Щойно сів до автомобіля, аби їхати на роботу, будинок рухнув
Передбачити землетрус силою в 10 балів не змогли навіть прилади сейсмологічного інституту, який працювавузруй-нованому Спітаку. Пізніше геологи заборонили людям оселятися у цій місцевості, адже Спітак знаходиться просто на розломі земної кори, яка в майбутньому може спровокувати подібну трагедію.Та вірмени - народ, дуже прив'язаний до рідної землі, тому покидати місто й навколишні території відмовилися категорично. Власне, Вірменія невелика країна і переселити громадян у безпечніші місця можливості майже немає, тому силами Радянського Союзу та країн зарубіжжя постраждалі від землетрусу міста почали відбудовуватися. Допомагали в цьому і закарпатські інженери-будівельники.
Ужгородець Степан Шевельов у складі будівельного інституту «Агропроект» при'іхавдо Гукасянського району в 1989
році. За два місяці відновлювальних та будівельних робіт наслухався таких історій, що кров застигала. Якось він познайомився з чоловіком, котрий чудом уцілів у Спітаку: щойно він вискочив з будинку і сів до автомобіля, аби їхати на роботу, - будинок рухнув, як іграшковий, поховавши під завалами його дружину і двох дітей. Подібних історій безліч. У Вірменії ходять легенди про єдиного лікаря, котрому вдалося вижити у Спітаку. Незважаючи на загибель усієї його родини, він організував щось на зразок польового госпіталю на полі місцевого стадіону і мужньо боровся за життя кожного пораненого. Потім він згадував, що найтяжче йому давалися ампутації кінцівок три-чотирирічних малят, тим більше, що обладнання і меликаментів не вистачало катастрофічно.
На допомогу постраждалим у Спітаку, Ленінакані (тепер Гюмрі), Кіровакані та інших містах і селах поспішили медики та професійні рятувальники із 64 країн світу. Найбільше у Вірменії згадують французьких рятувальників, котрі прилетіли зі спеціально натренованими собаками, які розшукували у завалах людей та пристроями, здатними вловлювати вібрацію. До цього вони працювали під час землетрусу в Мексиці, а у Спітаку показали справжній клас, знаходячи живих у здавалося б неможливих для цього завалах. На жаль, брак техніки, а особливо кранів, здатних піднімати перекриття та плити, не давав рятувальникам можливості працювати на повну силу.
Кількість загиблих склала 25 тисяч Незважаючи на гуманітарну допомогу, яку літаками привозили до Єревана, люди кілька діб отримували лише хліб та мінеральну воду (одного разу в місто, яке не мало водопостачання, завезли оселедці та інші зайві тут речі), не було палаток, тож люди мусили ночувати біля вогнищ (нагадаємо, що діло було в грудні і часом навіть залітав сніг). Але ніхто не скаржився, адже розуміли, наскільки їм пощастило. Загальна кількість жертв тоді склала 25 тисяч загиблих, 100 тисяч отримали травми різного ступеня важкості, більш ніж 500 тисяч вірменів залишилося без даху над головою.
Один із тих, кому вдалося вижити у наполовину зруйнованому Кіровакані (нині місто зветься Ванадзор) нині живе в Ужгороді. Це Сергій Нікогосян, голова товариства вірменської культури «Арарат». Йому пощастило: усі його рідні залишилися живими, замість зруйнованого будинку родині колишнього працівника Комітету держбезпеки Вірменії виділили квартиру, щоправда далеко від рідної землі, в Ужгороді. Коли родина Сергія Сенікірімовича була евакуйована із зони стихійного лиха до України, він на півтора року залишився у Кіровакані, працював над його відновленням. Спочатку, згадує, весь час перебував у ледь не шоковому стані - так багато навкруги було смерті і людських страждань, але згодом звик. І не він один, а усі. Після того, як з міста вивезли усіх жінок та дітей, чоловіки взялися до розчищення завалів. Коли знаходили чиїсь тіла чи їхні частини, вже незворушно викладали їх рядочком на землю. А вулицями блукали люди, котрі без емоцій оглядали кожне тіло, чи бува це не їхній рідний чи знайомий - і настільки спокійно, ну, як поміж прилавків у магазині.
Хіба це гори?
У 1990 році Сергій Нікогосян відчув, що вже час йому приєднатися до родини. Закарпаття йому сподобалося, нагадувало рідні місця. От тільки сміється, коли хтось називає Карпати горами. Хіба це гори? - каже - От у нас гори, а тут дуже гарні м'які пагорби. Він знає, про що говорить, бо жив на висоті наших найвищих вершин. Дуже скучив за Вірменією, але вдома з 1990 року жодного разу так і не був — Кавказ постійно «вирує», тож подорожі туди дорогі і досить небезпечні.
1996 року Сергій Нікогосян зініціював створення товариства вірменської культури «Арарат». Основною причиною тоді була постійна перевірка документів, яку чи не щодня влаштовували вірменам, як особам «кавказької національності», міліціонери. «Арарат» повідомив правоохоронні органи про створення товариства та кількість вірменів, що вже досить довго проживають на Закарпатті (нині це близько 530 родин, 230 з яких проживають в Ужгороді та районі, 130 - в Мукачеві, інші - в Берегові та інших населених пунктах). Так товариство стало органом, готовим вирішувати майже усі проблеми закарпатських вірменів, а
від нещодавна - й інших кавказьких національностей.
Аби діти й молодь не забували рідні традиції та мову, товариство створило недільну школу та струнний квартет, який грає виключно вірменські мелодії. Незабаром громада планує побудувати церкву, адже тепер вірмени, котрі сповідують християнство, вимушені відвідувати греко-католицький Кафедральний собор. За планами, це буде невеличка, але дуже гарна церква, зведена у стилі вірменських релігійних споруд, біля якої обов'язково встановлять символічний камінь-хрест - пам'ять про загиблих в Сумгаїтській різанині та померлих внаслідок спітакского землетрусу вірмен.