Закарпаття: Заступник голови Рахівської райради Петро Ференц пише книжки, будує музей і виховує четверо дітей

Петро Ференц зі своїми трьома найменшими діточками

Петро Ференц, 44-річний історик із Рахівщини, прийшов у політику ще зі студентської лави, ставши одним із керівників Студентського братства УжНУ. Страйки в університеті, голодування в Києві, мітинги протесту проти планованої комуністичної автономії Закарпаття - усе це у його політичному багажі. Після університету Петро й далі вибирає крутий шлях. Не їде до дружини в Луцьк, де міг би куди швидше зробити кар'єру, а везе жінку в рідні гори. Село Богдан - одне з наймальовничіших на Закарпатті - здавна відзначалося опришківським норовом. Петро розповідає, що і його прадід народився в розбійницькій хаті. І у Петра характер гуцульський - впертий і безстрашний. Нещодавно він захистив кандидатську дисертацію, ставши єдиним кандидатом історичних наук на всю Рахівщину. Його дослідження таке ж пряме і безкомпромісне, як і Петро: "Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття в 20-30-ті роки XX століття". Тут є відповідь для тих, хто й досі вагається: належить він до великого українського народу чи ні.

Після довгих років учителювання Петра Ференца за підтримки колективу призначили директором рідної школи, а після останніх виборів обрали заступником голови Рахівської районної ради, яка має найпотужнішу фракцію "Нашої України" в області — понад 40% депутатів. Саме представницька влада Рахівщини першою на Закарпатті реабілітувала ОУН-УПА, засудила політичне русинство, підтримала синьо-жовтий прапор як історичний у краї. На жаль, голос найбільшого району області не чутно в Ужгороді. Не видно рахівців у перших ешелонах закарпатської влади. Недарма тут твердять, що гуцулам в Ужгороді не довіряють.

Уже 15 років Петро Ференц є членом Конгресу українських націоналістів. Своїх переконань, як і партію, не міняє. Нині очолює закарпатську організацію КУНу. І хоча сьогодні українські патріотичні сили на Закарпатті переживають не найкращі часи, Конгрес українських націоналістів має своїх представників і в обласній раді, і в районних радах Рахівщини, Тячівщини, Мукачівщини, Іршавщини, Берегівщини, в міських радах Ужгорода і Хуста.

Петро Ференц добре розуміє небезпеку сепаратизму, який розколе навіть саме Закарпаття на різні частини. "Питання національної свідомості - це питання еліти, - каже він. - Маємо цілковиту кризу лідерів: як на загальнонаціональному рівні, так і на обласному. Потрібна консолідація всіх українських сил".

У Богдан їдемо вечірньою маршруткою. У сутінках зупиняємося біля звичайної сільської хати. Із холодного нічного повітря заходимо до теплої хати. "Ого! - дивуюся я, бачачи купку дітей. - Невже всі твої?" "Аякже!" - сміється Петро. Виявляється, у заступника голови Рахівської райради четверо малолітніх дітей. У Богдані це норма.

"У нас діти - кожного високосного року, - й собі усміхається дружина Ірина. - Старшому Славкові - 16, вчиться в Луцьку в кооперативному технікумі. Ганні -12 років, Мішкові - 8, а найбільшій пещениці Ірці -чотири".
Дружина, синьоока волинянка Ірина, закінчила Ужгородський медфак. Побралися ще студентами. Запитую, як Петро зманив її у такі високі гори? "Він мені обіцяв, що будемо жити в Луцьку. Адже в моїх батьків
- великий власний будинок. Але Петро схитрив, бо все для себе вирішив наперед. Тож їхала я сюди, як дружини декабристів на заслання".

"Я найменший син в родині, тож мав доглядати батьків", - пояснює з хитринкою Петро. Він приносить мені батькові архіви, і я розумію, звідки така твердість у його думках і вчинках.- Чого тут тільки не знайдеш! Закарпатські та галицькі часописи 20-30-х років, навіть початку століття трапляються! Та цій колекції позаздрила б і обласна бібліотека! Свою дисертацію, до речі, молодий учений писав і на основі власного архіву.
Петро мріє створити у Богдані музей. Навіть хату сторічну пригледів для такої оказії. І неодмінно написати книжку про це самобутнє гуцульське село, де "Чорна Тиса Білу доганяє", як співається у відомій пісні. За владу він не тримається. Каже, що із задоволенням і далі б викладав історію школярам. Але розуміє і вагомий вплив заступника голови районної ради при прийнятті рішень. Зокрема, і про заборону "прихватизації" полонин, яка тут останнім часом набула справжньої загрози.

Петро розповідає про свою першу професію - столяра і теслі, якою заробляв на хліб ще до університету. "Я можу яку хочеш бочку зробити", — гордо каже він, і я вірю його великим, вузлуватим пальцям. - Для себе вивчив до дрібниць технологію лісорозробок та лісосплаву. Ліс завжди годував гуцула...".

З його прямим і безкомпромісним характером дивно взагалі, як він вижив у нашому дволикому суспільстві. Неодноразово погрожували, шукали компромати, але що проти нього знайдеш, коли все його багатство - батьківська хата та четверо дітей. Та ще й гуцульська честь, яка не продається й не купується.

Я посьорбую гарячий чай із горняти сторічної давності, милуючись цієї родиною. Не мають вони розкошів чи багатства. Живуть, як більшість українців. Але щасливі і з того, що мають. Звичайна українська родина. От тільки любов до України, її історії, культури, духовності - тут незвичайна. Якби вона була така у всіх нас, то ніякі Росії та Америки нам були б не страшні і не потрібні.

Теги: Рахів, Богдан, депутат, книжки, бібліотека, сім’я, діти, виховання

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати