Плач, Земле, плач!
Ридайте ниви й води!
Всі чесні голови склоніться як одна!
Народи всі! Радянський наш народе!
Труна розкрилася – Великого труна!
(Максим Рильський на смерть Йосипа Сталіна, 1953 рік)
Втрата товариша, батька і друга
Безумовно, подією 1953 року стала смерть Йосипа Сталіна. Можливо, не так для закарпатців, які під його "дбайливим" оком встигли прожити всього 8 років, та для всього Радянського Союзу, більшість громадян якого народилася й виросла під керівництвом Сталіна, це стало (без жодної іронії) трагедією. Якщо ж і не всі так сприймали смерть вождя, то вже на виручку приходила пропагандистська машина.
Проте помер Йосип Вісаріонович не на самому початку 1953-го, а лише в березні. Перед цим же нічого, як кажуть, не віщувало такого-от кінця. Союз вступив у новий рік, діставши вітання від "батька нації". Тим часом на фінішну пряму в країні вийшла "справа лікарів-шкідників"/
Нагадаємо, ця сфабрикована акція стала фінальною частиною гоніння на євреїв під назвою "Боротьба з безрідним космополітизмом" і теоретично, якби не смерть вождя, могла би призвести до репресій найкращих радянських лікарів. На Закарпатті вона виявилася переважно в публікаціях місцевих ЗМІ щодо "світового сіонізму" (представниками якого й були "вбивці в білих халатах).
Ця справа, однак відійшла на задній план після того, як газета "Правда", а слідом за нею й усі інші друковані ЗМІ опублікували повідомлення про смерть Сталіна. Закарпатці, як по команді (а, найімовірніше, так і було), відреагували сповненими пафосною жалобою повідомленнями. "Смерть вождя Комуністичної партії і радянського народу – величезне горе не тільки для нас, а й для трудящих усього світу, – так трафаретно відкривав траурний мітинг працівників ужгородського фанерно-мебелевого комбінату секретар партбюро Йосип Оллер. – В особі Йосипа Сталіна ми втратили найдорожчу нам людину, товариша, батька і друга. Наш священний обов’язок – не шкодувати своїх сил. Шлях, накреслений Сталіним, – єдино правильний шлях, і ніякі сили не зможуть змусити нас звернути з нього".
"Не хочеться вірити, що смерть забрала від нас нашого рідного батька й визволителя Йосипа Вісаріоновича Сталіна. Ні, він не вмер! Він вічно житиме в наших серцях і помислах, ми вічно славитимемо його в своїй стахановській праці для блага соціалістичної батьківщини!" – стахановка берегівської швейної фабрики тов. Кайло була ще красномовнішою. Повідомлень на такий кшталт з усіх колгоспів та підприємств області преса друкувала десятками. Зрозуміло, не залишилася осторонь й інтелігенція. "Мою голову вкрила сивина. Але за всі роки я не знав такої тяжкої втрати, такого великого горя, яке пізнав нині, дізнавшись про смерть рідного вождя й батька, визволителя закарпатців з-під віковічного гніту. Як боляче, як скорботно знати, що в нас більше немає рідного Сталіна в живих", – не шкодував емоцій і високих слів наш видатний художник Йосип Бокшай. Всі як один обіцяли вічно пам’ятати й шанувати Сталіна, ще не знаючи, що за якихось 8 років так само одноголосно його доведеться засудити за злочини проти радянського народу.
Поховання Сталіна (точніше – приєднання його до Леніна в Мавзолеї) відбулося в Москві 9 березня. Цього ж дня закарпатські трудящі проводжали його, покладаючи квіти до пам’ятників вождя в містах області. На щастя, у нас трагедії не трапилося, як, нагадаємо, в Москві, де один із найбільших диктаторів XX століття навіть після смерті залишився вірним собі, забравши з собою на той світ кілька тисяч людей, що загинули в тисняві під час прощання з "батьком".
Мерзенний покидьок Берія
Між тим життя тривало. Члени політбюро зібралися на екстрене засідання й обрали новий Кабінет міністрів, очолив який Георгій Малєнков. Міністром же внутрішніх справ став права рука Сталіна, сумнозвісний Лаврентій Берія, котрий, як вважається, мав плани очолити СРСР після смерті свого шефа. На прощальній церемонії новий уряд країни демонстрував цілковиту єдність і вірність заповітам Сталіна. Насправді ж між членами нової-старої команди розгорнулася боротьба не на життя, а на смерть, яка завершилася сумно для Берії вже через кілька місяців. Наприкінці червня головного чекіста країни заарештували, а невдовзі Малєнков виступив зі вбивчою промовою, в якій, зокрема, звинуватив вчорашнього соратника в шпіонажі на користь Великобританії.
"Неспростовні факти показують, що Берія втратив обличчя комуніста, перетворився в буржуазного переродженця, став на ділі агентом міжнародного імперіалізму. Цей авантюрист і найманець зарубіжних імперіалістичних сил виношував плани захоплення керівництва партією і країною з метою фактичного зруйнування нашої комуністичної партії", – нещадно "рубала" "Правда". Для закарпатських чиновників це стало знаком. Таврували зі смаком, не соромлячись у висловлюваннях: мерзенний покидьок, нелюд, зрадник тощо. "Діячі науки, працівники мистецтва, вся радянська інтелігенція одностайно схвалюють рішучі й своєчасні заходи ліквідації злочинних антипартійних та антидержавних дій недолюдка Берії, – говорив проректор УжДУ Редько. – Підступний ворог Берія намагався порушити зв’язки братської дружби російського і українського народів".
"Хлібороби колгоспів Тячівщини з гнівом говорять про підлого агента імперіалізму Берія", – проявив солідарність з інтелігенцією голова сільгоспартілі ім. Ворошилова Половко.
Суд над Лаврентієм Берією відбувся 23 грудня цього ж року. Того ж дня вирок (зрозуміло, розстріл) виконали. Зайвим, напевно, буде сказати, що й смертний присуд закарпатці зустріли з величезним ентузіазмом й висловили цілковиту згоду з таким рішенням. Берія ж став жертвою власних методів роботи: він скоїв чимало страшних злочинів, за які заслуговував смерті, проте розстріляли його за сфабриковані.
Закарпатський "БАМ"
На щастя, бурхливі політичні події 1953 року не залишили поза увагою інші сфери життя. Що б не відбувалося в столиці, а для Закарпаття головною подією року, очевидно, стало будівництво першої (і наразі останньої) гідроелектростанції – Теребле-Ріцької (того року її, однак, не називали інакше ніж Закарпатською ГЕС). Як відомо, в експлуатацію її здадуть лише через три роки – 1956-го, проте ЗМІ активно розписували кожен етап будівництва. Воно й не дивно – Закарпатська ГЕС – це такий собі наш БАМ. На її спорудження були кинуті фахівці й працівники не лише з області, а й зі всього Союзу. Так само вся промисловість країни постачала Закарпаття найсучаснішою на ті часи технікою, аби пришвидшити спорудження.
"Будувати Закарпатську ГЕС допомагає вся країна. З Москви і Ленінграда, Куйбишева і Миколаєва, Білорусії й Туркменії прибули на будівництво інженери, техніки, кваліфіковані робітники, – писала "Закарпатська правда". – Робітники уральських, новосибірських, дніпропетровських, мінських, запорізьких заводів шлють сюди любовно зроблені своїми руками досконалі машини, з допомогою яких виконується основна робота на Закарпатгесбуді".
Не обходиться й без критики, яка цього разу дісталася хустянам. "Байдуже ставляться до потреб гідробудівців керівники Хустського округу, де йде будівництво, – обурюється журналіст. – На будівництві не вистачає робочої сили, у той же час по селах є скільки завгодно людей, які повністю не використовуються в колгоспному виробництві". Проте це не більше ніж епізод, а в усьому іншому будівництво ГЕС, яке було головною метою чергової п’ятирічки, проходило успішно (якщо вірити тогочасним газетярам, звісно).
Ціни впали!
Ще однією важливою для краю подією стала адміністративна реформа: населені пункти перейменовували вже давно, однак, по-перше, регіони ділилися на округи, а не райони, по-друге, виникала плутанина, коли окружний центр уже називався по-новому, а сам округ залишався зі старою назвою. "Намагаючись закріпити свої завоювання й іще більше закабалити закарпатських українців, угорські колонізатори проводили мадяризацію населення Закарпаття, – в дусі часу пояснювали потребу перейменування адміністративних округів. Секретар виконкому Севлюської ради депутатів трудящих П. Тивадар та інспектор окружного відділу народної освіти І. Бобик. – Численні приклади того, як мадяризували Закарпаття, можна навести, зокрема, по нашому округу. Старовинне українське місто Виноградово мадярські колонізатори стали називати Севлюшем, Підвиноградів – Севлюшейгардо, Боржавське – Чонгово. На нашу думку, треба нарешті впорядкувати найменування населених пунктів, вулиць, залізничних станцій". Раз народ просить, отже, треба виконувати. Тож 1953-го з’явилися Виноградівський, а не Севлюшський, Міжгірський, а не Волівський, райони, були перейменовані інші населені пункти.
Неймовірний прорив стався в цінах! Причому, хоч у це важкувато повірити в нинішніх реаліях, ціни різко знизилися, а не виросли. Найбільше подешевшали фрукти й овочі, зокрема картопля, – на 50 %, проте впали ціни й на інші продукти харчування, на одяг взуття. І, що найдивніше, працівники галузей, на вартість продукції яких знизилася, висловили величезне задоволення з цього факту і навіть проводили урочисті мітинги. Як-от на Ужгородській взуттєвій фабриці. "Шосте зниження цін на продовольчі й промислові товари в нашій країні є новим яскравим доказом неослабного піклування Радянського уряду й Комуністичної партії про благо народу, про максимальне задоволення його матеріальних і культурних потреб", – заявив з цього приводу кращий робітник фабрики тов. Микович.
Преса звітує про розвиток туризму й збільшення кількості відпочивальників на Закарпатті. Влітку 1953-го очікували приїзд 2 тисяч подорожан. Цифра, звісно, не вражає, але, як наголошували, в перші роки розвитку туризму до нас приїжджали всього кілька сотень людей. "У першій групі мандрівників прибуде багато москвичів, шахтарів, робітників важкої промисловості", – несподівано виявив професію "москвич" журналіст. Та й загалом, відпочинку жителям столиці приділяли найбільше уваги. Здавалося б, навіщо закарпатцям знати, де матимуть змогу відпочивати влітку мешканці Білокам’яної? А газети таку інформацію чомусь публікували дуже розгорнено...
Черговий великий успіх у футболі. Ужгородський "Спартак" знову став чемпіоном України! У фінальних змаганнях наші не мали собі рівних, здобувши чотири перемоги, з яких лише одна була не з великим рахунком. У першому ж матчі ужгородці розгромили харківське "Торпедо" з рахунком 6:1, такий же результат зафіксували у двобої з херсонськими одноклубниками, жданівське "Динамо" було бите 4:0, і лише "динамівцям" із Проскурова наш "Спартак" забив "усього" два м’ячі, не пропустивши жодного. Зайве, напевно, й казати, що, на відміну від нинішнього ФК "Закарпаття", в тому "Спартаку" грали тільки краяни...
vujko bumbak 2009-06-11 / 11:51:00
u 1262 mu roci zgadujetyszja Szevljus persij raz ... Hotya vasi isztoryky mozsuty usze povydumuvaty
vujko bumbak 2009-06-11 / 11:44:00
z tvojimi sztarovznnymy misztami .. ******
vujko bumbak 2009-06-11 / 11:42:00
Старовинне українське місто Виноградово мадярські колонізатори стали називати Севлюшем ...
Idy ty *****, Jurko...
Шановний, будете продовжувати в такому ж дусі - забаню. Адмін