Володимир Стегней: "Я доти заглядав у вікно класу, поки мене не записали вчитися грати на баяні"

— Ви народилися в Ужгороді?

— Ні, в селі Завидово, що на Мукачівщині, 7 липня 1959 року. Батьки за направленням після навчання там працювали: тато фельдшером, а мама викладала в школі російську мову й літературу. Згодом, років через три, переїхали в батькове рідне село Пацканьово. В школі в мене все йшло добре, легко давалися різні предмети, я мав хорошу пам’ять, був відмінником. З такими оцінками міг вступати куди завгодно, але тато в майбутньому бачив мене лікарем.

— Тож ви не послухали пораду?

— У мене вже десь із третього класу з’явилося серйозне захоплення — мріяв грати на баяні. Музичної школи в нашому селі не було, але Василь Желізняк, який закінчив музучилище, організував у нас філіал від Чопської музшколи — клас із навчання гри на баяні, куди записалося кілька дітей. Мене ж туди не хотіли давати, але я завжди знаходив привід, щоб пройти повз школу, коли йшли заняття. Стояв під вікном, слухав баян, та цього мені було мало, я хотів ще й побачити щось. Почав нишком заглядати, аж поки вчитель мене не помітив. Побачивши мою наполегливість, він здогадався, що мене цікавить музика, і сказав батькам: “Давайте його до мене вчитися, бо він… заважає проводити уроки!”. Так мене записали, я почав відвідувати заняття, але тривало це недовго, бо викладач захворів, а потім і філіал закрили. Згодом цей учитель займався лише зі мною, бачив, що в мене є здібності й, головне, бажання. і батько врешті зрозумів, що це моє покликання, адже він і сам мав такий “грішок”.

— Як це розуміти?

— Тато вже давно серйозно захопився грою на акордеоні. Придбав у комісійному магазині непоганий інструмент і грав на слух, а був він у нього майже абсолютний. Згодом купив збірник “Самовчитель гри на акордеоні” (я й досі його зберігаю) і почав опановувати нотну грамоту. Без сторонньої допомоги. Мені подобалося, як він грав.

— і де ви вирішили вчитися?

— Коли я вже остаточно визначився з вибором освіти, батько на мотоциклі з коляскою повіз мене в Мукачево подавати документи для вступу до педучилища на музичний відділ. Успішно склав вступні іспити, а під час навчання мав хорошу викладачку, Валентину Петрівну Шевченко, котра дала мені добру школу гри на баяні. Свого інструмента я ще не мав, і коли тато подарував мені новенький гарний зелений баян “Кремінне”, радості моїй не було меж. На третьому курсі він повіз мене в Москву і купив ще кращий: чотирирядний із регістрами. Тоді в магазинах можна було придбати унікальні інструменти, які заводи виготовляли на замовлення. Потім мав “Юпітер” — вищого класу виготовлення і зараз інколи на ньому граю. Після педучилища, яке закінчив із відзнакою, за направленням поїхав учитися у Львівську державну консерваторію ім. М. Лисенка. Отримав кваліфікацію концертного виконавця, викладача з класу баяна.

— Виходить, в армії не служили?

— Ні, служив півтора року, але вже у 24-річному віці. Спочатку півроку в “учебці”, після чого став командиром танку, потім залишився в тій же частині, але в духовому оркестрі. А міг потрапити служити в Чехію або ще кудись за кордон, можливо, і в Афганістан…

— Після армії з роботою проблем не було?

— Коли я приїжджав в Ужгород під час відпустки, то цікавився, чи є місце у філармонії, — хотів там працювати. Хоча деякі з моїх знайомих не радили туди йти. Та тодішній художній керівник Петро Рак пообіцяв, що місце буде мене чекати. Тож після служби я таки прийшов у філармонію концертмейстером художнього колективу “Музичні лекторії”. За чотири роки наїздився досхочу. Якщо порахувати по 14 концертів щомісяця, то за рік виходила немала цифра.

— А фізично важко було кожного разу носити із собою баян?

— Звичайно, інструмент нелегкий, окрім того, мені завжди доводилося грати стоячи. Коли я акомпанував солістам на виїздах, не дуже гарно виглядало б якби я сидів, а вони рухалися по сцені. Та й умови для концертування були не надто хорошими: в залі лише 10 градусів, траплялося, й сварилися через це з організаторами. Ми вискакували з автобуса, в якому перед тим на ходу переодягалися, забігали в приміщення й починали програму. Але ж музикантам, як і вокалістам, необхідний розігрів, щоб розім’яти пальці. Через певний час відчув, що болить плече й німіє ліва рука. Від неправильної постави ремінь постійно притискав плечовий м’яз, почалося запалення, виник набряк, який давив артерію. Порушився кровообіг, опухли пальці. Тоді вже став грати сидячи. Звертався до лікарів, і мені пропонували операцію, та я відмовився. Частково зменшив навантаження, і болячка трохи вщухла. Зараз, коли я вже роками працюю викладачем музучилища, нема потреби кожного разу тримати баян на плечах, можу уникати цього й грати сидячи.

— Ваша дружина теж баяніст. Граєте дуетом?

— із Світланою в парі ми грали вже давно. Це було у філармонії, в ті часи, коли концерти проводилися часто. Зараз же вдома тільки один баян, про котрий я згадував, і якось не виходить нам пограти удвох. А відколи дружина на посаді директора музучилища, то вільного часу в неї практично нема: вранці йде і пізно повертається. Маємо лише один спільний вихідний день — неділю.

— Якою була ваша реакція, коли пані Світлані запропонували очолити заклад?

— Можливо, міг порадити, щоб вона сама вирішувала. Але я одразу сказав, аби погоджувалася. Розумів, що це відповідальна робота, адже вже роками тут працюю і бачу, який обсяг обов’язків має директор.

— Як ставиться до вас дружина-директорі

— У нас виходить так: Світлана має педагогічне навантаження — викладає на народному відділі, тож безпосередньо перебуває в підпорядкуванні голови циклової комісії, тобто в моєму. А я в її — як і всі 130 викладачів училища.

— Не потурає вам?

— Про це й мови не може бути. Вона знає, що до роботи ставлюся з відповідальністю, ще замолоду завжди був добросовісним щодо своїх обов’язків. Можливо, навпаки, буває інколи прискіпливою…

— Зараз вам доводиться більше самому господарювати?

— Так, я вже казав, що дружина ще й у суботу на роботі, окрім адміністративних навантажень має й педагогічні, й оркестр народних інструментів. Виходить, що в мене більше вільного часу. Тож приходжу додому й іду на кухню. Дуже люблю готувати, добрі у мене борщ, плов, навіть печиво спекти можу. Адже зараз є різна кухонна техніка, і, знаючи рецепт, думаю, кожен може випекти навіть складний торт. По телефону обсудимо, що вона хотіла б з’їсти, а що я, — і куховарю. Звичайно, й чоловічу роботу виконую, адже було б ганьба, якби я не міг поремонтувати кран, розетку чи проводку. А коли знаходиться вільна хвилинка й маю відповідний настрій, берусь до ремонту старих музичних інструментів. Колись один ветеран приніс зовсім розвалений баян — шкодував його викинути. Тож я потроху його відновлюю: замінюю частини, яких у мене вже ціла купа, якщо треба буде, й міхи інші поставлю. Це дуже клопітка робота, бо навіть маючи запасні деталі, складно прилаштувати їх до певного інструмента, адже кожен різного виробництва. Я багато чого вже відновив та реставрував. Особливо важко настроювати баяни. Гітару, фортепіано та деякі інші інструменти дуже просто, а тут доводиться міліметр за міліметром надпилювати “голос”, щоб отримати потрібний звук.

— А як училище забезпечене інструментами?

— Хотілося б мати кращу матеріальну базу, бо на жаль, більшість інструментів уже зношена. Хоча за останні роки нам удалося багато чого придбати: баяни, акордеони, домри та інше. Основною проблемою зараз є те, що хороші інструменти потребують значних коштів і виготовляють їх переважно за кордоном. В основному студенти мають свої і можуть залишати їх у класах. Тут же вони мають можливість займатися в будь-який час, адже заклад працює допізна й у вихідні.

— Більше дівчат чи хлопців захоплюється баяном?

— Здавалося б, що баян, швидше, чоловічий інструмент, але останніми роками дуже багато дівчат вподобали його. Бували навіть такі часи, що набирали їх більше, але кожного разу виходить по-іншому, тож статистика вирівнюється.

— Чи не складна програма у ваших студентів?

— У нас підготовка відповідає тим вимогам, які необхідні, щоб вступити до вищого закладу. Та учні бувають сильніші й слабші, і позаяк маємо індивідуальну форму занять, то викладач може коригувати програму, до кожного знайти потрібний підхід. Чесно кажучи, підготовка, з якою приходять до нас учні, бажає бути кращою. Однак за період навчання в училищі вони отримують такі навички та знання, що голови державних комісій на випускних екзаменах відзначають: навіть в академії нема таких талановитих музикантів. До речі, більшість студентів — номінанти та учасники різних міжнародних і всеукраїнських конкурсів уже під час навчання в нашому училищі.

— З ваших учнів хтось виділявся особливим талантом?

— У мене майже всі обдаровані, та найкращих із них треба згадати. Це Павло Рунов, Сергій Крицький, Василь Маринець, Михайло Бровдій, Євгеній Мусієць, Олександр Олашин. Павло Рунов став лауреатом міжнародних конкурсів, будучи студентом, чого досі в училищі не траплялося. Добре показав себе і в Німеччині, посівши друге місце. Дуже пишаюся ним, талановитий хлопець, це, мабуть, у нього від батька, котрий багато йому допомагав.

Спочатку Павло поїхав у Херсон, де зайняв 1 місце серед студентів училищ України. Там відбувся такий собі казус: виникла суперечка між двома виконавцями, бо нагородою для переможця була поїздка до Франції. Однак зробили так: Павлу дали 1 місце, а конкуренту, хоча було очевидним, що зіграв він набагато гірше, 2-ге, з туром до Парижа.

— Після навчання студентам треба самим шукати роботу?

— Перед випуском проводиться розподіл, і практично всі директори музичних шкіл та закладів культури направляють заявки на фахівців. Хіба буває хтось із студентів сам знаходить собі місце роботи. Поки що нарікань стосовно працевлаштування не було. Трохи важче з ужгородцями, бо вони хочуть залишитися тут, а не їхати кудись у район, а в Ужгороді не завжди є місця.

— За роки роботи ви маєте якісь відзнаки?

— У 1995-му отримав звання відмінника освіти України, а минулого року — заслуженого працівника культури.

— Нещодавно ви відзначили прекрасний ювілей.

— Так. Як кажуть, перші піввіку. Шкода, що батько не дожив до цього дня, адже йому я завдячую всім, чого досяг у житті. Радий був бачити за своїм святковим столом маму, сестру та інших рідних, а також близьких друзів. Велику підтримку й розуміння отримую від дружини Світлани і сподіваюся, що так буде ще років 100.

— Приєднуюся до щирих привітань із найкращими побажаннями на многая і благая літа.

Теги: Ужгород, музика, баян, Володимир Стегней, учны, студенти

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати