Уродженець Ужгорода художник-реаліст Андрій Карташов досягає світового визнання

Переглянувши сайт майстра, я був уражений його роботами, а в процесі спілкування – і багатством його внутрішнього світу, завзятістю й різноманітністю інтересів.  Спілкуватися нам, правда, довелося через Інтернет, оскільки нині художник живе й працює в Китаї (столиці провінції Сичуань місті Ченгду, хоча про місто над Ужем, де народився й дістав початкову художню освіту, не забуває, приїжджаючи сюди щоосені й мріючи колись повернутися назавжди. А поки в Андрія – напружений творчий пошук, майстер-класи, виставки в різних країнах світу й заняття його улюбленим... бодибілдингом. Та, незважаючи на напружений життєвий графік, художник люб’язно погодився розповісти про себе й свою творчість.

– Пане Андрію, ви починали свій життєвий шлях і шлях у мистецтві в Ужгороді. Хто з викладачів запам’ятався, де вдосконалювали свою майстерність?

– Я народився в Ужгороді 1974 року. У 1990-му вступив в Ужгородське художнє училище (нині коледж мистецтв). Брав участь у міжнародному пленері "Карпатська осінь 94", а наступного року захистив дипломну роботу  "Ехо цивілізації". Її визнали найкращою й мені надали право на безекзаменаційне зарахування до Львівської академії мистецтв. Хто запам’ятався в Ужгородському училищі? Надія Ярославівна й Іван Михайлович Дідики, Василь Михайлович Роман. З останнім у нас навіть склалися дружні стосунки. Дуже цікава, тямуща людина й художник. Спілкуємося дотепер.

А далі почалося "велике плавання" –  Петербург, Академія мистецтв. Правда, вступив я з третього разу. Спершу займався як вільний слухач у майстернях В. В. Соколова і Ю. М. Непринцева. А моєю другою школою був Ермітаж. Один старший товариш, випускник, віддав мені свій колишній студентський квиток, у який я вклеїв свою фотографію. Так я зміг відвідувати Ермітаж безплатно. Весь вільний час проводив там. Особливо любив Шатровий зал, де представлений голландський живопис. Міг годинами стояти біля однієї картини, іноді з лупою в руках. Літні доглядачки залів уже знали мене й усміхалися при зустрічі...

Вступивши на 1 курс, я потрапив до  чудового педагога й художника Ю. М. Калюти. Це був чудовий час. Пан Юрій змусив мене зовсім по-іншому глянути  на живопис. Я побачив інший шлях, де художник підкорює серце глядача не терпінням і копіткою роботою, а сміливістю віртуоза, відточеністю вільного мазка, недоступної дилетантові. Непосвяченому глядачеві така манера може видатися трохи сирою, квапливою. Але саме вона несе печать Майстра. Вона – наче японські хоку або танка, де замість багатослівності класичних сонетів у трьох рядках відкривається безодня.

2001-го, на третьому курсі я потрапив у майстерню станкового живопису під керівництвом народного художника Росії В. В. Пименова. Хоча в ті роки його майстерня переживала не найкращі часи. Серед студентів панувала мода на декоративний живопис. Престижною вважалася майстерня О. О. Мильнікова, й більшість прагнула туди. Але я не зважав на моду. Знав, що в студії, яку обрав, викладав ще Ілля Рєпін, училися й навчали Фешин, Бродський, Крамськой, Малявін, Орєшніков, Угаров, а традиції російського реалізму, духом якого просякнуті самі стіни, живі там донині. І не пошкодував про свій вибір. Керівництво майстерні В. В. Пименов, М. В. Лисак, М. М. Рєпін, М. Д. Блохін давали знання, але не нав’язували "правильної" манери, залишаючи свободу вибору.

– Для художника важливо демонструвати свої здобутки, чути відгуки професіоналів і поціновувачів мистецтва. У яких виставках брали участь ви?

– Гадаю, нема потреби втомлювати читачів повним списком, зупинюся на найцікавіших. Першого польоту душі, що його відчуває художник, який випустив плід своєї творчості у світ, я зазнав 1995-го в ужгородському художньому музеї ім. Бокшая, де ми захищали наші дипломні роботи. Моє "Ехо цивілізацій" було досить новаторським кроком (власне, у середовищі молодих художників усе, що не було новаторським, уважалося нудним і безглуздим) –  і технічно, й стилістично (вітражна графіка на склі, містичний символізм). Відтоді багато води сплило. Я відмовився від безекзаменаційного зарахування до Львівської академії мистецтв, вступив і закінчив Академію  (Інститут Рєпіна) у Петербурзі. У своїх поглядах з "лівого" шляху переконано звернув на шлях реалізму... Але той час згадую з особливою теплотою, та й за дипломку не соромно.

Ну а пам’ятні виставки?..   1997-го й 1998-го, після двох років занять при Академії (ще перед вступом), я вже брав участь у міжнародному арт-аукціоні "John Nicholson Fine Arts & Values" у номінації "Післявоєнний сучасний живопис".

Потім, 2000-го, уже навчаючись на ІІ курсі Академії, одержав приз і похвалу ради "За кращий малюнок року". Це дуже "вставило", з огляду на те, з ким довелося змагатися.

2004-го я вперше з’їздив у Китай, як учасник колективної пересувної виставки студентів і викладачів Академії. Коли ми приїжджали в експозиційні центри, нас зустрічали юрби народу. Програма виставок включала майстер-класи зі сцени.  Зали для глядачів були переповнені. У перервах до нас підходили по автографи... Це було так незвично. Я мав стереотип, що праця художника – камерна, непублічна. У живописі особистість автора залишається в тіні його картин. Але тут ми почували себе "зірками".

Далі з пам’ятних вернісажів – це наша виставка (трьох молодих художників – Вікторії Харченко, Кирила Дацука і моя) у музеї-квартирі Й. І. Бродського, філії Російського Музею в 2005 р. У сусідніх залах висіли картини І. Рєпіна, І. Бродського, М. Фешина. Це, з одного боку, викликало почуття величезної відповідальності за те, що відбувається, з іншого – належності до "сонму богів".

2006-го року я брав участь у конкурсі портрета, організованому Американською асоціацією портретистів.  Там, треба сказати, дещо незбагненні критерії оцінювання: радше політичні, ніж творчі. У переможці я не вийшов, але до членів Асоціації був зарахований.

Далі – знову США. Я відправив у галерею "Ґрінгаус" (Сан-Антоніо, Техас) роботу, навіяну переглядом фільму О. Лунгіна "Острів". Картина згодом була визнана критиками як "Найбільш значущий здобуток виставки російських художників".

А от тепер, коли Китай став уже майже долею (більше трьох років я живу й працюю в провінції Сичуань), 30 жовтня 2009 року відкрилася моя велика персональна виставка в рамках фестивалю російської культури, присвячена 60-річчю російсько-китайських дипломатичних стосунків. Я довго готував цю подію – привіз найкращі роботи з Петербурга (навіть дивом удалося захопити й дипломну роботу з Академії мистецтв), деякі попросив надіслати мого американського арт-менеджера. Загалом виставка охоплює десятилітній період творчого життя. Усього вийшло понад 100 картин. На відкритті були присутні 1-й секретар Російського генконсульсва, губернатор Сичуані... Одночасно відбулася й презентація моєї книги.

– На якому рівні, на вашу думку, перебуває сьогодні український, зокрема закарпатський, живопис?

– У цілому українська школа живопису завжди перебувала й перебуває на найвищому рівні – з кінця XIX століття, коли сформувалася російська школа живопису й вийшла на світову арену. Зокрема, цвітом Петербурзької академії (яка тоді вела перед у світі  живопису), найбільш яскравими талантами були вихідці з України. Від Семирадського і Ярошенка до Яблонської і Грабаря. Примітно, що сьогоднішній ректор Академії мистецтв, Альберт Серафимович Чаркін, родом із Вінницької області.

А закарпатська школа дуже самобутня. Тут, можливо, немає глибокої класичної школи, але є яскрава індивідуальність і безпосередність у творчості. Часом наші художники роблять щось фантастичне не зі знань, а з почуття.

– Дотепер навіть серед фахівців триває дискусія про існування закарпатської школи живопису...

– А.Ерделі, Й.Бокшай, А.Коцка, З. Шолтес, Е. Контратович... Їхні імена ми з дитинства звикли асоціювати із закарпатською школою живопису. І справді, закладений, а точніше відчутий ними як формула навколишньої краси, стиль живопису дотепер живе у творчості сучасників.

Оскільки Академія (я закінчив факультет живопису) не могла не накласти свій відбиток, мої особисті пріоритети трохи зміщені у бік професіоналізму, ніж самобутності. Тому, віддаючи данину поваги основоположникам, я б усе-таки одів лавровий вінок першості не "канонізованим" А. Ерделі та Й. Бокшаю, а такому майстрові, як Гаврило Глюк.

І не будемо забувати, що такого титана європейського й світового живопису, як Міхай Мункачі, подарувала світові закарпатська земля.

Сьогодні серед художників Срібної землі багато яскравих, талановитих авторів. Вони, можливо, більше космополитичні, але вже зробили внесок у світову культуру – Н. Пономаренко, А. Панейко, В. Роман і багато інших.

-- В якій техніці Ви працюєте?

-- Техніка й стиль класичні -- полотно, олія, у реалістичній манері. У юнацькі роки, в Ужгороді симпатія до реалізму була ознакою відсталості й вузькості мислення, чимсь майже ганебним. Ми вважали себе прогресивними носіями нових ідей, такими як Далі й Пікассо... Але згодом я зрозумів, що в мистецтві немає кращої мови, ніж реалізм. Нива реалізму ширша, ніж багатьом видається. Адже символізм, романтизм, містицизм -- це гілки дерева реалізму.

-- Ви багато подорожуєте. Які відмінності є для роботи художників в Україні й інших країнах?

-- Не знаю як щодо соціальних умов, у плані "окупності" творчості, я давно не живу в Україні. Одне можу сказати -- Україна -- країна з приголомшливою енергетикою. У принципі, будь-яка людина, а тим більше творча особистість, є поєднанням обставин, умов і середовища що її сформувала.

У плані інших країн... Знаєте теорію Л.Гумильова про розвиток націй? "Пасіонарний поштовх", розвиток, занепад. Отож, країни, які зараз на подйомі, виявляють найбільшу зацікавленість до мистецтва. Мені в цьому плані дуже подобається Китай. Ця країна, переживши культурну революцію, зараз намагається відродити свою древню  спадщину й збагатити її кращими зразками світової культури, нічого не диктуючи, приймаючи тебе таким як ти є.

В Америці "оскал капіталізму" змушує багатьох художників прогинатися під смаки обивателя й диктатуру галериста. Звичайно, художники намагаються сказати своє, нове слово, але так щоб воно сподобалося обивателеві. Якщо ні -- ти поза грою, лузер і підеш мити підлоги в Макдональдс. Там мало кому вдається прожити мистецтвом. Але, на державному рівні ставлення до мистецтва вище всяких похвал. Торік у Лос-Анжелосі я відвідав Гетті музей, який вразив своєю колекцією. Там, наприклад, я вперше побачив роботи таких майстрів-неокласиків як Бугеро й Альма-Тадема, які доти бачив лише на репродукціях. Організовано музей чудово й... зовсім безкоштовно!

Європа, на мій погляд, неусвідомлено проводить свою тиху "культурну революцію". У 2007-му я брав участь у міжнародному арт-фестивалі в Голландії. Вдалося трохи поїздити по Європі, подивитися. На жаль, культура багатьох країн, що подарували світові сузір'я майстрів і шедеврів, зараз наближається до занепаду.  Мистецтво сучасної Європи, зараз нагадує мультфільм "ВАЛЛЕ". Пам’ятаєте сцену, де на покинутій людьми землі робот-сміттяр формує із уже нікому не потрібних речей брикети й будує "сміттєві міста"? Дуже показовий момент -- коли він знаходить коробочку, усередині якої золотий перстень з діамантом. Він відкриває її, зачаровано дивиться, потім викидає коштовність, а коробочку дбайливо відносить у свою колекцію знахідок. На мій погляд -- це ситуація із сучасним мистецтвом. Але, вірю, час все розставить по місцях.

-- Які види мистецтва, крім живопису, цінуєте?

-- Літературу. Це величезний і прекрасний світ. Я навчився читати в 4 роки й кращим подарунком у дитинстві для мене була книга. Часто думаю, що, якщо б не став художником, то вибрав би шлях літератора. Яскравих, глибоких авторів дуже багато. З російських класиків це Купрін, Набоков  і Булгаков. Як мешканець Петербурга, я добре розумію Достоєвського, але щиро в нього мені подобається одна невелика розповідь "Сон смішної людини".  Із сучасних російських письменників це однозначно Віктор Пелевін, більшість творів якого, до речі, базуються на східній філософії. Із закордонних: Антуан де сент Екзюпері, Річард Бах, О. Генрі, Мілан Кундера, Герман Гессе, Кен Кізі, Хуліо Кортасар, Хорхе Борхес. Дуже люблю іспанських поетів - Хуан Рамон Хіменес, Гарсіа Лорка, Альберті. Японська проза -- Акутагава Рюноске, поезія -- Басе. Китайська література для мене -- це Лао Цзи (Дао Де Дзин) і оповідання Пу Сун Лін.

-- Напевно, у Вашому насиченому житті були й прикольні моменти...

-- Ну от, наприклад, "прикол" з моєї ужгородської юності. Треба визнати, що моя "творча свідомість" прокинулося досить пізно, практично в останній, дипломний рік. А спочатку, вступивши у 1990 році в Ужгородське Училище Прикладного Мистецтва, особливою старанністю до навчання я не відрізнявся. Тоді директором був  Борис Юлійович Сливка, людина дуже лояльна. Та наступного року цей заклад очолив (і до нині очолює, тепер уже як ректор Закарпатського художнього інституту) Іван Іванович Небесник. Як і личить людині нової влади, Іван Іванович почав наводити лад. Більшість подібних мені "фрілансерів" були відраховані. Мені "пощастило" і я став другорічником.

Пам'ятаю якось нас із одногрупником зняли із занять -- треба було пофарбувати стелю в кабінеті директора. Ну, ми й раді. Стою я на двох стільцях, в акробатичній позі, наношу майстерні мазки водоемульсійки. На голові газетна шапочка, сам уже весь "у цяточку". Заходить Іван Іванович. Обличчя зосереджене, мене не помічає. Аж тут рипнув стілець і директор звів очі до стелі. Реакція його була негайною:

-- А, Карташов? Чудово! Освоїш хоч одну професію до того часу, як ми тебе виключимо. (сміється).

-- Чим ще займаєтеся, крім мистецтва, є хоббі?

-- Різні були. Трохи бокс, важкі мотоцикли. Але, стало очевидним, що обидва захоплення негативно позначаються на стані мого носа. Особливо в Китаї, де будь-які мотоцикли понад 125 кубів поза законом, а в мене 1300-кубова Хонда Х4. До того ж для китайських водіїв правила дорожнього руху -- це як Біблія. Тобто щось світле і правильне, але дотримуватися її в житті можуть тільки деякі святі праведники. А ще ж не всі вірять... От і виходить вічна гра "Вгадай маневр". Один раз я не вгадав. Добре, що живим залишився.

Та неминущою любов’ю був і залишається бодибілдинг. Це друге, що надає смисл моєму існуванню крім живопису. Почалося все класично -- у 14 років я побачив Арнольда Шварценегера з екрана. Це був шок. Я побачив Досконалу Людину. Причому, уже тоді інтуїтивно відчував, що справа навіть не у м’язах. У світі є багато мускулистих хлопців. У рисах його обличчя читалася велика, унікальна особистість. Життєвий шлях цієї людини надихає мене більше, ніж будь чий ще й донині.

У 15 років я почав тренуватися. То був час великих надій і мрій. Тоді не було ні добре оснащених залів, ні спортивного харчування, ні достатніх знань. Але було багато ентузіазму. Ігор Баран, голова федерації бодібілдингу був закарпатським Джо Вейдером (засновник імперії бодібілдингу в США). Мені самому довелось двічі виступати на змаганнях з бодибілдингу: у 1991 році на обласних змаганнях у Мукачеві й 1993-му на Відкритому Кубку Карпат в Ужгороді. В обох випадках посів друге місце у своїй ваговій категорії. Життя правда, змусило розставити пріоритети. Присвятивши себе живопису, від серйозних тренувань довелося відмовитися. Але "для себе" продовжую займатися донині. Гадаю, на відкритому чемпіонаті художників став би чемпіоном (сміється).

-- Як вам вдається поєднувати витончений творчий процес і "залізо"?

-- Філософія життя, найближча мені -- “ kalos kagatios ” -- формула Досконалої Людини, створена стародавніми греками. Це означає гармонію фізичного, інтелектуального й духовного розвитку. Фізична слабість, для греків, була настільки ж ганебною як убогий інтелект. Боги й герої були сильні, розумні, великодушні... Аристотель, Святий Франсиск Асизький і Арнольд Шварценегер однаково великі для мене. Всі вони -- насамперед титани духу. Відмінність тільки в “інструментах” їхнього шляху до досконалості: перший обрав розум, другий душу, третій -- тіло.

-- Ваші творчі й життєві плани. Коли плануєте приїхати в Ужгород?

-- Життєві плани?.. Сальвадор Далі писав у своєму "Щоденнику одного генія": "Я дізнався, що Мігель де Сервантес, який подарував світові Дон Кіхота, помер у злиднях. Христофор Колумб, який відкрив Новий Світ, помер не тільки жебраком, але й у в'язниці. Я замислився над цим і дійшов двох висновків: 1. Необхідно відсидіти у в'язниці якомога раніше. 2. Щоб не залежати від золота, треба якомога швидше стати мультимільйонером". Це приклад хорошого життєвого плану (сміється). Я тільки хотів би, минаючи перший пункт, відразу перейти до другого. Ну, а якщо серйозно, хочу жити, творити -- от і всі плани.

В Ужгород  на кілька днів я приїжджаю майже щоосені. Мені, як Антею треба доторкнуться до ужгородської землі, побачитися з друзями й близькими щоби знову віднайти сили, смисл життя і йти далі. В Ужгороді живе моя 87-літня бабуся, людина глибокої віри і великої душі. Інша справа -- Велике Повернення, як в "Одісеї". Я ніде не жив тривалий час й з роками всі частіше замислююся, де б я хотів зупинитися, "пустити коріння". Часом уявляю, якщо вдасться здобути повну творчу й фінансову незалежність, і політична атмосфера в Україні нормалізується, мабуть, я хотів би збудувати будинок де-небудь на схилі гори біля Ужгорода й оселитися там назавжди.

Автор дякує депутатові Ужгородської міськради Ігорю Барану за сприяння в підготовці цього матеріалу.

Теги: Карташов, художник, Ужгород, полотна

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати