Нас привозили на черговий запланований об’єкт, швиденько все показували і розповідали, знову запихали до автобуса, і їхалося далі. Все за заздалегідь продуманим планом. Щоправда, зупинок не було ні на Полі Красному, де відбулася остаточна битва за Карпатську Україну у березні 1939, ні на хустській фільцовій фабриці, чиї капелюхи свого часу найчастіше можна було побачити на головах на трибуні на Червоній площі Першого травня.
У Виноградові ми дивилися на виноградники на Чорній горі і ходили тунелями підземелля під Чорною горою. Там у велетенських бочках вистоювалося вино. Хтось марно пробував влізти у спеціальні дверцята порожньої бочки. Виявилося, що для миття бочок споконвіку беруть страшенно дрібненьких чоловічків (ті дверцята, власне, для них). У студеній підземній дегустаційній залі ми пили – як на якійсь язичеській святій вечері – дванадцять тутешніх вин: від найсухішого до найкріпленішого. Довгої лекції винороба навіть не дослухали – бо поспіх, бо далі, бо досить, бо треба ще так багато встигнути.
Ми ще дійсно багато встигли, заки доїхали до Нижнього Селища. Це село відоме передовсім своєю сироварнею, на якій роблять чудесний селеський сир, і гуртом «Гудаки», в якому грають і співають місцеві люди. А ще Селище могло би бути взірцем для цілої України. У ньому на кожному кроці видно, що може зробити сама громада без нічиєї допомоги, якщо захоче, подумає і постарається.
У школі діє туалет, який все органічно переробляє на добриво і тепло. Вулички засипані шутром. У клубі відразу після уроків зависають діти (а їх тут – як у Латинській Америці – сорок відсотків). Вони грали у пінг-понг, танцювали бальні танці, грали на гітарах, тягали залізо. На сцені йшла репетиція вистави, якою керували двоє студенток київського театрального інституту, котрих спеціально запросили до села на кілька місяців. Врешті ми дійшли до найголовнішого – до сироварні.
одивилися на перелік вимог до молока, яке приймають у селян за дуже файною ціною. Вимоги гарантують якість. Головне – звикнути не обдурювати. Плата за це буде більшою, ніж очікувалося. Три ґатунки селеського сиру добре продаються у Києві і в Ужгороді. Зароблене повертається у громаду. Так просто …
Ми ще їли сири, розчиняючи смак білим вином, а організатори вже натискали на чоловіка, який все це придумав, організував і взяв на себе усю відповідальність. Давай скорше, ми маємо десять хвилин, ми збиваємося з графіка, скажи журналістам таємницю таємниць, то нічого, що часу мало, вони все зрозуміють, їм багато і довго не потрібно, специфіка роботи, ритм життя, треба швидше і більше, навіщо заглиблюватися, не переоцінюйте себе, такі, як ви, у роботі газетярів миготять, з’являються і зникають назавжди…
Чоловік взяв ще один кавальчик власного сиру, запив його власним вином. Він сказав, що в такому разі нема сенсу щось розповідати. Тут треба хоч трохи пожити, щоби щось пережити, казав він.