На російській Курщині поліг Іван Пукіш з Сускова Полянської громади на Мукачі...
У зіткненні Audi A6 та автобуса Mercedes-Benz у Березові на Хустщині загинула 22-річна водій...
Затримано співробітницю УжНУ, яка за $4000 хабаря влаштовувала "студентську" від...
Депутата Батрина, який підірвав гранати на сесії Керецьківської сільради, зас...
На Закарпатті викрили злочинну групу, яка за хабарі "списувала" "ухилянтів" з в...
"Укрзалізниця" призначила на 2025-й нові рейси на Закарпаття та пришвидшила вже ...
На російській Курщині поліг Іван Пукіш з Сускова Полянської громад...
Субота, 23 листопада 2024
Поезія як життя . У збірці Віктора Дворниченка "Чтоб никто не сказал."
Розглядаючи картини, слухаючи музику чи гортаючи сторінки книг ми долучаємося до багатого та різнобарвного світу мистецтва, за яким приховані думки та переживання, поринаємо в особливий стиль спілкування з людиною яку , можливо, ніколи не знали, з епохою, про яку тільки чули або читали.
Образотворче мистецтво, музика, поезія…це така царина людської діяльності, яка не кожному під силу і творять у ній особливі люди, схожі на нас, але все ж таки особливі.
Я утверждать решительно берусь,
Что слишком много плюсов – это минус,
А некий недостаток – даже плюс !
Вот почему (скрывать от вас не стану)
Мне ни к чему скрывать свои изъяны
(Зато меня не спутают ни с кем !)
Ведь то, чего в нас нет, нам не мешает.
Порой изъяны даже украшают.
А без изъянов это манекен.
Читаємо ми віршовані рядки і якось простіше і легше дивимося на те, що деколи стає нам непереборною перешкодою і уже не хмарки застеляють нам небо, а ясне сонечко достукується своїми посмішками до нас. Але за цим усім хтось стоїть, хто зміг так легко, як нам здається на перший погляд, передати те, від чого не тільки друзі, але і ліки не завжди допомагають.
Тысячелетье близится к исходу,
Все убыстряя дней круговорот.
Песчинками к двухтысячному году
Стремительно течет за годом год.
Тож подумками поринаємо ми в недавні часи зустрічі Міленіуму. Такі урочисті, такі особливі та багатообіцяючі. Але…
Текут песчинки.
Длится ожиданье,
Но чем сильнее мы сроднимся с ним.
Тем ближе день,
когда мы в оправданье
Своих грехов
Вновь время обвиним.
Ось тут автор віршованих рядків закликає нас вчасно схаменутись і згадати, що і ми також є творцями власної долі і, до "без надії сподіваюсь" , мусимо додати власну працю та волю.
Поволі шукаємо те, що близьке та важливе для митця і самі розмірковуємо над цим, вважаючи його уже своїм.
Пам'ять, память,
Кто тебя остудит ?
Нам в наследство
Это все досталось.
Сколько их, солдатских
горьких судеб
Общею могилой побраталось ?!
Памятники та обеліски – це німе нагадування про трагічні сторінки, про тих, хто не повернувся до рідної домівки, більше не побачив батьків, рідних та друзів. Вони набувають особливої ваги сьогодні, коли наша країна готується відзначити 65-річницю Великої Перемоги над фашизмом.
Будет трудно в бою,
Будет в жизни не сладко –
Упаду, поднимусь,
Свою цепь догоню,
И вперед понесу,
На ветру разметав плащпалаткой,
Свое сердце навстречу огню.
Суворі рядки, правдиві і спонукальні. У них і далеке минуле з самопожертвою, солдатською солідарністю та взаємопідтримкою, і не менш суворі будні мирного часу. І для сивочолого ветерана, який пройшов важкими шляхами війни і для ровесника нашої Незалежності вони є по своєму близькі і зрозумілі. Сильне продовження віршованих рядків, пробирає своєю прямотою і нам стає зрозумілим чому власне його назва стала заголовком до всієї збірки віршів "Чтоб никто не сказал…" відомого журналіста, головного редактора шанованої мукачівцями та краянами газети "Мукачево" Віктора Дворниченка.
И то место в цепи,
Где я должен быть
Вместе со всеми,
Где я нужен тебе и другим –
Ни за что не оставлю пустым.
Після таких героїчних куплетів маємо можливість бути зачарованими м’якою лірикою, якою автор щедро ділиться з нами, своїми читачами у вірші "Музыка":
Она родник всем жаждущим
напиться,
Любви в ней ищут юные сердца.
То красками одарит живописца,
То трепетной мелодией певца.
Какая есть, такой и принимаю,
И все ж подчас я искренне
скорблю:
Что до конца ее не понимаю
И не пойму, за что ее люблю.
І ось ми вже втаємничені у високе кохання, яке займає чільне місце у поетичній збірці:
Ты подарила сына мне
На день рожденья,
И стала для меня подобно алтарю –
Я преклоняю пред тобой колени,
Молитвенно целую и благодарю…
А трохи далі читаємо поетичні рядки, присвячені доньці:
От дочери светло, как от свечи.
Еще мала, как елочная свечка,
Но свет ее позволил различить
Таинственные лики человечества.
І знову поринаємо в атмосферу глибокого кохання, якою пронизані не тільки наступні рядки, але й значна частина поетичного твору, який захоплює нас все більше і більше і ми уже хочемо знати більше про людину, яка творила ці рядки та про героїв, на яких ми дивимося через призму своїх почуттів та переживань, і навіть якщо ми і не знаємо їх, все одно вони нам чимось близькі та зрозумілі.
Утром звезды уходят лениво,
Веткой в окна стучится рассвет.
Ты, любимая, очень красива –
Даже сонце глядит тебе вслед.
Та глибокий відчай і трагізм, на жаль, не оминули того, хто з таким оптимізмом, молодечим запалом та відкритим серцем малював нам картини кохання. Чорний день 11 вересня 2006 року, як чорний ворон своїми крилами затуляє теплі проміння сонця і важко підібрати слова, які б з усією силою описали біль утрати найдорожчої людини:
Я как дом обветшалый,
Заброшенный:
Дребезжит в моих окнах стекло,
Зимний ветер,
В двери перекошенной
Из меня выдувает тепло.
Тишина залегла во мне мертвая,
Даже страшно в ней быть одному…
И душа, словно тень распростертая
Тянет руки с мольбой
К никому.
Пустота, темнота во мне
Жуткая –
Ни улыбок, ни сна, ни огня…
Будто сразу,
Со всеми пожитками,
Ты уехала вся из меня.
По-дитячому особлива усмішка на обличчі геть посивілої людини і непрохані сльози … Це Він говорить про Неї . У такі хвилини, здається, все навкруги завмирає і час також зупиняється. Бо люди вони особливі, особливе, як поезія, їхнє кохання та життя. Тож і ми також маємо можливість доторкнутися до цієї особливої аури, гортаючи сторінки книги Віктора Дворниченка "Чтоб никто не сказал…" , поринути у світ чудової поезії узятої з життя наших сучасників, з нашого з вами життя…
Іван Лендьєл, м.Мукачево, для Закарпаття онлайн
08 квітня 2010р.
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
НОВИНИ: Культура
» Всі новини
© 2003-2024 Закарпаття онлайн Beta