У творі дзвінко, весело, галасливо. Ніби там побували сотні людей. А то ж ідеться тільки про одне село, козу Танкістку, учителя Фийсу, діда з бабою! Навіть у межах якогось маленького села можна стільки всього надивитися. Та ще й іншим розказати.
Дитинство персонажа - маленького Митрика починалося ще літ п'ятдесят тому. Але нічим він не різниться від сучасних хлопчаків. Тільки замість жуйки - мармалада, замість багатоповерхівки - винниця, замість комп'ютера - довколишні вулиці. А ще чисті, симпатичні «віконця» у книжці створила художниця Катерина Мапько. Навіть бородатий письменник виглядає з одного з них. І сама художниця теж вмостилася в іншому. А в третьому, четвертому, п'ятому - стільки людей, що аж гуде. Вони взялися руки в боки чи відпочивають на сонечку, бо живуть у творі Дмитра Кешелі, як вдома. Просто вони не підозрюють, що дівчина-художниця зараз їх візьме і намалює.
А ще книжка закарпатця Дмитра Кешелі мені нагадує книгу Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха». Стільки ж безстрашності у погляді на суспільство, людей, всілякі табу. І стільки ж любові, доброти - не із цвіллю декларативності, а такої, якою вона росте у природі - у дитячих душах.
І, що цікаво, це справді те, що називаємо закарпатським колоритом. Без усяких там смерічок, без пафосу, без надриву. Як макові зернята в бабусиному тістечку -теплі, розімлілі, солодкі і справжні.
Віктор Барна, Ужгород
21 листопада 2008р.
Теги: