Відгомін угорської революції 1956-го року в Закарпатті

Події кінця жовтня – початку листопада були таємницею під сімома замками і навіть учасники акцій протесту, що пройшли тоді в нашому краї, мовчали про те, що сталися в жовтні-листопаді ’56-го року минулого століття. Їх змушували мовчати, адже вони піддавалися репресії, за ними постійно споглядали КДБ-шники. До речі, сьогодні світ вважає, що угорська революція та події в Празі у 1968-му році були передвісниками сучасної демократії.

Табу про події двох осінніх місяців 1956 року почалося розвіюватися лише в 1989-му році, після перепоховання розстріляного вождя революції – прем’єр-міністра Імре Надь та його соратників-мучеників. Ця подія мала дуже великий резонанс як в Угорщині, так і серед закарпатських угорців, вона так би мовити „розкрила очі” і люди освідомили, як СРСР задушив революцію люблячого свободу угорського народу. В ті часи вже і в нас, на Закарпатті – околи тодішнього тоталітарного СРСР почав слабшати ідеологічний прес. З цього часу учасники акцій протесту проти радянської агресії та солідарності з угорським народом почали відтворювати задавлені глибоко в підсвідомість радянським режимом події, які сталися восени 1956-го року, а через рік-півтора в ЗМІ з’явилися перші спогади, публікації про події ’56-го року на Закарпатті, а через знову ж таки рік з’явилися перші наукові праці. Починаючи з 23 жовтня 1991-го року угорська спільнота Закарпаття в містах та селах області з року в рік відзначає річницю революції 1956-го року та шанує пам’ять людей, які змушені були поплатитися задля її втілення власним життям.

Після того, як слухаючи угорськомовну програму „Голосу Америки”, на Закарпатті узнали про те, що в Угорщині відбувається революція, яку за допомогою радянських поплічників намагався придушити місцевий режим, свідома, національно орієнтована угорська молодь Закарпаття активно висловила свою солідарність зі своїми братами-угорцями, які боролися за свою свободу. Коли через Закарпаття в бік Угорщини рухалися колони совєцької військової техніки, в кінці жовтня у містах Берегове, Виноградів, Ужгород та в багатьох селах переважно з молодих представників інтелігенції та студентів формувалися групи протесту, членів яких радянські каральні органи називали агентами закордонних спецслужб та угорськими буржуазними націоналістами (про це свідчать зокрема документи, що зберігаються в сховищах Державного Архіву Закарпатської Області, які автор цих рядків мав щастя досконало вивчити). Ці групи формувалися в останні дні жовтня. Вони розповсюджували листівки, в яких засуджували радянську агресію, інформували населення про події в Будапешті, організовували марші протесту проти радянських військ, які перетинали Закарпаття і рухалися в бік Угорщини. Хоробра молодь не раз змушувала зупинятися цілі танкові колони. Ці групи протесту робили все можливе для того, щоб населення Закарпаття зрозуміло – на відміну від декларацій намірів та лозунгів, радянські війська вторглися в Угорщину не задля надання допомоги угорському народу, а якраз навпаки – для подавлення революції свободолюбного народу, який хотів викараскатися із зони радянського впливу та побудувати демократичний устрій держави. Члени груп протесту не раз намагалися перетинати українсько-угорський кордон з наївною вірою в те, що допоможуть своїм побратимам в Угорщині в їх боротьбі з режимом. Однак ці спроби в переважній кількості мали трагічний кінець – перебіжчиків ловили прикордонники, і якщо затриманий був дорослого віку, легко міг опинитися в ужгородській тюрмі.

Після подавлення революції 1956-го року як в Угорщині, так і в Закарпатті послідували жорстокі репресії. Прислужники совєцького режиму жорстко покарали місцеву угорську молодь, яка протестувала проти агресії СРСР та придушення революції свободолюбного угорського народу. Після розгрому тисячі заарештованих в Угорщині революціонерів вивозили в ужгородську тюрму, звідки після винесення вироків більшість заарештованих відправляли відбувати покарання в табори-ГУЛАГи. Така ж ж доля чекала закарпатських прихильників угорської революції. КДБ та Компартія в Закарпатті складали так звані „чорні списки” про тих угорців, які активно проявляли свої симпатії щодо революції. Політичні репресії-слідства проводилися аж до 1959 року і як мінімум проти 35 тисяч осіб, звинувачених у політичних „злочинах” громадян проводилися судові процеси. Вони проходили по такому ж сценарію, як і в Угорщині, розробником якого був КДБ. Головною ціллю цих процесів було знищення того політично-демократично свідомого прошарку суспільства, який виступив проти диктатури пролетаріату, проти радянської влади, заставити людей, що підтримали угорську революцію, тримати рот на замку.
На щастя сьогодні вже нічого не залишилося від горезвісного СРСР, і жителі Закарпаття, які того часу виявили солідарність з угорським народом, жорстко покарані за це і піддані тортурам, після „перестройки” та отримання Україною незалежності заговорили.
Янош Варга із села Чорнотисова, що на Виноградівщині згадує, що коли разом з друзями побачив, що колонна танків, яка рухалася через Виноградів, взяла курс в сторону Угорщини, ми вже з сумом констатували, що в сусідній країні щось не добре коїться. А коли наступного дня по радіо почули, що в Будапешті намагаються подавити революцію, це нас дуже обурило і я разом із декількома іншими молодими хлопцями взявся друкувати листівки з надписом „Росіяни, геть із Угорщині!” та розкидали їх на ринковій площі. Як згадує, у виноградівської групи спротиву добре була задіяна конспірація, адже слідчі органи розкрили її лише навесні 1957 року. Яноша засудили на п’ять років позбавлення волі, покарання відбував у колонії в Мордовській автономній республіці. На щастя, відсидів лише 23 місяці, і вийшов на свободу. Але ці майже два роки залишили незгладимий відпечаток в ньому.
Йожеф Бучелла із села Широке (Виноградівщина) був засуджений на смертну кару, і все це тому, що будучи радянським воїном, в Угорщині відмовився стріляти по повстанцях – людях своєї національності і дезертирував. При розстрілі сталося диво – кулі лише поранили його і залишився живим. Пан Йожеф ще й сьогодні зі сльозами на очах згадує ті сумні часи, які довелося йому пережити.
Приємно усвідомлювати, що населення Закарпаття (не тільки угорці) висловило в ті часи протест проти вторгнення радянських військ в Угорщину для придушення революції. Сподіваємося, що пам’ять про революціонерів, що прагнули до демократії, залишиться назавжди.
І насамкінець ще одна цікава історична деталь – формування після подавлення революції так званого революційного робітничо-селянського уряду Угорщини, котрий потім декілька десятиліть керував країною. Офіційно уряду був створений 3 листопада в місті Солнок, що перебував під радянським контролем, звідки 4 листопада пролунало звернення до угорського народу, в якому громадян закликали до боротьби проти „контрреволюції” від імені робітничо-селянського уряду. З ним виступив Янош Кадар, який був обраний Москвою для проведення прийнятного для СРСР політичного курсу.
На основі більш-менш достовірних фактів, оговорок та спогадів можна припустити, що уряд було сформовано в Ужгороді (!!!). По ініціативі радянського партійного керівництва їхніх угорських колег – Ференца Мюнніха, Антала Апро та Іштвана Кошшу вже 1 листопада проінформували про плани Хрущова відносно Угорщини. Ференц Мюнніх – досвідчений та надійний співробітник Комінтерну з прорадянськими симпатіями – він супроводжував Кадара у радянське посольство в Будапешті. Звідти в той же день відправилися на військовий аеродром Токол і вилетіли в Москву. Отримавши завдання та інструкції від московських політиків, угорські керманичі прилетіли в Ужгород, однак існує й така версія, що вони приземлилися на військовому аеродромі в Мукачеві, де знову ж зустрічалися з радянськими колегами. Тут було підготовлено двосторонню заяву, після чого їх перевезли в Ужгород, в студію закарпатського радіо, щоб звернення до угорського народу якомога раніше було в ефірі. З початку планували, що угорські керманичі доїдуть до Солнока, де мали намір офіційно сформувати уряд та зачитати звернення у місцевій студії радіо. Однак час підтискав, тому було прийнято рішення вийти в ефір в Ужгороді, звідки звернення по радіоканалам транслювалося по всій Угорщині. Текст звернення з російської на угорську мову переклали або в Ужгороді, або в Мукачеві. Як з’ясувалося при вивченні двох рукописів, один з них належав Кадару, а приналежність іншого не вдалося максимально точно встановити, однак найімовірніше, що вона належить Мюнніху. Датується звернення 4. листопада 1956. року, а місцем походження вказано Будапешт, хоча насправді воно з’явилося на світ в Ужгороді. Достеменно не відомо, що ж сталося в ті дні насправді в Ужгороді. На думку дослідників Кадара там „узяв в руки” один з найменш прогресивно мислячих членів керівництва Леонід Брежнєв. На жаль, невідомо, що вони обіцяли Кадару, аби чим йому пригрозили, щоб той виконував роль, зрежисовану Москвою. Є припущення, що його змусили обирати між керівництвом уряду або тюрмою на довжелезні роки.
За словами Ласло Шандора, який тоді працював в угорському відділенні закарпатського обласного радіо, він у суботу, 3 листопада отримав завдання – зачитати заяву Кадара та Мюнніха про формування про революційного робітничо-селянського уряду Угорщини, який закликає населення розпочати роботу.

Також підтверджує перебування Кадара на Закарпатті Ласло Балла, який тоді працював головним редактором угорської редакції ужгородського видавництва. Йому, а також редактору берегівської районної газети Каролю Лустигу наказали з’явитися в будівлі обласного радіо. Зі слів офіцерів вони узнали, що Кадар знаходиться на Закарпатті. „Я не бачив його, не зустрічався з ним, однак отримав матеріал для контрольного редагування, щоб перевірив, чи є в ньому граматичні помилки. Це був угорський текст, але по його стилю було зрозуміло, що це переклад. Це була солнокська промова Кадара.” – згадує Балла. Кадар пізніше, 7 грудня 1959 року, коли він знову ж таки перебував на Закарпатті, сказав, що він раніше вже приїздив в наш край: „Три роки тому, коли угорський народ був у скрутній ситуації, я вже приїздив у цей край. Ми прийшли тоді для того, що попросили допомогу у братнього радянського народу” – сказав він, коли супроводжував у поїздці в Угорщину тодішнього керманича СРСР Нікіту Хрущова.
Кадар 7 листопада 1956 року разом зі своїм «урядом» в’їхав до Будапешта «на броні» радянських танків. Почалася нова, не така трагічна, але й не менш драматична сторінка новітньої угорської історії. Угорська революція 1956 року була першою спробою повалити тоталітарний режим у Європі. Радянська преса трактувала ці події як контрнаступ проти соціалістичного режиму, а вторгнення радянських військ на територію чужої країни – як допомогу братньому угорському народу. Лише 1989 року у Будапешті Борис Єльцин привселюдно вибачився за втручання Радянського Союзу у державні справи Угорщини.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати