Юрій Липчей: "Для того, аби стати хорошим барменом, слід перш за все добре знатися на людях"

— Юрію Івановичу, кілька років тому вас підвищили з бармена до адміністратора. Не скучаєте тепер за колишньою роботою?

— Ні, адже й зараз можу спокійно стати за стійку, щоб підмінити когось із колег. Мені це приносить лише задоволення, бо я дуже любив свою роботу — недарма ж пропрацював барменом аж 13 років!

— А пам’ятаєте, як народився ваш “ковбойський” образ?

— Звичайно. Це було тоді, коли мене запросили на роботу до новоствореного кафе “Кактус”. Із самого початку стиль цього закладу базувався на темі американського дикого Заходу, тож усі працівники мусили одягатися відповідно. Згодом власник кафе привіз мені із США кілька цікавих атрибутів, зокрема справжній ковбойський капелюх і зірочку шерифа. Коли я їх приміряв, усім так сподобалося, що мене одразу зробили таким собі обличчям закладу. Згодом у цьому образі я з’явився на вивісці кафе, а потім мене ще й намалювали на стіні підвального приміщення, яке також декорували під “дикий Захід”. А ще став постійним об’єктом фотографування, оскільки мати знімки зі “справжнім” шерифом хотіли чи не всі відвідувачі й туристи.

— А вуса ви відростили спеціально?

— Ні, вуса я носив і до цього.

— Ваше ставлення до такого образу було суто професійним чи ви й після роботи могли собі дозволити погуляти містом у ковбойських черевиках?

— Новий вигляд так мені сподобався, що я дуже скоро почав ходити в картатій сорочці і капелюсі постійно. Спочатку люди на вулицях дивилися на мене з подивом, а потім звикли й почали посміхатися. Тепер я вже не часто так одягаюся, але завжди ношу бодай один “ковбойський” елемент одягу: джинси, шкіряний жилет або хусточку на шиї.

— Як узагалі сталося, що ви почали працювати барменом?

— Власне, за фахом я інженер. Спочатку закінчив Хустський лісотехнікум, а потім технікум електронних приладів. Після служби в армії навчався і працював на ужгородському “Турбогазі”, але згодом цей завод почав здавати оберти: роботи не було, зарплатні не давали, а я мав годувати маленьких діток. Тож сталося так, що 1995 року змінив роботу і став працювати в барі “Кантрі”, який тоді відкрився на Радванці. Я ніколи про це не жалкував, бо хотів бути барменом ще з дитинства.

— Чим же вас у дитячому віці приваблювала ця робота?

— Ну не зовсім у дитячому — скажімо, у підлітковому. Тоді ж, власне, і барменів як таких не було. У Хусті, де я навчався в технікумі, працювало одне кафе, куди ми з друзями частенько заходили. То я ще тоді з такою дитячою заздрістю спостерігав за роботою працівників! Думав, яка ж це, мабуть, цікава робота — щодня нові люди, історії, розмови. Я теж хотів не на заводі сидіти, а з людьми спілкуватися, тож дуже зрадів, коли друг запропонував мені спробувати себе в новій роботі. Пам’ятаю, зал у мене був маленький, усього 5 столиків, тож я був там і за бармена, і за офіціанта. Навчався швидко і скоро мав уже постійне коло відвідувачів. А через 3 роки перейшов у заклад, де працюю й донині.

— Якими якостями слід володіти, аби бути хорошим барменом?

— Перш за все, знатися на людях. У нас у кожному барі обов’язково є барстійка, але серед відвідувачів ще не дуже розповсюджена мода сидіти за нею, як це прийнято у тих же Сполучених Штатах. Там бармен — це насамперед хороший психолог, людина, котра вислухає одинокого відвідувача й підкаже йому мудру пораду. Я завжди намагався бути для клієнтів якщо не психологом, то хоч вдячним співрозмовником. Може, тому місця біля стійки в мене замовлялися заздалегідь, тоді як чимало столиків залишалися вільними. І мабуть, найкращим визнанням моєї роботи були люди, котрі приходили до мене кожної зміни, відвідували кафе, бо “сьогодні Юра працює”.

— Чи змінилася з роками специфіка вашої роботи?

— Так, дещо змінилася. На початку 90-х, коли я лише почав працювати, бармен не мусив уміти готувати величезну кількість коктейлів і напоїв — тоді в нашій країні їх просто не було. Тепер же вітається, якщо він може не лише швидко та якісно приготувати замовлений напій, а ще й робить це з “викрутасами”, наприклад, жонглюючи пляшками. Скажу чесно, я такого не вмію. І ніколи не проходив жодних курсів барменської майстерності. Напої ж учився готувати поступово: іноді сам щось вигадував, іноді відвідувачі просили змішати одне з іншим, а про дещо дізнався з брошурок, які з’явилися згодом.

— Тож можна сказати, що раніше барменам було легше?

— І так, і ні. Я почав працювати 1995 року. Мабуть, не варто вам розповідати, що то були за часи. У бари частенько заходили люди, котрих тоді називали “братками”, а з ними бувало важко знайти спільну мову. Звичайно, траплялися серед них і дуже доброзичливі люди (деякі вже після “відсидки” приходили і радо мене впізнавали), але більшість до обслуговуючого персоналу, ставилася м’яко кажучи, некоректно, могли склянкою кинути або спробувати принизити. Щоправда, мені завжди вдавалося “заминати” подібні ситуації, тому відчував з їхнього боку певну повагу до себе. Тепер же такого повального беззаконня немає: колишні “бритоголові” стали бізнесменами, серйозними, поважними людьми з дружинами й дітьми, тож і працювати, відповідно, набагато спокійніше. Молодь також відчуває тиск закону, тим більше, що кожен пристойний заклад нині має охорону, котра виставляє на вулицю тих, хто дозволяє собі неприйнятну поведінку.

— Що є найважчим у роботі бармена?

— Утриматися від того, аби не спитися. Розумієте, ми ж не працюємо, як більшість, по 8 годин на день, у нас графік значно складніший. При цьому відвідувачі постійно намагаються випити з барменом, умовляють, іноді навіть погрожують. Тож коли всі навкруги вживають алкоголь і він постійно під руками, досить важко втриматися від того, аби самому не підсісти на пляшку. Багатьох, дуже багатьох барменів згубила ця звичка. Тут важливо вміти тримати контроль над собою і над відвідувачами. Іноді, не приховую, мені таки доводилося пити разом із клієнтами, бо відчепитися не міг — ображалися мало не на смерть! Але я завжди попереджав, що випиваю лише одни раз і не хочу чути більше жодних умовлянь. Бувало й так, що доводилося хитрувати: виливати горілку, пити замість неї воду тощо.

— А бувало, що ви відвідували інші заклади спеціально для того, аби подивитися, як працюють тамтешні бармени?

— Бувало, звичайно. Раніше досить часто ходив по барах, у когось переймав ідеї, а когось і навчав. Тепер цього не роблю.

— Чи мрієте про власний заклад?

— Колись справді хотів відкрити свій бар, який був би оформлений у змішаному українсько-американському стилі, але з теперішньою кризою, думаю, нічого з того не вийде.

— Сфера громадського харчування взагалі відчула на собі економічну кризу?

— Частково. Тобто люди, звісно, і надалі продовжуть приходити в бари, але тепер переважно замовляють щось простеньке, наприклад, пиво, каву, чай, іноді горілку. Натомість попит на їжу та дорогі елітні напої значно знизився, а це свідчить про те, що люди намагаються економити на розвагах.

— Ваші діти пішли по батьківських стопах?

— Свого часу мою професію перейняла дружина Марія Іванівна. Колись вона працювала в дитячому садочку, але життя змусило її покинути виховання діток і почати виховання клієнтів (Сміється — авт.). Потім бажання вступити до технікуму торгівлі та технології харчування висловив син Юрій. Деякий час він працював у Києві, потім у Буковелі, а тепер повернувся додому і через проблеми зі здоров’ям вирішив дещо змініти рід занять. Одна донька випала із сімейного підряду: Діана вивчає в університеті соціологію і про барменство не хоче навіть чути.

— Ви з дружиною працюєте разом?

— Ні, вона майже десять років була барменом в інших закладах і лише тепер покинула роботу через стан здоров’я. Питаєте, чому ми не працювали разом? Просто так було зручніше обом. Якби дружина весь час була поруч, я, мабуть, не міг би так розкуто поводитися з відвідувачами, зокрема, не дозволяв би собі робити компліменти дівчатам, а це ж фактично частина моєї роботи. Хтозна, що би собі могла подумати моя Марія, якби побачила, як я дозволяв дівчатам танцювати на барній стійці (бувало і таке в моїй практиці), а не хотілося б мати в родині якісь непорозуміння.

— Я так зрозуміла, що родом ви з Хустщини.

— Так, батьки, я і четверо моїх братів та сестер жили в селі Горінчево. Власне, саме село було за 5 кілометрів від нашого будинку, який разом із кількома іншими стояв окремим хутором у лісі. Так ми й ходили щодня до школи — 5 кілометрів туди, 5 назад. Батьки працювали в колгоспі, пам’ятаю, ми часто допомагали їм обрізати та білити дерева в колгоспному саду. Відтоді маю захоплення — ходити по гриби. Бувало, мама посилала нас у ліс, як на роботу, бо наша родина дуже любила гриби і ми завжди сушили їх у великій кількості на зиму. Пам’ятаю, як влітку ночував на сіновалі, а вранці мамка штовхала мене знизу вилами, щоб ішов на тихе полювання. Від неї знаю й один чудовий рецепт приготування білих грибів. Я взагалі куховарити не дуже вмію, але рибу та гриби готую прекрасно. Так от відбірні білі грибочки я ніколи не варю, лише чищу й одразу смажу — смакота, скажу вам, неймовірна! І жодного разу не почувався після такої страви погано.

— А риболовлею також захоплюєтесь?

— Так, дуже люблю її у всіх виглядах, окрім зимової. От я 3 дні відпрацюю, а на 2 наступні їду на риболовлю. Там у тиші і спокої набираюся сил для того, аби знову стати до роботи. Бо ж, знаєте, людині властиво втомлюватися від постійного шуму та великої кількості відвідувачів. А я вже немолодий, тому після роботи прагну спокійного відпочинку. Чудово, звичайно, ще дачу мати, щоб було де подихати свіжим повітрям, якого я майже не бачу, коли працюю. З дитинства я звик працювати руками, тому дуже зрадів, коли сусід віддав мені частину свого городу. Там я міг висадити якусь городину, посмажити шашлички, та це зовсім не те, що своє, власне. Барменських грошей вистачає на життя, але не на купівлю якихось дорогих речей. Бо можна жити нечесно і вже за рік купити собі земельні ділянки, будинки й машини, а можна чесно, як я, але за все життя не назбирати собі на маленький дачний клаптик землі.

— У нашій країні якось не прийнято брати на роботу барменом літніх людей — цим у нас займаються лише молоді. Чи не боїтеся з часом залишитися без улюбленої справи?

— Думаю, те, що барменами в нас не працюють люди старшого віку — явище тимчасове. Згодом стануть звичними літні господарі кафе, котрі самі пригощають відвідувачів, як це, приміром, часто зустрічається у Франції чи Бельгії. Якщо мені колись удасться втілити в життя мрію про власний бар, я обов’язково сам працюватиму барменом, власноруч частуватиму друзів і всіх добрих людей, незважаючи на те, скільки мені буде років.

Теги: Закарпаття, Ужгород, бар, бармен, кафе

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати