного польського поета 20-х - поч. 50-х років Константи Ільдефонса Галчинського, лірика якого так збентежила душу, що я вже не міг стримати свого бажання писати. Відтоді видав 6 збірок, починаючи з “Права на вічний неспокій” у 1963-му й завершуючи теперішньою “В одвічнім колі дванадцяти”. Власне, це мала бути 7-ма збірка, бо сталося так, що одну я просто розі-рвав, будучи ображеним несправедливою рецензією і висновком редактора “не друкувати”.

- Ви стали відомим у колі науковців завдяки книжці про репресованого сходознавця Агафангела Кримського. Не боялися писати на таку тему?

- Боявся. Хоч Кримського й реабілітували після того ж XX з’їзду, робилися спроби його ревізії. До 70-х про цього видатного науковця і мандрівника взагалі мало хто знав, видані у 20-х роках праці були заховані у книгосховища, й історики не мали до них доступу. Мені пощастило натрапити на його роботу з історії Туреччини в університетській бібліотеці, яка успадкувала багато видань від колишньої єпископської резиденції, тож мала велику кількість стародруків. Почав шукати інші праці Агафангела Кримського, об’їздив увесь Союз у пошуках відомостей про науковця та його родину й урешті в 1971 році видав у Києві монографію “Кримський як історик”. Робота мала значний резонанс серед тих, хто цікавився Сходом і трохи знав про Кримського. А через кілька років московське видавництво “Наука” запропонувало мені написати книжку в серії “Русские путешественники на Востоке”. Під назвою “Агафангел Ефимович Крымский” вона вийшла в 1980 році, завоювавши республіканську премію за кращу книжку року по лінії вищої школи.

- Ви стільки розповідали студентам про далекі країни, а самі хоч раз мандрували?

- На жаль, ні. Дуже б хотілося, звісно, побачити хоч якусь із країн, про які я розповідав, але мріям моїм не судилося збутися. Власне, це не головне, адже мрія в людини якраз і має бути недосяжна, щоб завжди було чого прагнути.

- Знаю, що на збірці “В одвічнім колі дванадцяти” ви зупинятися не збираєтесь і вже готуєте нове видання.

- Дійсно, у моїй шухляді лежить така кількість неопублікованих віршів різних років, що можна скласти ще не одну книжку. Готовий рукопис роману польською мовою, майже закінчена нова віршована збірка “На пелюстках сакури”, яка могла б, здається мені, здивувати всіх, хто захоплюється красним словом (от лише коштів для того, аби ці книжки побачили світ наразі немає). Мушу зізнатися, що без віршів я вже не можу, це вони тримають мене при житті. Складаю їх переважно на світанку (іноді вони мені навіть сняться!), а вдень записую навіяне. Пишу, бо просто не можу не писати!

Теги: Казімір Гурницький, історик, війна

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати