Ада Роговцева: "Світлина, на якій я в санаторії на Свалявщині сиджу в чані, обов'язково опиниться в моїй книжці"

Поставлю собі в селі такий чан, як у вас на Свалявщині

– Адо Миколаївно, як вам Ужгород, ужгородський глядач? Чи часто до нас приїжджаєте і з якими емоціями?

– Ужгород – надзвичайно інтелігентне місто. За своє життя я бувала тут дуже багато разів. Приїздила з театром Російської драми з великими і маленькими гастролями, була у вас з антрепризами. Тож глядача знаю, люблю і тішуся, що сьогодні знову маю можливість зустрітися з ним.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що колись хотіли вступати на факультет журналістики, але подружки вас відрадили. А тепер, через десятиліття, ким би хотіли стати, якби не стали акторкою?

– Так, це правда. Нині, як говорю з журналістами, бува, хтось не знає, що питати, – то розмова часто виливається в майстер-клас. Бо приємно говорити з розумною людиною, а з дурником якось і нецікаво. Починаю вчити таких "акул пера", як годиться вести інтерв’ю, що говорити, які питання задавати, аби в майбутньому не нарвалися. (Сміється. – Авт.) А це буває нерідко. Точно знаю, що могла би бути журналісткою, бо акторська професія і журналістика дуже близькі. Особливо якщо хоч трохи є якогось літературного таланту. А він у мене є. Невеличкий зовсім, але на любительські віршики й прозу вистачає.
Крім того, я могла б сидіти в хаті й виховувати дітей та онуків. Ну й прибиральницею, звичайно. Найімовірніше, я жила б у селі, і нічого такого не робила б. Головне, аби мала кури, кози і свині. Раніше воно все у мене й було. Ще 10 років тому я мала 40 кролів, 40 курей, 6 кіз і 3 свиней. Мені навіть подарували корову, яку звали Артістка. Вона й нині живе в колгоспній череді. Хоча ні, тепер це вже не колективне, а якесь приватне господарство. Свого часу я натішилася всім цим, а потім уже не вистачало часу.

– Знаю, що нині працюєте і над книжкою. Про що вона буде і коли зможемо її побачити?

– Якщо ми знайдемо гроші, то можу видати її й через два місяці. Роботи зовсім небагато залишилося. Тому що книжка ця дуже простенька. Вона про моїх бабусь, дідів, про працівників сцени, костюмерів, прибиральниць у театрі, про тих, кого ніхто не згадає, якщо не згадаю я. Про людей, які колись мене вразили або були дорогі моєму серцю. Крім того, назбиралося дуже багато фотографій. Усі вони будуть в книжці. Ось, наприклад, світлина на якій я в санаторії на Свалявщині сиджу в чані, обов’язково опиниться в моїй книжці. Я тепер такий чан взагалі поставлю собі в селі.

– Вам так сподобалося?

– Аякже! (Сміється. – Авт.) Ми вчора туди їздили. Я не можу зрозуміти: життя прожила, знаю, що вони були завжди, ці чани, і я в них якось не потрапляла. Зараз біля такого просто не встояла б. Крім того, виявилося, що цей чан у санаторії поставив київський майстер. Думаю, що ми з ним домовимося, і я матиму величезну втіху. А ще – прекрасні спогади про Закарпаття. Хоча мені, звичайно, не привезти до свого села найголовнішого: ваших гір і повітря. До речі, Карпати і Крим – це місця, де можу дихати. Бо я страшенно кашляю: маю постійний бронхіт.

Немає старих бабів, є старі дівчатка

– Ви працюєте разом із донькою Катериною Степанковою, яка сама є відомим режисером і знаною акторкою. Розкажіть, як воно – грати на сцені з рідною дитиною?

– Це насолода! Коли працюєш із талановитою, розумною та ще й рідною людиною, коли відчуваєш, що вона тільки починає подих, а я вже його закінчую або навпаки – це чудово. Мені з нею дуже легко. І не лише на сцені, так само і в педагогіці. Колись на курсі, де я кілька місяців була керівником, а вона працювала, іноді відбувалися такі смішні речі... Тільки-но починаю говорити з дітьми, аж тут мене викликають кудись, і я виходжу. Заходить Катя, питає, про що ми говорили, і починає лекцію. А студенти сміються, бо вона з ходу продовжує мою думку, навіть не почувши, про що ми доти спілкувалися. Хоча мені важче, ніж їй. Бо вона розумніша. Але я хитріша. (Сміється. – Авт.) Тож доповнюємо одна одну.

– З вами живе внук, доньчин син. Які з ним стосунки, як знаходите спільну мову?

– Він, до речі, і тепер зі мною приїхав, фотографує. Для того, щоб були хороші стосунки між людьми різного віку, треба самому залишатися дитиною. Немає старих бабів, то вже хіба якісь відьми. Навіть, якщо жінка похилого віку, то вона однаково стара дівчинка. А старий дід – це старий хлопчик. І головне, щоб людина зуміла зберегти це в собі. Бо то безцінне вміння – завжди цінувати життя й сприймати його по-дитячому, щиро і відкрито. Нехай ти помиляєшся і хай тебе дурять, адже все що завгодно в житті буває, та головне – не втрачати віри в те, що світ прекрасний і люди – Божі створіння.

– У виставі "Пер Гюнт" ви одна зіграли всі жіночі ролі: Озе, Сольвейг, Жінку в зеленому, Інгрід, Анітру, лікаря в будинку для божевільних. Ви передавали весь спектр емоцій. Які з них найважче даються на сцені?

– Так, у цій п’єсі я зіграла всі ролі, і то була велика насолода. А найважче було Сольвейг співати. Тепер я зовсім утратила голос, а тоді ще затягувала. Слава Богу, воно збереглося на касеті, бо як розказую тепер, то й сама собі не вірю, що було таке колись. Оця найвищої проби лірика – найважча. Бо вона має один єдиний колір – золотий. Погратися цим кольором і досягти витонченості, чистоти – найважче.
Коли я втратила можливість грати про любов, про кохання жінки до чоловіка, я втратила дуже багато барв у своїх акторських можливостях. Тому що це в мене виходило найкраще.

– Ви закохувалися у своїх партнерів по сцені?

– Ніколи. Не було в мене такого партнера, в якого б я закохалася. Можливо, просто не трапилися. Навіть коли знімалася з Джигарханяном, то це була не закоханість, а обожнювання. Отаке щастя, що він поруч. І людське щастя, і професійне. Бо це ж велика радість, коли той, із ким працюєш, – кращий за тебе, має більше вміння і таланту.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали про випадок, коли ваша родина мала евакуйовуватися з Одеси, але запізнилася на теплохід, який вибухнув на ваших очах. Вірите в такі щасливі випадковості і чи багато їх було у вашому житті?

– Постійно траплялися, протягом усього життя. Господь веде мене, оберігає й підкидає мені таких людей. Коли начебто вже все, руки опустиш... Аж раптом – з’являється людина, як янгол з неба.

– Чи маєте якісь обереги?

– Так, бачиш (показує ланцюжок з хрестиком – Авт.), постійно ношу.

– Ви завжди дуже життєрадісна. Що допомагає залишатися такою?

– Мені все на світі таке цікаве!.. Дуже цікаве. Приємніше віддавати щось, ніж отримувати. Хоча надзвичайно втішно діставати й ніжність людську, й увагу, і турботу. Незрівнянно приємніше, ніж одержати щось таке, що можна потримати в руках. Але яка втіха віддавати щось із рук, із серця, з очей, з душі...

– Що б ви побажали нашим читачам у новому році, який вже ось-ось настане?

– Я прочитаю вам замість побажання фінал свого вірша:

Буде й буде ще весна весною.
Ще одтане серце, треба жить.
Піснею обернеться сумною
Моєї долі ця нестерпна мить.

Тож нехай ця нестерпна мить, яку ми нині переживаємо, коли дуже багато розгубленості, багато відчаю, багато зневіри, – щоб усе це відійшло з весняними водами. Хай весняне сонечко усе це знищить.

Теги: Ужгород, Ада Роговцева, театр,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати